Регіональна політика

Європейська інтеграція Словацької Республіки: головні етапи та інституційно-законодавче забезпечення
Валерій Корома
17.06.2016, 12:57

УДК 327:94

Summary

The article deals with various aspects of the integration of the Slovak Republic to the European Union, as well as historical and civilizational prerequisites for the European choice of the Slovak nation. Priority attention is paid to the analysis of the process of preparing Slovakia's accession to the EU in 1993-2004, especially to the use of organizational, institutional, legislative procedures and tools in the context of complex state building processes and socio-political transformations in the country.

Keywords: European integration, historical development, civilization, transformation, state building, reform, experience, foreign policy, Slovak Republic, Ukraine

У контексті вивчення трансформаційних перетворень і європейської інтеграції країн Центрально-Східної Європи особливий інтерес становить досвід Словацької Республіки (далі − СР), що виникла в 1993 р. і за відносно короткий в історичному вимірі проміжок часу спромоглася вирішити складні зовнішньополітичні завдання, набувши у 2004 р. повноправного членства в ЄС і НАТО. Цим визначним подіям у житті молодої держави передували кардинальні реформи в політичній, економічній, правовій сферах. Паралельно вирішувалися непрості завдання державного будівництва, консолідації політикуму та всього суспільства навколо ідеї повернення країни у Європу.

Багато в чому трансформаційні виклики та проблеми в Словаччині й Україні є подібними, що робить надзвичайно актуальним комплексне дослідження цієї проблематики. Крім того, окремі аспекти організаційного, інституційного, правового забезпечення інтеграційного процесу СР в ЄС можуть мати прикладне значення та використовуватися Україною в процесі зближення з ЄС та підготовки до членства в цій організації.

Інтеграція Словацької Республіки в Європейський Союз та інші авторитетні європейські та євроатлантичні структури (насамперед, ОЕСР та НАТО) від початку розглядалися переважною частиною словацької політичної еліти, інтелектуальних кіл та суспільством як повернення в природне цивілізаційне середовище, з якого країна була штучно вирвана в повоєнний період за часів комуністичного режиму. Як справедливо зазначає словацький дослідник Ю. Алнер, Словаччина не поверталася у Європу, в якій вона була завжди. Ішлося про складне повернення на головний шлях цивілізаційного європейського розвитку [1].

З іншого боку, Словаччина історично завжди перебувала на межі між західною та євроазійською цивілізаціями, на кордоні між західним християнським (католицизмом, протестантизмом) і православним світом, що не могло не позначитися на формуванні національної ідентичності словаків. А тому, як зазначають автори дослідження "Словаччина на шляху у невідоме", характерною особливістю історичного розвитку країни та формування сучасного словацького суспільства є гібридність, що проявляється в домінуванні західно-цивілізаційних ознак за наявності елементів східноєвропейської (євроазійської) цивілізації. У результаті спостерігається збереження внутрішнього конфлікту між концепціями побудови суспільства на громадянській чи етнічній основі - між ідеями суспільства рівноправних громадян-індивідів та колективного національного індивіда, якому підпорядковуються інтереси всіх його членів [2].

Така ситуація значною мірою пояснюється незавершеним процесом формування національної ідентичності словаків, який, по суті, розпочався в першій половині ХІХ ст., і на тлі зростання національної самосвідомості та протидії насильницькій мадяризації Словаччини, яка перебувала на той час у складі Угорщини, та пов'язується з просвітницькою діяльністю відомих словацьких письменників, літераторів і патріотів Яна Колара, Йозефа Шафарика, Людовита Штура (кодифікатора словацької мови), Міхала Годжи та іншими, а також революційними подіями 1848 р., під час яких була розроблена програма "Вимоги словацького народу". Цей документ закликав використовувати словацьку мову в школах, судах, органах місцевого самоврядування, а також обирати словацький парламент на основі загального виборчого права. У 1861 р. було прийнято "Меморандум словацького народу", у якому містилася вимога місцевої автономії [3].

