Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Безпека

Європейський Союз і «велике переселення народів»
Ігор Горобець, Андрій Мартинов
15.12.2015, 11:07

 

УДК 325.454

Summary

The article presents a specifically trend of strategic European Union in the process adaptation of migrants.

Keywords: European Union, civil society, migration, extremism, civilization conflict, Islam, fundamentalism.

Після Великої французької революції поняття "громадянське суспільство" поступово втілюється в суспільно-політичній практиці Європи. Відтоді під громадянським суспільством розуміється сукупність відносин, що існують у суспільстві та перебувають за межами безпосереднього впливу державних інститутів. В основі громадянського суспільства в модерних європейських державах залишається приватне життя громадян, система вільних союзів та асоціацій громадян, які гарантують реалізацію цих інтересів. Завдяки цьому громадянське суспільство є сферою політичної свободи. Тому в тоталітарних та авторитарних суспільствах громадянське суспільство залишається слабшим порівняно з державними структурами.

Вільний розвиток громадянського суспільства передбачає функціонування інститутів правової демократичної держави, ринкової економіки, плюралізм різних політичних сил, наявність вільної особистості. Принаймні після Другої світової війни в такій формі громадянське суспільство з певними національними рисами ствердилося в більшості демократичних європейських держав. Цей процес збігся в часі з активізацією розпаду колоніальних імперій та успадкування від них проблеми адаптації економічних і політичних емігрантів до соціокультурних реалій країни прибуття. Вирішення цього завдання ускладнювалося помітними цивілізаційними розбіжностями між членами європейських громадянських суспільств і ціннісно-нормативними стереотипами поведінки багатьох емігрантів.

Розвиток процесу європейської інтеграції поставив на порядок денний питання виникнення та розвитку європейського наднаціонального громадянського суспільства. Потужним поштовхом до цього стало створення спільних європейських інститутів, покликаних захищати інтереси європейців. Одночасно з цією тенденцією в більшості західноєвропейських держав виникає проблема неадаптованості емігрантських громад до умов життєдіяльності європейських структур громадянського суспільства. Інтенсивні потоки еміграції загострили питання пристосування нових європейських громадян до традиційних умов функціонування громадянських суспільств у Європі. Реакцією на це стало визнання правлячими європейськими елітами доцільності збереження насамперед національних громадянських суспільств, навіть за рахунок часткової відмови від проекту поглиблення європейської інтеграції й посилення наднаціональних владних структур. Утім, навколо цієї тенденції триває запекла політична дискусія. Німецький соціолог У. Бек чимало уваги приділяє становленню "космополітичної Європи" як вагомого результату європейської інтеграції [1]. Він обстоює концепцію "мультикультурності" як головної стратегії адаптації емігрантів до умов функціонування Європейського Союзу. Однак зазначена стратегія була поставлена під сумнів історичними подіями.

Шок від терактів 11 вересня 2001 р. спонукав колишнього державного секретаря США М. Олбрайт дослідити взаємозв'язок між релігією і світовою політикою [2]. Головною проблемою співіснування ісламу та інших світових релігій вона вважає незавершеність процесу модернізації традиційних мусульманських суспільств та ісламу загалом. Адже навіть визнаючи помітну соціокультурну специфіку "європейського ісламу" як феномену життя емігрантських громад насамперед у "старих" країнах-членах Євросоюзу, навряд чи можна вести мову про його незворотну модернізацію.

Відносини між європейцями та мусульманами тлумачаться по-різному. Відомий італійський експерт з питань історії ісламу Ф. Кардіні вважає, що джерелом міжкультурної ворожнечі християн і мусульман є взаємне непорозуміння як результат конкуренції інтересів і способів життя [3]. Досить суперечливими є оцінки стану і перспектив розвитку мусульманських громадянських суспільств у європейських країнах. Зокрема, контраверсійними є характеристики ступеня впливу прихильників ісламського фундаменталізму в середовищі європейських мусульман та їхні зв'язки з арабською спільнотою.

