Історичне минуле

Християн Раковський як очільник Наркомату закордонних справ УРСР
Михайло Станчев
16.12.2017, 13:57

Діяльність Х. Раковського як голови Наркомату закордонних справ УРСР аналізувалась в історичній літературі як складова частина його політичної й державницької діяльності головою уряду радянської України, але окремо зовнішньополітична складова, як самостійний у дуже важливий напрям такої діяльності, ще не була предметом наукового дослідження. Ми намагаємось, вперше, на нових, ще не введених до наукового обігу, архівних матеріалах, зокрема українських, проаналізувати цей напрям діяльності Х. Раковського.

Загальновідомо, що він був направлений до Харкова рішенням ЦК РКП (б) у січні 1919 р. із завданням подолати т.зв. "урядову кризу" та очолити радянський уряд в Україні. На початку березня, на III всеукраїнському з'ізді рад Х. Раковський офіційно (а не за рішенням ЦК - М. С.) був обраний головою Ради народних комісарів УРСР і народним комісаром закордонних справ. Але ще до свого обрання наркомом закордонних справ УРСР він почав формувати апарат НКЗС, запросив до Харкова своїх старих знайомих - болгарську революціонерку Анжеліку Балабанову з проханням очолити в НКЗС відділ міжнародної пропаганди і В. Оболенського, який працював у відділі пропаганди ВЦИК РСФРР. Слід зазначити, що запрошення подібного роду "пропагандистів" пояснюється тим, що в Україні, під час громадянської війни, зовнішньополітичні функції НКЗС УРСР були вельми специфічними і переплітались з намаганням радянської влади втручатись у внутрішні справи інших держав, про що яскраво свідчить наступний документ від 23 квітня 1919 р.: "...відділ міжнародної солідарності в даний момент зосереджує свою роботу на координації іноземної діяльності, включаючи контроль над різними комуністичними угрупуваннями". Сам Х. Раковський визнавав: "Іноземна пропаганда буде здійснюватися наркоматом закордонних справ, на чолі якого знаходжусь я".

Перші спроби розгорнути "пожежу світової революції", прибічником якої був Раковський, пов'язані з подіями в Угорщині, де весною 1919 р. була проголошена радянська влада і куди намагався направити Червону армію для здійснення цих планів. Він також пропонував "організувати" похід на Бесарабію і Буковину, з'єднатися з радянською Угорщиною, створивши "спільний фронт" проти Румунії, за що був критикований Леніним - за "самостійність щодо його намірів проти Румунії". За словами ізраїльської дослідниці Дори Штурман, "самостійність" українського керівництва в розумінні Леніна були "гріхом і провиною".

Х. Раковський належав до тих політичних діячів, які під впливом власного досвіду і характеру та з політичних міркувань намагались певною мірою "модерувати" деякі диктаторські манери більшовиків, бажаючи представити міжнародній спільноті радянську владу як цивілізовану. За час перебування Раковського при владі Харків, за словами Б. І. Ніколаєвського, "належав до числа найбільш ліберальних регіонів Радянської Росії". Як нарком закордонних справ Х. Раковський активно добивався визнання радянської України зарубіжними державами, звернувшись 2 квітня 1919 р. до зарубіжних консулів у Харкові з нотою, щоб вони в 10-денний термін дали відповідь:"...чи погоджуються їх уряди офіційно визнати УРСР і чи є вони дійсно офіційними представниками своїх урядів, чи готові їх уряди надати можливість представникам УРСР прибути на їх територію з метою відстоювання ії інтересів".

Введення "продрозверстки" та іншіх заходів "військового комунізму", "червоний терор" призвели до погіршення внутрішньої ситуації в Україні, що спонукало отамана селян Григор'єва виступити проти радянської влади. А генерал А. І. Денікін, в червні 1919 р. розгорнувши наступ на Москву, зайняв Єкатерінослав і Харків, а війська Директорії - Київ, що спонукало Раковського і очолюваний ним уряд евакуюватись до Москви, де замість Раднаркому УРСР заснувати Всеукраїнський революційний комітет.