Периферійне положення Словаччини у складі Австро-Угорщини та Чехословаччини також спричинялося до певного запізнення з процесами модернізації політичного, соціально-економічного та культурно-гуманітарного життя. Крім того, домінування в цей час у соціальній структурі суспільства Словаччини сільського населення з ідеалізацією простонародної культури, історичних міфів і стереотипів також гальмувало процеси модернізації та інтернаціоналізації словацького суспільства. З іншого боку, ця частина населення ставала сприятливим середовищем для поширення ідей словацького націоналізму.

Іншим важливим історичним стримуючим чинником формування словацької нації була приналежність словаків до різних конфесійних таборів із різними світоглядами: домінуючого католицького, який надавав перевагу збереженню традицій та ієрархії в суспільстві, та протестантського (лютеранського), який сповідував ідеали свободи, рівності та демократії.

Дослідники зазначають, що на відміну від інших країн-сусідів і партнерів по Вишеградській четвірці (Угорщини, Польщі та Чехії), Словаччині на шляху інтеграції в ЄС довелося одночасно виконувати найбільшу кількість історичних завдань. Ішлося не лише про кардинальні перетворення в політичній та соціально-економічній сферах, а й про будівництво самостійної держави за умов відсутності усталених традицій і досвіду, а також завершення процесу національної інтеграції [4]. Крім того, у порівнянні зі згаданими країнами Словаччина характеризувалася найбільшою етнічною неоднорідністю населення. Історично на території сучасної Словаччини, особливо в період формування держав сучасного типу, окрім словаків, мешкали угорці, чехи, німці, цигани, євреї, русини-українці та інші національності[1].

Після розпаду Чеської та Словацької Федеративної Республіки (ЧСФР) та оформлення Словацької Республіки в 1993 р. як суверенного міжнародного субʼєкта постало завдання державного будівництва, стабілізації соціально-економічної ситуації та перебудови економіки країни, а також продовження реформ в інших сферах.

Складні процеси формування самостійної держави та внутрішньополітичної боротьби визначальною мірою впливали на міжнародне становище та євроінтеграційний курс країни. Питання національної ідентичності та проблеми своєї державності стали фактором, що поляризував Словаччину на рівні еліт та широкої громадськості. До цього додалися суперечки щодо економічної трансформації, зокрема, приватизації, та щодо конфронтаційного й авторитарного способу керівництва першого Прем'єр-міністра Словаччини В. Мечіара й очолюваної ним правлячої коаліції [5].

Мечіар оголосив себе прихильником послідовних ринкових реформ, а також поступової, у міру визрівання сприятливих умов, приватизації, яка мала сприяти посиленню позицій національного капіталу. Насправді ж період правління В. Мечіара позначився вкрай непрозорим перерозподілом державної власності на користь лояльного бізнес-оточення та формуванням олігархії в країні. Після парламентських виборів 1994 р. В. Мечіар навіть намагався протиснути в парламенті зміни до конституції з метою перетворення Словаччини з парламентської на президентську республіку [6].

Усе це свідчить про тогочасне відхилення Словаччини від демократичних засад трансформацій посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи та навіть спонукало в 1997 р. тодішнього державного секретаря США М. Олбрайт назвати Словаччину "чорною дірою в серці Європи" [7].

Важливою складовою політичної боротьби в цій країні в 90-х роках ХХ ст. була дискусія щодо пріоритетів її зовнішньополітичного курсу. На тлі декларування прагнення інтеграції країни в авторитетні міжнародні структури (насамперед НАТО та ЄС), представники правлячої коаліції висували й інші ідеї, зокрема нейтралітету, а також концепції, що розглядала країну як "міст між Сходом і Заходом". На тлі зростання тиску на керівництво з боку західноєвропейських країн та інституцій В. Мечіар і його політичні партнери активно розігрували "російську карту" - демонстрували прагнення Словаччини розбудовувати відносини з Росією на противагу співпраці з Заходом. Кінець кінцем це спонукало Захід уважніше ставитися до ситуації в Словаччині [8].