Стрімкий розвиток процесу глобалізації, принаймні до початку світової економічної кризи восени 2008 р., зробив досить популярною тезу про домінування мультикультурності. Зазначена тенденція розглядалася як сутнісний елемент нової політики ідентичності, пов'язаної з гарантуванням широких громадянських прав різним меншинам. Реалізація відповідного політичного курсу відбувається в умовах досить гострої суспільно-політичної дискусії щодо основних тез "зіткнення культур", які обстоював С. Гантінгтон [4]. Ці ідеї були перенесені в площину проблем функціонування мультикультурних демократичних суспільств. Оптимісти вважають, що за нових історичних умов можливо забезпечити мирне співіснування та співпрацю громадянських суспільств як результат історичного розвитку національних демократичних держав та мультикультурних структур. Більш інформовані оптимісти, або реалісти, навпаки, аргументовано доводять, що така толерантність є даниною політичній коректності, а насправді більше нагадує утопію. Зокрема, А. Сен пише про ризики конфлікту культур усередині мультикультурних громадянських суспільств [5].

Відома болгарська дослідниця проблем ідентичності Ю. Кристева акцентує увагу на дилемі: чи зможемо ми тісно й пристрасно жити з іншими, жити інакшими, не вдаючись ні до остракізму, ні до нівеляції? [6]. Авторка зазначає, що "чужинець − це людина, у якої під панциром активіста чи працівника-іммігранта зідрано шкіру, адже йому "постійно доводиться відчувати на собі ненависть інших" [6]. Іммігрант приречений не розмовляти рідною мовою. Водночас чужинець - це той, хто працює. Тоді як автохтони цивілізованого світу, розвинених країн, вважають важку працю річчю вульгарною і набирають аристократичного невимушеного й вередливого вигляду, чужинця ви впізнаєте по тому, що він досі вважає працю цінністю. Внаслідок такого статусу чужинця риторичним стає питання, що важливіше "права людини чи права громадянина?" [6]. Це питання особливо загострюється, коли нові приїжджі не відмовляються від своєї ідентичності, що європейці мають нагоду спостерігати зараз.

У 2010 р. німецький соціал-демократ Тіло Сарацин випустив книжку "Німеччина самоліквідується" [7]. На його думку, політика мультикультурності заперечує модерну німецьку ідентичність. Зазначений факт визнала бундесканцлер А. Меркель, яка реалізує курс на пріоритет адаптації емігрантів до німецьких соціокультурних цінностей. Однак цей надзвичайно складний процес залишається суперечливим і не може вважатися незворотнім.

Європейські консерватори визнають, що розширений ЄС перетворився на конгломерат народів, культур, цінностей. За цим стоїть розпад християнської Європи, ідентичність якої фактично ніяк не зафіксована навіть у нормотворчих документах. Унаслідок втрати віри руйнуються засади громадянського суспільства. Однак поки що воно залишається важливою складовою фундаменту європейських національних держав. Із іншого боку, використання структур громадянських суспільств як інструменту адаптації емігрантів натикається на культурні бар'єри.

Постмодерн заперечує соціальні технології відродження християнської моралі та цінностей. Невирішеним залишається питання, чи здатне "відкрите європейське суспільство" на рівних конкурувати із суспільними цінностями емігрантських громад з іншою культурою, ментальністю, цінностями і вірою? Адже нетерпимість фундаменталістської частини мусульманських громад видається сильнішою за толерантність секуляризованих європейців. Мусульмани у європейських країнах видаються сильнішими духом за псевдохристиянську Європу. Адже європейські костели перетворюються на музеї, а монастирі на готелі. Натомість досить активно будуються мечеті. Навіть у консервативній Швейцарії не вдалося остаточно заборонити побудову нових мечетей.

Німецьких громадян часто захоплюють у заручники в мусульманських країнах. Праві популісти в багатьох західноєвропейських країнах наполягають на квотуванні міграції. Попри дію шенгенських норм і правил, міграційне законодавство залишається у сфері компетенції національних держав. Щоправда, ситуацію навряд чи можна вважати нормальною. Європейські праві радикали ідентифікують себе як борці за свободу народів від "європейської імперії" у форматі Європейського Союзу.