Після того, як денікінські війська були розбиті, Раковський у лютому 1920 р. повернувся до Харкова, а Всеукрревком знову був замінений Раднаркомом під його головуванням. Як і раніше, Раковський очолив також і Наркомзаксправ. На початку 1920 р. однією з головних зовнішньополітичних проблем його уряду, який поступово втрачав ознаки суверенності і фактично все більше ставав місцевим представництвом Москви в межах України, стали відносини з Польщею. Це було пов'язано з тим, що назрівала війна між Польщею і Росією. Військові дії почалися у квітні та відбувалися, головним чином, на українській території. 18 квітня Раковський звернувся із закликом до населення Східної Галичини створити Червону армію і приєднатися до України. Спочатку хід військових подій був сприятливий для поляків, але незабаром Червона армія перейшла в контрнаступ. Щоправда, її похід на Варшаву зірвався через авантюристичність планів і помилки радянського військового і політичного керівництва, але у жовтні 1920 року був підписаний прелімінарний мир, а наступного місяця з Криму були вибиті війська Врангеля.

Закінчення громадянської війни на території України і розпочатий у 1921 р. перехід до нової економічної політики визначив спроби українського уряду, його голови та керівника зовнішньополітичного відомства зайняти більш автономну позицію в галузі міжнародних зв'язків стосовно Москви. Звісно, мова не йшла про будь-які самостійні кроки або, тим більш, особливий зовнішньополітичний курс, але спроба встановлення своїх власних міжнародних зв'язків все ж простежується. Про це свідчить, зокрема, один примітний документ - протокол засідання політбюро ЦК КП (б) У від 4 серпня 1921 р., на якому було розглянуто питання про українські закордонні місії. Рішенням політбюро Раковському було доручено затвердити у Москві положення щодо представників УРСР у зарубіжних російських місіях.

Х. Г. Раковський змушений був часто втручатися, протестуючи проти дій офіційних осіб РРФСР, коли їх великодержавні амбіції ставали занадто вже помітними. Таким був, наприклад, випадок з торгпредом України в Польщі, котрий повідомив голові Раднаркому в лютому 1922 р., що, незважаючи на домовленість з Росією про переважання українських інтересів у цій країні, не дивлячись на очевидну необхідність взаємного інформування, торгпред РРФСР, по суті, ігнорує представництво України. Якась нотка недовіри лунала в телеграмі Раковського Чичеріну, датованій ще 5 лютого 1921 р.: "Чи відправлена була моя нота німецькому урядові? Прошу розпорядитися, щоб мені повідомляли про подальший напрямок моїх нот, що передаються через Москву".

Прагнення до певної "суверенізації" простежується у спробах закріпити взаємини України з низкою держав міжнародними правовими актами. У кінці червня 1920 р. Раковський телеграфував Чичеріну, аби той передав урядам Латвії та Фінляндії, що права і привілеї громадян цих країн на території Росії не будуть поширюватися на Україну до того часу, поки вона не отримає офіційного визнання з боку цих країн. Такого роду заяви були зроблені також щодо Естонії та Грузії.

З метою надання Наркомзаксправу України статусу найвищої державної установи в даній сфері управління у першій половині 1921 р. було розроблено і в червні того ж року затверджено положення про НКЗС УРСР. Як голова Раднаркому і нарком закордонних справ Х. Г. Раковський докладав чималих зусиль для встановлення і розвитку торговельних та інших економічних зв'язків із зарубіжними країнами.

Раковський стежив за переговорами, які вели торгпреди України за кордоном. Найбільшою активністю відзначався торгпред в Німеччині Ю. С. Новаковський, який підписав влітку 1922 р. угоду з британським акціонерним товариством "Палей-Лібер" про оптову торгівлю на Україні і підготував тоді ж документацію до створення німецько-англійсько-українського банку. Добре знаючи позицію Раковського, Новаковський просив його втручання, аби не допускати затримок в ратифікації торговельних угод.