Значною перешкодою в налагодженні конструктивних відносин країни з Заходом було входження до владної коаліції націоналістичної Словацької національної партії (СНП), на чолі з Яном Слотою, відомої своєю ксенофобською риторикою. На цьому тлі загострилися й міжнаціональні відносини, особливо на півдні Словаччини, де компактно мешкає велика угорська меншина (близько 500 тис. осіб). СНП також виступала проти вступу країни в НАТО та скептично ставилася до ідеї інтеграції СР в ЄС.

Саме СНП відіграла далеко не останню роль у тому, що в 1997 р. в Словаччині був провалений референдум щодо вступу країни в НАТО.

Перемога широкої коаліції демократичних сил на парламентських виборах 1998 р. була пов'язана з невдоволенням значної частини суспільства діяльністю уряду В. Мечіара. Ці вибори були не просто черговим волевиявленням громадян, оскільки фактично йшлося про стратегічний напрям розвитку країни. Уроки попередніх поразок сприяли налагодженню взаємодії між демократичними партіями, у результаті чого вдалося витіснити В. Мечіара та очолюваний ним Рух за демократичну Словаччину з політичної авансцени. Одним із визначальних чинників перемоги демократичних сил на виборах 1998 р. також стала їх активна підтримка Заходом, який застосував усі наявні важелі впливу для зміни політичного режиму в країні.

Формування за результатами парламентських виборів 1998 р. та 2002 р. коаліційних урядів на чолі з М. Дзуріндою, а також обрання в 1999 р. Президентом Словацької Республіки Р. Шустера, який переміг В. Мечіара, створили сприятливі політичні умови для прискорення реформ у країні та внесення коректив до зовнішньополітичного курсу СР.

Етапи європейської інтеграції Словаччини

Стратегічно зовнішньополітичний курс Словаччини був визначений ще під час її перебування у складі ЧСФР. Керівництво федерації проголосило курс на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури - так зване повернення в Європу. Так, ЧСФР ще в 1991 р. уклала з ЄС Угоду про асоціацію.

Після проголошення в 1993 р. незалежності Словацька Республіка вперше була змушена самостійно визначати свої зовнішньополітичні пріоритети. Новостворену державу відразу визнали всі сусідні країни, включаючи Україну, а також впливові світові держави. Словаччина також швидко була прийнята до низки глобальних, європейських і регіональних міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, РЄ, МВФ, Вишеградська четвірка, ЦЕФТА).

Ураховуючи тісний взаємозв'язок внутрішньополітичного розвитку Словацької Республіки з її зовнішньополітичним курсом, можна виділити два головні етапи європейської інтеграції СР: періоди з 1993 по 1998 рр. та з 1998 по 2004 рр., що мають якісні відмінності як з точки зору взаємовідносин Словаччини та ЄС, так і внутрішніх суспільно-політичних та соціально-економічних трансформаційних процесів.

Першим головним двостороннім документом у взаєминах Словаччини з Європейським Союзом стала підписана 4 жовтня 1993 р. Європейська угода про асоціацію, що набула чинності 1 лютого 1995 року.

Протягом 1993-1998 рр. повною мірою проявилися головні проблеми становлення словацької зовнішньої політики та дипломатичної служби: відсутність відповідного досвіду, брак кваліфікованих дипломатичних кадрів, а також неадекватна оцінка геополітичної ролі країни. Саме це призвело до того, що західний вектор зовнішньої політики держави став не визначальним, а лише альтернативним. Відносини Словацької держави з ЄС та НАТО в цей період багато в чому визначалися російським чинником. Уряд робив певні кроки в задекларованому інтеграційному напрямі, але вони мали переважно формальний характер. Зокрема, було започатковано діяльність Ради та Комітету асоціації СР − ЄС. У складі МЗС СР та інших міністерств і відомств були створені підрозділи, що відповідали за взаємодію і співпрацю з Євросоюзом. У 1995 р. Словаччина також подала офіційну заявку на членство в ЄС.