Реагуючи на ці тенденції, 22 липня 2011 р. норвежець Андерс Брейвік здійснив теракт у Осло, жертвами якого головним чином стали емігранти. Ретельне слідство так і не знайшло фактів, які могли довести версію про існування терористичної організації, яка допомагала скоїти цей злочин. Звичайно, у правоекстремістських колах багатьох європейських країн вистачає тих, хто симпатизує поглядам Брейвіка, але ці люди поки що не наслідують його фанатизм. Останній став приводом для психіатричного обслідування підсудного. У підсумку винесений наприкінці серпня 2012 р. вирок - фактично пожиттєве ув'язнення перетворив Брейвіка на найдорожчого за витратами на утримання норвезького в'язня [8]. Показово, що підсудний наполягав, аби його судили як психічно здорового. У такому разі він принаймні теоретично матиме шанси "за добру поведінку" за амністією вийти з в'язниці до кінця життя. У разі засудження як психічно хворого Брейвіку загрожувало пожиттєве ув'язнення в закритій психічній лікарні. Смертної кари в Норвегії немає, хоча після цього злочину відновилися дискусії стосовно доцільності її запровадження. Влада країни намагалася мінімізувати пропагандистський ефект для ідей Брейвіка, позаяк в умовах економічної кризи в багатьох європейських країнах загострюються відносини між християнами і мусульманами.

Найбільш поширені антиісламські настрої у Франції, де мешкає переважна більшість мусульман Європи. Свою стурбованість інтенсивним поширенням радикальних ісламістських ідей демонструють і спецслужби Німеччини. У квітні 2012 р. вони змусили гамбурзьке книжкове видання відмовитися від контракту на друкування Корану. Адже радикальна мусульманська секта салафітів планувала роздавати його примірники безкоштовно з метою пропаганди своїх ідей. Міністр внутрішніх справ федеральної землі Нижня Саксонія християнський демократ Уве Шюнеманн засудив спробу салафітів безкоштовно роздавати свою ісламістську версію Корану [9]. Водночас арабіст Вільного університету Берліну Ангеліка Нойвірт визнає, що Коран є частиною сучасної європейської ідентичності. Зазначена теза дратує як прихильників консервативного християнського варіанта європейської ідентичності, так і адептів тотальної секуляризації. На цьому фоні загострюється інформаційна війна між європейськими громадянськими суспільствами та ісламськими радикалами. Відомий німецький експерт з питань суспільної безпеки Георг Бернд стверджує, що "сакральні" тексти ісламістів ставлять за мету створення до 2020 року Халіфату, складовою якого повинна бути й Європа.

Альтернативою проекту Халіфату, хоча і з певними запереченнями та припущеннями, залишається Туреччина. Навіть там поступовий та обережний відхід від моделі демократії під захистом військових повернув до влади поміркованих ісламістів. Після парламентських виборів 7 червня 2015 р. президент країни Реджеп Ердоган доручив формування уряду лідерові правлячої "Партії справедливості й розвитку" Ахмету Давутоглу. Однак жодна з парламентських політичних сил не погодилася увійти до нової правлячої коаліції на правах "молодшого" коаліційного партнера. Туреччина вимушена реагувати на активність бойовиків "Ісламської держави Іраку і Леванту".

Реагуючи на курдські протести, турецька влада фактично порушила дворічне припинення вогню з курдами. Отже, "Ісламська держава Іраку і Леванту" змогла серйозно посварити своїх супротивників - турків і курдів. Фактичне відновлення турецько-курдської конфронтації ллє воду на млин терористів. Адже поки що реакція влади має не стільки стратегічно-політичний характер, скільки військово-технічне тактичне спрямування. Зокрема, після теракту турецька влада вирішила звести модульну мобільну стіну довжиною 150 км, яку за необхідності можна буде розміщати на критичних ділянках турецько-сирійського кордону. У найнебезпечніших місцях кордон також хочуть зміцнити фортифікаційними спорудами. Звісно, швидко перекрити майже 900-кілометровий турецько-сирійський кордон неможливо, тому уряд Туреччини вирішив негайно відремонтувати прикордонні шляхи, аби за потреби швидко здійснювати евакуацію місцевого населення та переміщення військ. Туреччина дала згоду партнеру по НАТО - США на розміщення додаткових винищувачів, які беруть участь у бомбуванні бойовиків "Ісламської держави Іраку та Леванту". Це принципове рішення, адже військові бази, з яких здійснюються такі польоти, неодмінно стануть наступною мішенню для терористів.