Німці активно цікавилися можливими сільськогосподарськими концесіями на території України, але некомпетентність партійно-радянських чиновників заважала впровадженню багатьох ініціатив Раковського. Все ж деякі концесійні та інші господарські угоди вдавалося укласти і приступити до їх реалізації, спираючись на високу зацікавленість багатьох західних фірм і життєву необхідність для реанімації економіки України. Особисто Раковський склав проект концесійного договору на шахти Донецького басейну з британською фірмою Кенворта, вів переговори з представником американського єврейського комітету "Джойнт" І. Розеном, дозволивши йому у липні 1922 р. організацію кредитного банку для постачання дешевого кредиту сільськогосподарським і ремісничим кооперативам України незалежно від національності.

У тих межах, у яких Х. Г. Раковский, як керівник зовнішньополітичного відомства, мав змогу проявляти хоча б малу ступінь автономії, він звертав особливу увагу на розвиток відносин України з сусідніми країнами.

Сприятливий розвиток російсько-турецьких відносин дозволив Раковському поставити питання про самостійне оформлення взаємозв'язків з Турецькою республікою. З ініціативи Раковського наприкінці 1921 року до Анкари була направлена українська місія на чолі з М.В. Фрунзе, який став заступником голови українського уряду. Делегація перебувала у Туреччині понад два місяці. 21 січня 1922 р. Фрунзе підписав разом з представником турецького уряду Юсуфом Кемаль-беєм договір про дружбу і братерство між УРСР і Туреччиною, який був високо оцінений Раковським як найбільш значний дипломатичний документ, самостійно підписаний представником його уряду. У телеграмі турецькому міністру закордонних справ від 25 січня 1922 року він писав: "Український уряд буде вважати своїм першим завданням розвивати і зміцнювати у подальшому в усіх відношеннях дружні зв'язки з Туреччиною. Я дозволю собі також висловити глибоку подяку турецькому уряду за той щирий і теплий прийом, який українська надзвичайна місія на чолі з Фрунзе знайшла як в колах турецького уряду, так і в широких колах турецького народу". Через кілька місяців Раковський спеціальним листом попросив українського торгпреда в Константинополі виконувати і політичні функції з питань репатріації, інформації і т.д. Коли ж у травні 1922 року до Харкова прибула турецька делегація, X. Г. Раковський спробував проявити максимум гостинності. Він написав особистого листа в Наркомзовнішторг, запропонувавши "терміново віддати розпорядження про видачу" зі складів "необхідної кількості кращих вин" у зв'язку з "улаштуванням обідів...".

Вельми напруженими були взаємини України з Румунією, перш за все у зв'язку з питанням про Бессарабію. Накладався й особистий момент - румунське минуле голови українського уряду. Щоправда, у вересні 1922 р. передбачалися переговори у Харкові. Раковський писав тоді, що "...найбільше в укладанні миру з Румунією зацікавлена Україна, з котрою стикається територія Румунії". Але переговори так і не було розпочато через формальну непоступливість обох сторін. І пізніше власних переговорів з Румунією уряд Раковського не вів, але активно брав участь у вирішенні питань, пов'язаних з цією країною, московським Наркомзаксправом. Незважаючи на те, що представником України на переговорах з Румунією Раковський призначив Ю.М. Коцюбинського - відомого дипломата, сина одного з найбільших українських прозаїків кінця XIX - початку XX ст., суттєвої нормалізації відносин з Румунією, однак, не відбулося. У 1922 р. Раковський написав брошуру про Румунію, сповнену неприязню до правлячих верств цієї країни, що містила, зокрема, спогади про те, як він був висланий з Румунії на початку століття і як соціалістичні сили вели боротьбу проти його вигнання.