Водночас, згадані раніше особливості внутрішньополітичного розвитку протягом 1993-1998 рр., систематичне невиконання Словаччиною копенгагенських критеріїв членства в ЄС (особливо у політичній частині) і завдань індивідуальної стратегії приєднання до ЄС, пануюча атмосфера взаємної недовіри, постійні демарші та взаємні звинувачення, якими характеризувались відносини Словаччини та ЄС у цей час, призвели до виключення країни у грудні 1997 р. на саміті Європейської Ради в Люксембурзі з групи країн - першочергових претендентів на вступ в ЄС.

Переломним з точки зору інтеграції Словаччини в ЄС став 1998 рік. Напередодні парламентських виборів 1998 р. спостерігалась консолідація суспільства навколо прагнення змінити тогочасний напрям розвитку країни. Більшість словаків болісно сприймала інтеграційні невдачі країни 1997 р. та відставання на шляху в Європу від своїх сусідів - чехів, угорців і поляків. Консолідація демократичних сил у державі привела до влади урядову коаліцію на чолі з М. Дзуріндою, яка проголосила головною метою своєї діяльності якомога швидше виведення Словаччини з міжнародної ізоляції та здійснення кардинальних реформ у країні задля прискорення її інтеграції в європейські та євроатлантичні структури.

Період з 1998 по 2004 рр. характеризувався в цілому послідовними та злагодженими діями всіх гілок влади у проведенні демократичних реформ і реалізації її інтеграційного курсу. Одним із перших конкретних кроків уряду стало розроблення "Плану інтенсифікації процесу інтеграції Словацької Республіки до Європейського Союзу" (24 лютого 1999 р.).

Значно зросла інтенсивність дипломатичних контактів як по лінії СР − ЄС, так і з країнами-членами ЄС. Зокрема, під час першого візиту прем'єр-міністра СР М. Дзурінди в Брюссель у листопаді 1998 р. було створено унікальний двосторонній механізм - робоча група високого рівня ЄК-СР, яку очолили заступник генерального директора ЄК із закордонних зв'язків Ф. Ламурьо і державний секретар МЗС СР Я. Фігель. Головним завданням РГ, яка провела в період з листопада 1998 р. по вересень 1999 р. п'ять зустрічей, була підготовка Словаччини до початку ведення переговорів про вступ в ЄС [9].

Паралельно активізувалася взаємодія в рамках Вишеградської четвірки. Натомість більш прохолодними стали відносини з Росією.

Європейська сторона позитивно оцінювала внутрішньополітичні зміни в країні. Так, Єврокомісія у своїй регулярній доповіді від 13 жовтня 1999 р. відзначила прогрес, досягнутий Словаччиною на шляху демократизації, та виконання нею копенгагенських політичних критеріїв вступу в ЄС. Зокрема, позитивно оцінювалися демократичні вибори в країні, ухвалення законів про прямі вибори президента та про використання мов національних меншин. Зрештою, під час саміту ЄС в Гельсінкі 10 грудня 1999 р. було вирішено розпочати переговори з СР про вступ до Євросоюзу. Самі переговори з країнами так званої гельсінської групи офіційно розпочалися 15 лютого 2000 р. в Брюсселі й були завершені 12-13 грудня 2002 р. їх запрошенням приєднатися до Євросоюзу. Під час Афінського саміту ЄС 16 квітня 2003 р. Словаччина разом з іншими країнами-кандидатами підписала Угоду про вступ в ЄС, а 1 травня 2004 р. стала повноцінним його членом.

Запорукою успіху євроінтеграційного курсу ЄС стала реалізація урядом країни амбіційної програми радикальних політичних, економічних, соціальних, правових та інших реформ (зокрема, щодо децентралізації системи державного управління і посилення ролі місцевого самоврядування, роздержавлення природних монополій, реформи системи оподаткування, громадських фінансів, соціального і пенсійного забезпечення, охорони здоров'я, судочинства та збройних сил), що пізніше дало підставу іноземним експертам віднести Словаччину до найбільш реформованих країн серед нових членів ЄС та назвати її з огляду на високі темпи економічного росту "Татранським тигром".