Тактика ІДІЛ спрямована на максимальне розширення фронту протидії своїм ворогам. Це дає можливість "Ісламській державі Іраку та Леванту" залишатись у топ-новинах, що забезпечує вербування нових прихильників терору, безперервне фінансування терористичної діяльності та сіє страх у середовищі "невірних". Зважаючи на це, турецька влада опинилась у вкрай незручному становищі. Ідеологічно поміркованим турецьким ісламістам непросто пояснювати війну проти ісламських радикалів. Адже це не "історичний ворог" − курди, які намагаються створити власну національну державу на частині турецької території, а такі ж суніти, як і більшість турків. Принаймні до 2015 р. влада країни досить активно підтримувала збройні загони сирійської опозиції в їхній боротьбі проти правлячого режиму Башара Асада. Опосередковано це було й підтримкою бойовиків ІДІЛ, які в сирійській війні завжди відігравали провідну роль.

Крім того, підвищена терористична активність на території Туреччини ставить під сумнів попередній зовнішньополітичний курс Реджепа Ердогана, який намагався максимально віддалити країну від тривалого і не дуже вдалого турецького досвіду європейської інтеграції. Після терактів Туреччина повинна підтвердити свій не лише євроатлантичний, а й європейський інтеграційний курс. Чіткіший проєвропейський курс країни може допомогти формуванню нового коаліційного уряду, а разом із тим − боротьбі проти ІДІЛ.

Однак "турецький шлях" для мусульманських країн не є універсальним. Його спробував адаптувати до своїх умов Пакистан, де армія досі залишається оплотом нехай не зовсім демократичної, але світської республіки. Однак перманентне протиборство з пакистанськими військовими стало однією з причин того, що пакистанські ісламісти є найбільш палкими прихильниками створення глобальної ісламської громади, яка житиме в одній мусульманській імперії - Халіфаті, причому під захистом пакистанської ядерної зброї.

Поки що чи не найбільшою перешкодою на шляху реалізації стратегії створення ісламського Халіфату є міжконфесійне протистояння в мусульманському світі. "Арабська весна" стимулювала в більшості з 22 арабських країн внутрішні громадянські війни між сунітами та шиїтами. Кожна з конфесій має своїх радикалів, здатних поховати проект відродження Халіфату. Отже, усі зазначені стратегії одночасно взаємодіють на Близькому Сході та переплетені в тугий гордіїв вузол конфліктів і протиріч, які виходять за межі регіону й набувають глобального значення. Адже навіть теоретична перемога однієї із зазначених стратегій може суттєво змінити глобальну розстановку сил. У найближчі десятиріччя зазначені стратегії й надалі конкуруватимуть між собою.

Стратегією європейських ультраправих можна вважати спроби посилення протидії цим тенденціям. Незаперечним є посилення впливу правих популістських партій на національному рівні в країнах Євросоюзу, особливо потужно уражених економічною кризою. У країнах "старої" Європи проблема адаптації мусульманських громад до світського європейського громадянського суспільства є особливо гострою. Наприклад, у Австрії це "Австрійська партія свободи". У Бельгії йдеться про партію "Фламандський інтерес" та "Список Дедекера". На рівні місцевих органів самоврядування після травневих 2012 р. виборів упливовою силою стала "Британська національна партія". Регулярним учасником коаліційних політичних процесів у Нідерландах є права популістська "Партія свободи" Герта Вендерса. У Франції лідер "Національного фронту" Марін Ле Пен на президентських виборах у квітні 2012 р. набрала 18% голосів під гаслами виселення неадаптованих емігрантів із Франції. В Італії аналогічні позиції обстоює "Ліга Півночі" та "Альтернативний соціальний список Муссоліні". У Данії на таких же ідеологічних позиціях стоїть "Датська народна партія", яка ініціювала появу 2005 р. карикатур на пророка Мухаммеда в датській пресі.

У країнах "нової" Європи правий популізм наразі є більше формою протесту проти наслідків європейської інтеграції цих держав. Натомість ксенофобські настрої, зважаючи на невелику кількість мусульман у цих країнах, більше стосуються "ворожих сусідів", антисемітизму та ромів. Однак відповідні ідеологічні партії посилюють свої позиції у внутрішній політиці цих країн. Наприклад, у Болгарії це коаліція "Атака", у Латвії − партія "Родина і свобода", у Литві − партія "Порядок і справедливість", у Польщі − "Ліга польських родин", у Греції − партії "Народно-православний заклик" і "Золотий світанок", у Румунії − партія "Велика Румунія", а в Угорщині − "Рух за кращу Угорщину". Посилення рівня популярності вказаних партій також обумовлюється демографічними причинами, пов'язаними зі старінням європейських суспільств.

