Європейська ідентичність: характер, особливості та механізми формування
Алла Киридон
03.11.2017, 11:23

Частина1


Порушення складної та поліваріативної проблеми ідентичності вимагає поглибленого наукового аналізу низки аспектів. У сукупності вони становлять концентроване поле, у фокусі якого знаходиться ядро конструювання ідентичності. М. Кастельс в образній науковій формі називає глобалізацію та ідентичність двома символами сучасності - силами, що структурують щойно народжуваний новий світ. Це твердження влучно відображає, з одного боку, суть сучасних трансформаційних змін на просторі Європи, а, з іншого, зміст і направленість процесів конструювання європейської ідентичності.

У нових умовах постає питання про характер і направленість вектору процесів розвитку сучасної Європи. При цьому, водночас спостерігається підвищений інтерес до загальної тематики європейської ідентичності. Європейський Союз розглядає європейську ідентичність як вирішальний та вагомий крок у легітимації цього наднаціонального утворення, що нині переживає кризові явища. Відтак спільна політико-правова та культурно-історична ідентичність її частин повинна ствердити єдність Євросоюзу.

Мета статті обумовлена необхідністю комплексного аналізу підходів до феномену європейської ідентичності, визначення базових характеристик останньої та вибудовування концептуального каркасу понятійного дискурсу. При цьому "європейська ідентичність" розглядається нами радше не як явище, а як умовний конструкт. Зазначимо, що уявлення про ідентичність формується у процесі маркування назви - "європейська", що вказує на просторову та культурну локалізацію проблеми.

Визначена мета передбачає вирішення низки таких завдань: з'ясування причин актуалізації проблеми; обґрунтування використання концепту; експлікація поняття у широкому та вузькому значенні; виявлення особливостей його трактування в нормативно-правовому полі ЄС; осмислення характеру та механізмів творення; вироблення інтерпретаційної схеми для окреслення процесів творення європейської ідентичності.

Оскільки дискурс ідентичності виопуклюється під час глибинних трансформацій та за потреби пошуку нових орієнтирів, спробуємо у загальних рисах окреслити причини актуалізації дискусії щодо європейської ідентичності наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. Так, Кріс Шор (C. Shore) вирізняє дві головні причини зацікавленості проблематикою ідентичності в Європі, підкреслюючи при цьому існуючий дефіцит європейської ідентичності: політичну і комерційно-господарчу. Пропонуємо виокремити такі причини:

- Поява на геополітичній карті світу Європейського Союзу та процес подальшого його розширення.

- Карколомні зміни загального світоустрою та світооблаштування, формування нового світопорядку. (Кардинальна зміна міжнародно-політичної парадигми внаслідок революцій кінця 1980-х рр., розпаду СРСР, закінчення "холодної війни" тощо. Як зазначає Р. Дарендорф, "революція 1989 року і глобалізація відкрили зачинені раніше двері").

- Активні процеси глобалізації, за якої відбувається форматування нових механізмів культуротворення, нової ієрархії локальних культур. (Відомий німецький соціолог У. Бек визначає глобалізацію як "процеси, в яких національні держави та їх суверенітет вплітаються до павутини транснаціональних акторів і підпорядковуються їх владним можливостям, їх орієнтації та ідентичності". Зауважимо, що на думку автора, це процес, який "створює транснаціональні соціальні зв'язки та простори, знецінює локальні культури і сприяє виникненню третьої культури". Водночас російський політолог А. Уткін зауважує, що глобалізація вельми специфічно інтегрує світ: одні інтеграційні зусилля призводять до очікуваного об'єднувального результату, інші - оголюють непримиренні суперечності. Як наслідок такого суперечливого процесу глобалізації може виникнути криза ціннісних орієнтацій та криза цивілізаційної рівноваги у світі).

- Зміна природи, структури й форм модерних держав. (У цьому сенсі йдеться про "денаціоналізацію - ерозію, але й можливу трансформацію національної держави у державу транснаціональну". Динамічність перетворень національних і політичних систем та відповідно детермінована специфіка зовнішньополітичних стратегій окремих держав).

- Зміна характеру цивілізаційних загроз і нездатність національних держав самостійно вирішувати проблеми глобального масштабу та значення (регулювання економіки, боротьба проти тероризму та морського піратства, захист прав людини тощо).