Важливу роль також відіграли створення ефективної інституціональної системи забезпечення інтеграційного процесу та координації взаємодії різних гілок влади, вдала організація переговорного процесу, удосконалення процедур наближення вітчизняного законодавства до правових норм ЄС, посилення ефективності у використанні коштів передвступних фондів Євросоюзу, підвищення рівня фахової підготовки співробітників державних органів, які опікувалися питаннями європейської інтеграції, організація широкого ознайомлення населення з перевагами, які надає інтеграція до європейських і євроатлантичних структур.

Законодавче та інституціональне забезпечення інтеграційного процесу

Концептуальні засади інтеграції СР в ЄС було викладено в прийнятій у 1998 р. Національній програмі апроксимації вітчизняного законодавства до правових норм і законів (acquis communautaire) ЄС. У квітні 2000 року.

Словаччина передала в ЄС актуалізовану версію Національної програми, у якій вперше наголошувалося на практичній імплементації нових правових норм. Нова програма була присвячена всьому комплексу питань, пов'язаних із процесом гармонізації вітчизняного законодавства з правовими нормами ЄС до 2002 р., і мала слугувати інструментом контролю за виконанням зобов'язань, які взяла на себе Словаччина після підписання Європейської угоди про асоціацію та Партнерства заради вступу. Уряд СР на регулярній основі (кожні два місяці) розглядав стан виконання цієї програми.

У контексті адаптації словацького законодавства до правової системи ЄС важливе значення мало ухвалення у 2001 р. нової редакції Конституції СР [10]. Зокрема, ст. 7 конституції передбачала можливість передачі ряду повноважень органів державної влади СР наднаціональним структурам Євросоюзу, встановлювала принцип підпорядкування вітчизняного законодавства праву Євросоюзу і визначала форми та шляхи перебирання європейських правових норм і стандартів (через прийняття законів чи постанов Уряду СР). Статті 13 та 120 Основного закону створили передумови для спрощення та прискорення процесу адаптації законодавства, оскільки надавали уряду право за певних умов приймати рішення щодо імплементації правових норм і технічних стандартів ЄС без їх утвердження в парламенті (у формі так званих апроксимаційних постанов). Ішлося про гармонізацію словацького законодавства з нормами та стандартами ЄС у таких сферах: митне право, банківська діяльність, бухгалтерія та оподаткування підприємств, інтелектуальна власність, безпека праці, фінансові послуги, захист споживача, технічні норми та правові акти, використання атомної енергії, транспорт і сільське господарство. Таким чином, значно прискорювався законотворчий процес. Водночас, уряд був зобов'язаний кожні півроку інформувати Національну Раду СР щодо виданих і запланованих апроксимаційних постанов. У свою чергу, парламент мав право звернутися до уряду з проханням підготувати замість певних постанов відповідні закони.

Головним державним органом, який забезпечував вироблення, узгодження, координацію та контроль за реалізацією процесу наближення національного законодавства до норм і стандартів ЄС, став Інститут з питань апроксимації права, який структурно входив до складу секретаріату уряду та підпорядковувався Віце-прем'єр-міністру СР з питань законодавства. Інститут співпрацював із міністерствами і відомствами при підготовці відповідних законопроектів; здійснював аналіз їх текстів і обов'язкового додатку відповідності законопроекту правовим нормам ЄС; готував відгук, у якому містилися зауваження і пропозиції щодо подальшої роботи з опрацювання і внесення законопроекту до Національної Ради СР; надавав інформацію щодо європейського права; забезпечував організацію та координацію технічної допомоги ЄС у цій сфері тощо.

Протягом 1999-2000 рр. у Словаччині також було удосконалено інституціональну структуру забезпечення процесу просування країни до ЄС. На початку 1999 р. було створено Раду міністрів Уряду СР з питань європейської інтеграції - консультативний, координаційний та ініціативний орган. Очолював раду Віце-прем'єр-міністр СР з питань європейської інтеграції. До її складу входили міністри закордонних справ, внутрішніх справ, економіки, фінансів, сільського господарства, а також державний секретар МЗС СР. Крім того, було утворено допоміжний орган Ради - робочий комітет, членами якого стали генеральні директори секцій (департаментів) європейської інтеграції міністерств і відомств. Водночас вони були керівниками 29 робочих груп (по 10-35 осіб кожна), які забезпечували переговорний процес із представниками Європейської комісії по окремих напрямках. У складі ради також діяв Консультаційний комітет із представників наукових організацій, профспілок, підприємницьких союзів та інших організацій.