Усіх європейських правих популістів об'єднають ідеї громадянства на основі крові і землі, а не формування політичної багатокультурної нації. Їхньою ідеологічною основою є расизм, мілітаризм, гомофобія, критика глобалізації та європейської інтеграції, неприйняття емігрантів. В умовах політичних турбулентностей, викликаних економічною кризою, структури європейських громадянських суспільств на національному та наднаціональному рівнях демонструють незначну ефективність у виконанні ролі інструмента адаптації емігрантських громад до європейських норм і цінностей. Розмитість ідеологічних установок правих популістських партій дає їм можливість використовувати електоральний потенціал традиціоналістів і консерваторів. Унаслідок цього реальним є виклик згортання структур "вільних суспільств" у Європі. Принаймні поки що немає універсальної стратегії, здатної вирішити питання ефективної адаптації емігрантів до європейської ідентичності. Навпаки, домінування стратегії витіснення ісламських фундаменталістів у гетто європейських міст є способом поведінки страуса перед викликом небезпеки. Подальше посилення європейських правих радикалів також може відкрити шлях до прямого зіткнення ісламських фундаменталістів і правих екстремістів у Європі.

Літо 2015 р. стало рекордним за кількістю нелегалів, які прибувають до середземноморських країн Європейського Союзу. Тільки в липні поточного року до Греції прибуло 55 тисяч нелегальних мігрантів, здебільшого із Сирії. Натомість до Італії та Іспанії головним чином прибувають нелегали з африканських країн. Наслідками цих процесів стає серйозна дестабілізація не лише у країнах, які вимушені приймати нелегалів, а й у Євросоюзі загалом.

Ще до літніх відпусток Європейська комісія прийняла рішення про квотування розселення біженців до усіх 28 країн-членів ЄС за критеріями вже існуючої кількості біженців у цих країнах, їхньому співвідношенні до кількості автохтонних жителів згаданих країн, кількості безробітних тощо. Однак це рішення, яке повинно було стати символом європейської солідарності у вирішенні гострих проблем, перетворилося на чергове яблуко розбрату. Найгостріше проти ухвали Європейської Комісії виступили Естонія, Латвія і Литва. Не в захваті від нього й Польща та інші країни Вишеградської четвірки - Чехія, Угорщина, Словаччина, які звертають увагу чиновників Євросоюзу на те, що вони вже прийняли чималу кількість біженців з України. Якщо ЄС вибудував "паперово-візову" Шенгенську стіну на шляху переміщення до Шенгенського простору громадян України, то вибудувати надійну стіну на своїх морських кордонах, яка зупинила б нелегалів, неможливо.

Ультраправі політичні сили в багатьох країнах Євросоюзу злорадно зауважують, що хвилі нелегальної міграції збільшилися внаслідок дестабілізації внутрішньополітичного становища в більшості країн Північної Африки і Близького Сходу в процесі "Арабської весни". Кількість нелегалів після усунення від влади туніського президента Бен Алі, лівійського лідера Муамара Каддафі сягнула мільйонів.

У відповідь правлячі еліти Євросоюзу намагаються в міру можливостей модернізувати свою еміграційну політику. Європейська Комісія ухвалила рішення про виділення до 2021 р. 2,4 млрд євро на допомогу країнам, які найбільше потерпають від напливу біженців. Гроші повинні бути розподілені між Фондом надання притулку, міграції та інтеграції та Фондом внутрішньої безпеки. Найбільшу допомогу мають отримати Італія і Греція. Утім, може так статися, що ці кошти будуть виділені надто пізно і їх буде замало для вирішення проблеми. Адже передумов для стабілізації становища у кризових зонах навколо Євросоюзу немає. Навпаки ситуація загострюється, що неминуче зробить заходи неефективними. Від дипломатії ЄС знадобиться набагато більше зусиль, аби посприяти стабілізації в гарячих точках уздовж кордонів Євросоюзу, інакше "велике переселення народів" неможливо буде зупинити.