- Руйнування / стирання кордонів внаслідок розвитку світової та регіональної інтеграції, економічної глобалізації; посилення ролі трансекономічних корпорацій на світовій арені.

- Формування інформаційного суспільства, що за допомогою всесвітньої мережі Інтернет також долає державні кордони. Нові умови різнорівневого комунікування між державами та окремими громадянами.

- Потреба альтернативних орієнтирів (колишні підходи/орієнтири, що давали можливість орієнтуватися в житті, вже недієві й мало що пояснюють. Як підкреслює Р. Дарендорф: "У цьому світі без опори люди шукають нових зв'язків...").

- Зростання рівня масових міграцій людей; появи феномену номадизму (номадизм - це сучасне наукове поняття, що означає:1) кочовий (мобільний) спосіб життя людей, характерний для носіїв субкультури ХХІ ст.; 2) концепцію, згідно з якою майбутнє людства бачиться не в національно-територіальній залежності та обмеженості, а у вільному пересуванні по всій планеті людей та їх творінь; всепланетне козівництво) як нового способу життя та мислення людини у ХХІ ст.

- Трансформування смислового поля диспозиції "Свій-Чужий-Інший".

- Трансформація ідентичності під впливом внутрішніх, регіональних і глобальних чинників в умовах мінливості глобалізованого світу. (Виникає палімпсестна ідентичність. Як зазначає З. Бауман, така ідентичність "плинної сучасності" змінює режими пам'яті й забуття (останнє стає значущішим, ніж увічнення).

- Поширення універсальних форм матеріальної та духовної культури.

- Формування нових відносин у просторі криз ідентичностей та ін.

Інтерпретативні рамки дослідження базуються на твердженні П. Бергера: "Ідентичність залишається незрозумілою, поки вона не має місця в світі"; тобто - ідентичність претендує на "розміщення". Відповідно параметри ідентичності мають корелювати з просторовими, смисловими, ціннісними та часовими формами.

Відтак видається за доцільне увиразнити широке й вузьке смислове використання концепту "європейська ідентичність", усвідомлюючи умовність будь-яких поділів. Зокрема у широкому розумінні йдеться про маркування європейськості за географічною належністю. У вузькому - про ідентичність належних до спільноти Європейського Союзу громадян, тобто як конструкт Євросоюзу, як явище, породжене фактом існування Європейського Союзу та його кордонами. Однак і в цьому сенсі можна говорити про дві площини проблеми: "внутрішній вимір" - характеристика процесів у межах Європейського Союзу та поза ними (умовно - між членами Європейського Союзу та Іншими) - "зовнішній вимір".

Принагідно зазначимо, що проблема ідентичності вельми важлива для Європейського Союзу, оскільки, як підкреслюють німецькі дослідники М. Яхтенфукс та Б. Колєр-Кох, Європейський Союз - це не лише інститут, що допомагає вдосконалити механізми вирішення спільних проблем та конфліктів, "Європейський Союз - це нормативний політичний устрій, що має вирішальний вплив на індивідуальне та колективне життя".

Базовим положенням міркувань є те, що ідентичність - тимчасовий, відносний, незавершений конструкт, що має онтологічний статус проекту чи постулату. М. Кастельс під ідентичністю розуміє процес, через який соціальний актор впізнає себе і конструює смисли, головно на основі певної культурної властивості або сукупності властивостей, окрім ширшої співвіднесеності з іншими соціальними структурами. Іспанська дослідниця М. Ґібернау стверджує, що європейська ідентичність, як і національна ідентичність, коли її прищеплює держава, - це спрямована згори вниз інституційно створена ідентичність, призначена сприяти зв'язкам солідарності серед розмаїтого населення, але, разом із тим, це - більшою мірою проект на майбутнє ніж реальність.

На підставі методологічного доробку конструктивістів європейську ідентичність можемо розглядати як конструйований феномен. Із цього випливає, що: 1) існують цілі, задля досягнення яких європейська ідентичність створюється; 2) європейська ідентичність постає як результат реалізації європейською елітою політики ідентичності.

Наша модель будується з урахуванням того, що ідентичність ніяким чином не розглядається як стабільне осердя самості, а, навпаки, артикулює неможливість такої інтегральної, гармонійної, заданої на всі часи моделі. Відтак ідентичність має:

- ареал поширення;

- темпоральну визначеність;

- форми прояву;

- атрибутацію тощо.