У складі секретаріату уряду було створено секцію (департамент) з європейських справ, до складу якої входили відділ європейської інтеграції, відділ іноземної допомоги та відділ формування інституцій і підготовки населення до членства в ЄС. Секція стала головним координаційним органом міжвідомчої взаємодії з питань реалізації "внутрішніх" завдань підготовки країни до членства в ЄС. Секція разом зі згаданим Інститутом апроксимації права ЄС підпорядковувалася Віце-прем'єр-міністру СР з питань законодавства.

У МЗС СР була введена додаткова посада державного секретаря, якому доручалося координувати питання європейської інтеграції СР на міжнародному рівні й очолювати переговорний процес щодо вступу країни в ЄС. Із початку 1999 р. в МЗС СР почав діяти новий структурний підрозділ - секція з питань європейської інтеграції, яка складалася з відділів переговорного процесу з ЄС, політичних відносин із ЄС та економічних відносин із ЄС.

Були істотно посилені структурні підрозділи міністерств і відомств, які опікувалися питаннями європейської інтеграції, гармонізацією національного законодавства з правовими нормами ЄС, а також фінансовою та технічною допомогою ЄС у рамках передвступних фондів.

У Національній Раді СР ще в 1996 р. було створено Комітет з питань європейської інтеграції, на який покладалися функції забезпечення парламентського контролю за процесом підготовки країни до вступу в ЄС. Згаданий комітет тісно взаємодіяв із комітетами парламентів інших країн - кандидатів та членів ЄС. У березні 2000 р. розпочали діяльність два нових комітети: з питань гармонізації національного законодавства з правовими нормами ЄС та з питань контролю за реалізацією програм і використання коштів фондів ISPA, PHARE та SAPARD. Регулярно проходили засідання Парламентського комітету ЄС-СР, на яких розглядалися питання виконання Словаччиною політичних та економічних критеріїв вступу в Євросоюзу, готувалися рекомендації стосовно подальшого розвитку двосторонніх відносин.

Таким чином, євроінтеграційний досвід Словаччини засвідчує можливість якісного переростання задіяних консолідованих зусиль із суспільно-політичних та соціально-економічних перетворень в країні в суттєве прискорення інтеграційного поступу. Консолідація демократичних сил і словацького суспільства навколо стратегічної цілі повноцінної інтеграції в європейські та євроатлантичні структури дала змогу Словаччині подолати наприкінці 90-х років внутрішньополітичні проблеми та рецидиви авторитарного режиму правління уряду на чолі з В. Мечіяром. У результаті СР не лише наздогнала, а й за багатьма показниками випередила інші країни, що вступили в ЄС у 2004 році.

Організаційний, переговорний, законодавчий та інституційний досвід Словаччини на шляху інтеграції в ЄС уявляється надзвичайно корисним для України з огляду на схожі історично-цивілізаційні, внутрішньо- та зовнішньополітичні трансформаційні проблеми. Для передачі цього досвіду доцільним є отримання консультаційно-технічної допомоги з боку Словаччини із залученням до цієї роботи словацьких фахівців і політиків, які були безпосередньо задіяні в процесі підготовки країни до вступу в Євросоюз.

Зокрема, в організаційному плані викликають інтерес напрацьовані механізми координації взаємодії та розподілу повноважень між різними гілками влади, центральними та місцевими органами у сфері євроінтеграції, методи ведення переговорного процесу щодо вступу країни в ЄС.

На окрему увагу заслуговують здійснені в СР заходи, спрямовані на оптимізацію та прискорення законотворчого процесу в контексті гармонізації національного законодавства з правовими нормами Євросоюзу.

Доцільним є також вивчення словацького досвіду щодо кардинального покращення інвестиційного та інноваційного клімату в країні, умов ведення бізнесу, здійснення структурних економічних реформ, а також регіонального розвитку за активного використання фінансової та технічної допомоги ЄС.