Х.Г. Раковський уважно стежив за розвитком подій у Болгарії, тим паче, що у нього на батьківщині у 1919 р. утворився уряд масової селянської партії Болгарського землеробського народного союзу (Б3HС) на чолі з Олександром Стамболійським. З комплексу документів видно, що Раковський ставився з явною симпатією до свого іменитого співвітчизника і його справи, що зумовило значно активніші спроби українського уряду встановити нормальні відносини з Болгарією, ніж дії Москви - нерішучі та мляві. Водночас основна увага була зосереджена не тільки на встановленні нормальних міждержавних відносин, але й на репатріації солдатів та офіцерів антибільшовицьких армій, значна частина яких після закінчення громадянської війни опинилась на болгарській території.

Як нарком закордонних справ Х. Г. Раковський отримував найрізноманітніші доповіді та повідомлення про стан і події в Болгарії З якими уважно ознайомлювався. Наприклад, на доповіді М. Н. Волинського, відрядженого до Болгарії на початку 1922 р. для закупівлі насіння, є цікаві помітки і підкреслення, зроблені Раковським з приводу БЗНС, політики уряду Стамболийского тощо. Раковський всіляко сприяв відрядженню до Болгарії посадових осіб для організації закупівель продовольства, медичної допомоги голодуючим в Україні у 1921 р.

Дуже цікаві, пов'язані з болгарами, документи, зміст яких виходить за межі тільки ставлення до Болгарії і свідчить також про прагнення українського лідера дотримуватися подоби суверенітету. У телеграмі та записці голові української дипломатичної місії в Москві Ю.М. Коцюбинському (липень 1921 р.), відправлених за дорученням Раковського, містилось прохання з'ясувати, чи звільнений болгарський підданий Різов, заарештований, за відомостями Раковського, через непорозуміння, і сприяти звільненню іншого болгарина - Н. Піперкова, заарештованого на квартирі Різова. Пильну увагу до Болгарії Раковський проявляв і в наступні роки, про що свідчать численні аналітичні доповіді про становище в цій країні, які збереглися в архівних фондах Раднаркому і Наркомзаксправ України.

Докладались зусилля і для встановлення нормальних міждержавних відносин України з прибалтійськими державами. Збереглась телеграма Раковського, адресована заступнику наркома закордонних справ Росії Л.М. Карахану від 15 грудня 1920 року, але призначена для передачі українським діячам Е.І. Квірінгу і О.Я. Шумському, які перебували в Ризі: "Очікую результати ваших вчинків (дій, бо у Раковського - болгаризм: у рукописах його статей і листів болгаризми зустрічаються досить часто. - М.С.) перед урядом Латвії, а також перед представниками інших балтійських держав, що знаходяться в Ризі, щодо встановлення нормальних політичних і економічних відносин між УРСР і вищезгаданими республіками ... За дорученням з'їзду рад я буду в Москві і розраховую отримати там більш повні відомості від товариша Шумського".

Значно меншою мірою простежуються за документами взаємини українського уряду та його голови з Польщею після закінчення війни 1920 р. Загалом нотне листування було пов'язане з перебуванням на польській території емігрантського уряду Української народної республіки. У квітні 1921 р. Раковський надіслав особисту ноту міністру закордонних справ Польщі Сапезі, в якій, нагадуючи про взаємні зобов'язання не втручатися у внутрішні справи, стверджував, що польський уряд порушує це зобов'язання, допустивши і підтримуючи в м. Тарнуві "дивний уряд, позбавлений території і влади", і вимагав його негайного розпуску.

Х.Г. Раковський підтримував також зв'язки з російськими представниками в головних європейських країнах і з громадськими діячами цих країн. Описи дипломатичних пакетів, що надходили до Харкова, рясніють вказівками на адресовані йому послання з Берліна, Лондона, Рима, Стокгольма та інших європейських столиць. Раковський проявив ініціативу у відновленні дипломатичних відносин Росії та України з Німеччиною. Відповідну пропозицію німецькому уряду було направлено Україною 22 січня 1921 р. Збереглась телеграма Раковського до московського Наркомзаксправу від 16 лютого 1921 р., в якій висловлювалась думка пронеобхідність поступок німцям. Водночас він, однак, домагався, щоб німецький уряд дав згоду на автономну діяльність українського підрозділу в складі передбачуваного повпредства РРФСР: "Якщо це буде досягнуто, це вже є де-факто визнання за нами права самостійного представництва". Раковський вважав також за необхідне, щоб уряд Німеччини не тільки політично, а й формально порвав зв'язки з петлюрівською організацією (йшлося про розташовану частково на німецькій території емігрантську Директорію Української народної республіки на чолі з С.В. Петлюрою), причому цей розрив повинен бути " нотифікованим німецьким урядом".