У 2014 р. всі 28 країн-членів Євросоюзу офіційно прийняли 626 тис. мігрантів. Натомість у поточному році лише Німеччина вимушена прийняти 800 тис. легальних мігрантів, витративши на них з державного бюджету всіх рівнів 10 млрд євро. Такий розвиток подій провокує загострення внутрішньополітичного становища в самій Німеччині. Спроби урядів федеральних земель відкривати нові гуртожитки для мігрантів наштовхуються на регулярні акції протесту з боку ультраправих політичних сил. Не втрачають шансу на політичну реанімацію активісти руху "Європейських патріотів проти ісламізації Європи". На активізацію конкурентів на консервативному фланзі німецької політики вимушені реагувати в баварській партії "Християнсько-соціальний союз", яка різко розкритикувала курс канцлера "великої коаліції" А. Меркель на прийом якомога більшої кількості нелегалів. Не варто дивуватися, що проблема мігрантів максимально радикалізує внутрішньополітичні дискусії в більшості країн Європейського Союзу.

Країни "Вишеградського блоку", як засвідчив їхній саміт у Празі, не хочуть приймати "зайвих" нелегалів у себе. "Вишеградська четвірка" не готова збільшити квоти на нелегалів. Велика Британія та Іспанія також займають негативну позицію щодо ухвали Європейської Комісії. У Франції, попри "розкол у родині Ле Пен", тема нелегальної міграції стане провідною на президентських перегонах 2017 року. Скоріше за все аналогічною буде й ситуація на вересневих 2017 р. виборах до німецького бундестагу.

Прихильники ідеї лояльного ставлення до мігрантів нагадують про демографічну кризу в Європі, якій потрібна дешева робоча сила. Однак ця проблема має зворотний бік. Адже в багатьох країнах ЄС сформувалися маргінальні етнічні групи з власною моделлю поведінки, орієнтованою на споживання європейських ресурсів. Середньовічна ідеологія веде до середньовічного способу життя, навіть якщо хронологічно ми залишаємось у ХХІ столітті.

Концепція відкритості не працює, коли зникає толерантність. Навряд чи оптимальним варіантом вирішення проблеми можна вважати ідею голови Європейської Комісії Жан-Клода Юнкера щодо створення фільтраційних таборів для нелегальних мігрантів у третіх країнах. Поки що така доля спіткала Сербію. Крім того, спільне військове командування ЄС разом із НАТО обговорює можливості розширення операції в Середземному морі, спрямованої на жорсткіший контроль за потоками нелегалів, які прориваються до Європи. Щоправда, без стабілізації становища в кризових зонах у Північній Африці, на Близькому та Середньому Сході зупинити "велике переселення народів" буде майже неможливо. На превеликий жаль, наразі немає жодних надій на швидку стабілізацію в цих регіонах.

Список використаних джерел:

1 Бек У. Космополитическая Европа: реальность и утопия // Свободная мысль. - 2007. − №3. - С. 33.

2 Олбрайт М. Религия и мировая политика / Пер. с англ. - М., 2007. - С. 10.

3 Кардини Ф. Европа и ислам. История непонимания. - СПб., 2007. - С. 35.

4 Гантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. - Львів, 2006. - С. 37.

5 Sen Amartya. Die Identitätsfalle. Warum es keinen Krieg der Kultur gibt. - München, 2006. - S.37.

6 Кристева Ю. Самі собі чужі / Пер. з фр. - К., 2004. - С. 44.

7 The Man Who Divided Germany // http://www.spiegel.de/international/topic/thilo_sarrazin/

8 Frankfurter Allgemeine Zeitung - 2012. - 27 August. - S.8.

9 Schünemann Uwe. Die salafistische Herausforderung // Frankfurter Allgemeine Zeitung. - 2012. - 7. April. - S.10.

АНОТАЦІЯ

У статті розглянуто особливості ризиків і відповідних стратегій реагування Європейського Союзу на виклики міграції.

Ключові слова: Європейський Союз, міграція, екстремізм, цивілізаційний конфлікт, іслам, релігійний фундаменталізм, ультраправий радикалізм.

АННОТАЦИЯ

В статье рассмотрены особенности рисков и стратегий реагирования Европейского Союза на вызовы миграции.

Ключевые слова: Европейский Союз, миграция, экстремизм, цивилизационный конфликт, ислам, религиозный фундаментализм, ультраправый радикализм.

<object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>