Практичний інтерес для України може становити й досвід Словаччини стосовно підготовки державних службовців, задіяних у рамках інтеграційного процесу, а також здійснення інформаційної стратегії з підготовки населення до вступу СР у Євросоюз.

Список використаних джерел:

1. Alner J. Slovensko na kľukatej európskej diaľnici / J.Alner // Desať rokov v Únii: Slovenská a česká cesta / Ed. Mesežnikov G., Bútorová Z. - Bratislava: Inštitút pre verejné otázky, Heinrich-Böll-Stiftung, 2014. - S. 13.

2. Gál F. Slovensko na ceste do neznama / Ed. Gál F., Gonda P. - Bratislava: IVO, 2003. - S.15

3. Kováč D. Dejiny Slovenska // D. Kováč - Praha: Nakladatelství Lidové noviny, 2010. - S.126

4. Slovensko: desat' rokov samostatnosti a rok reforiem / Ed. Mesežnikov G., Gyárfášová O. - Bratislava: IVO, 2003. - S.19

5. Мартинчук І.І. Словаччина - член Європейського Союзу: особливості процесу вступу / І.І. Мартинчук // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - Рівне: РДГУ, 2005. - C. 38.

6. Мартинчук І.І. Основні аспекти внутрішньої політики Словацької Республіки в 1993-1998 рр. / І.І. Мартинчук // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць: Наукові записки РДГУ. Вип. 11. − Рівне: РДГУ, 2007. - C. 189.

7. Дулеба О. Вплив європейської інтеграції на посткомуністичний перехід Словаччини / О. Дулеба // Трансформаційні процеси у країнах Вишеградської групи та Україні: порівняльний аналіз / ред. Г.М. Перепелиця. − К.: Стилос, 2013. − C. 224.

8. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Л.Д. Чекаленко / голов. ред. В.М. Куценко; ред. О.І. Цибульська. − К.: Либідь, 2006. - C. 98.

9. Bilčík V. Inštitucionálna adaptácia pri vstupe SR do EÚ / V.Bilčík // EÚ monitoring 2003 - Implikácie prístupového procesu pre politické inštitúcie, právny štát a regionálnu politiku. - Bratislava: FES, SFPA, 2004, S.21.

10. Куранов А. Словаки изменили Конституцию // Независимая газета. - 2001. - 21 марта. - C. 2.

У статті досліджено аспекти інтеграції Словацької Республіки в ЄС, а також історично-цивілізаційні передумови європейської вибору словацького народу. Пріоритетну увагу надано аналізові процесу підготовки Словаччини до вступу в ЄС протягом 1993-2004 рр., зокрема, особливостей застосування організаційних, інституційних, законодавчих та інших механізмів забезпечення європейської інтеграції СР у контексті складних державотворчих процесів і суспільно-політичних перетворень у країні.

Ключові слова: європейська інтеграція, історичний розвиток, цивілізація, трансформація, державотворення, реформи, досвід, зовнішня політика, Словацька Республіка, Україна.

АННОТАЦИЯ

В статье исследованы аспекты интеграции Словацкой Республики в Европейский Союз, а также историко-цивилизационные предпосылки европейской выбора словацкого народа. Приоритетное внимание уделено анализу процесса подготовки Словакии к вступлению в ЕС в течение 1993-2004 гг., в частности, особенностей применения организационных, институциональных, законодательных и других механизмов обеспечения европейской интеграции СР в контексте сложных процессов построения государства и общественно-политических преобразований в стране.

Ключевые слова: европейская интеграция, историческое развитие, цивилизация, трансформация, построение государства, реформы, опыт, внешняя политика, Словацкая Республика, Украина.


[1] Згідно з результатами перепису населення 2011 р. в Словаччині проживало 5,4 млн осіб, з яких словаки становили 4,3 млн осіб (80,7%), угорці − 458 тис. осіб (8,5%), цигани - 105 тис. осіб (2%). Іншими великими етнічними групами є русини-українці (понад 40 тис. осіб) і чехи (понад 30 тис. осіб).

<object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>