Проте позиція німецького уряду щодо радянської влади в Україні поки що не змінювалась з моменту її відновлення у 1919 р, коли він відмовився видати уряду Раковського заарештовані у Німеччині 448 млн марок колишньої української влади (Скоропадського і Петлюри) на тій підставі, що Україна стала частиною території Росії. Дана тоді Раковським офіційна телеграма про здійснення його урядом самостійної влади в межах України суттєвого впливу не справила. Його продовжували розглядати як підлеглого РРФСР.

Простежувались і можливості встановлення українсько-італійських офіційних відносин. Повпред Росії в Італії В.В. Воровський 11 листопада 1921 року писав Раковському з Риму: "Якщо нам все-таки вдасться підписати договір, то бажано встановити прямі зносини з Вами".

Явно "конфедералістская" позиція Раковського з питання про міжнародні зв'язки України була проявом його загальної, поступово визріваючої концепції необхідності визнання національних і державних прав радянських республік як суб'єктів міжнародних правовідносин, що входила у все більшу суперечність з позицією більшості в ЦК РКП (б). Наскільки можна зрозуміти з наявних мізерних документів, Ленін при цьому займав якусь проміжну, центристську, позицію, хоча, по суті, був ближче до великодержавного курсу Сталіна, Дзержинського, Орджонікідзе та інших, ніж до "конфедералістів" Раковського, Мдівані тощо.

Тож не дивно, що у 1922 році, під час підготовки до юридичного об'єднання радянських республік, Раковський вперше став відкрито опонувати курсу більшості. Зіткнення це було безпосередньо пов'язане з функціонуванням зовнішньополітичних відомств. На початку січня 1922 року в Наркомзаксправі РРФСР виникла ідея об'єднання інших радянських республік як автономних на засадах їх входження до РРФСР. 10 січня Г.В.Чичерін виклав цю ідею в листі секретарю ЦК В.М. Молотову. 26 січня була утворена комісія ЦК у складі І.В. Сталіна. Г.В.Чичеріна і X.Г. Раковского, яка повинна була провести ліквідацію наркоматів закордонних справ радянських республік, окрім, звісно, РРФСР, а потім підготувати їх офіційне входження в Росію. Несподівано ця ідея зустріла гостру опозицію Раковського. Він розмовляв з Леніним, Троцьким, Сталіним, аргументовано виступав як проти ліквідації зовнішньополітичних відомств республік, так і, тим більше, проти ліквідації хоча б формально суверенних держав. 28 січня він направив лист членам політбюро з розгорнутою програмою взаємовідносин республік в умовах нової економічної політики і міжнародних відносин на основі збереження їх незалежності. Дотримуючись цієї лінії, Наркомзаксправ України підготував великий меморандум (лютий 1922 г.) до обговорення питання про можливе об'єднання республіканських зовнішньополітичних відомств, в якому показував недоцільність цієї необдуманої та шкідливої для республік акції.

Комісія ЦК залишилася мертвонародженою - вона так жодного разу і не зібралася. А 22 лютого, неначе підводячи риску під цим планом, повноважні представники України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Бухари, Хорезму і Далекосхідної республіки підписали в Москві протокол про надання РРФСР права захищати їх інтереси на конференції в Генуї.

13 квітня 1923 р. Х.Г. Раковський як голова Раднаркому і нарком закордонних справ України звернувся з посланням до голів зарубіжних місій, котрі перебували в Харкові, в якому повідомлялося про передачу СРСР права на проведення всіх міжнародних відносин України. Сталося це практично напередодні зняття Раковського з обох займаних їм відповідальних державних постів.