Ідентичність виникає з серії ситуативних (політичних, культурних та інших подій) і змінюється теж ситуативно. Маркери ідентичності рухливі, вони обумовлюються безліччю чинників: географією культурних ареалів, історичними кордонами соціополітичних утворень, маргіналізацією або націоналізацією суспільства, трансформаціями в будь-якому елементі соціокультурної системи тощо. Ідентичність є своєрідним інструментом для розпізнання й структурування реальності в часі й просторі, розставляння в ній акцентів й відновлення визначеності. Йдеться про визначеність швидше процедурну ніж змістовну, визначеність маркування, називання людей, речей і відносин легалізованим чи узгодженим ім'ям.

Як слушно зауважує В. Мартьянов, "ідентичність як проблема виникає під час змін, у ситуації, коли вимагається об'єднати новою синтетичною ідентичністю традиційні "самоочевидні" ідентичності, створити нове соціокультурне колективне Я, наприклад, ту ж націю-державу".

В умовах постмодерного суспільства з його багатомірністю топологічної диференціації (П. Бурдьє) ідентичності конструюються у взаємодії різноманітних, часом суперечливих дискурсів, практик і позицій у межах дискурсивних формацій, які лише назагал визначають, "що може й повинно бути сказане" (М. Фуко). Такі конструкти неминуче мультипліцитні, фрагментарні, постійно перебувають у процесі змін і трансформацій. У дослідженні ми орієнтувалися на дискурсивний підхід, що сприймає ідентичність як те, що перформативно породжується діями, які ефективно функціонують у певному континуумі.

Процес формування європейської ідентичності безпосередньо пов'язаний із традиційними та актуальними уявленнями про саму Європу та спільноту європейських громадян. При цьому усвідомлюємо, що "ментальна географія" (як спроба систематизації та оцінки уявлень про навколишній простір) має незаперечну феноменологічну природу.

Європа залишається плодом власної історичної свідомості, на основі якої вибудовується економічна, політична, культурна єдність. Водночас пошуки "вічної" Європи стають способом самоідентифікації європейських народів. Польська дослідниця О. Гнатюк відзначає, що "коли заходить розмова про європейську ідентичність, зазвичай апелюють до поняття спільноти, опертої на середземноморську (грецьку і римську) культуру та на християнство (іноді разом із його коренями), яке сформувало Європу, а також - хоч і не завжди - до спадщини епохи Ренесансу".

Наразі термін "європейська ідентичність" використовується в такій кількості різних контекстів, що в результаті значення цього поняття стає дуже розмитим, майже повністю втрачаючи будь-яку аналітичну точність. На різні підходи до визнання або невизнання самого факту наявності європейської колективної ідентичності в історіографії вказує А. Мартинов. Так, Г. Безьєр зазначає, що історичний період домінування в Європі тоталітарних нацистських та фашистських режимів став однією з причин дуалізму національних ідентичностей європейських народів та наднаціональних ідентичностей європейських еліт. Натомість Р. Ельм веде мову про континуїтет європейської ідентичності впродовж усіх періодів історії Європи. Х. Каеблє показав, як змінювалося сприйняття Європи європейцями впродовж ХІХ-ХХ століть. На його думку, європейська "уявна спільнота" як певна "єдність" існує принаймні впродовж двох століть. Однак Г. Брунн в монографії "Історія європейської інтеграції від 1945 р. до сьогодення" доводить, що формування колективної європейської ідентичності відбувалося лише після творення наднаціональних європейських інституцій.

Українська дослідниця Н. Пелагеша пояснює подібне розмежування поглядів намаганням авторів з'ясувати, "чи перейшли процеси євроінтеграції ту межу, за якою з далеких для пересічної людини міждержавних відносин вони перетворюються на частину її життя, впливаючи на свідомість, світогляд та життєву позицію". При цьому авторка підкреслює: "Ідея Європи концептуалізується через ідентичність".

Європейський Союз складає іспит великого соціально інженерного експерименту, суть якого полягає у спробах збереження та підтримання різних форм групової ідентичності. Спільна європейська ідентичність, що формується в країнах ЄС, є сумісною з національними ідентичностями держав-членів Євросоюзу. Кожен рухається за своєю власною траєкторією, але об'єднується єдиним етичним імперативом. Хоча європейські культури дійсно різноманітні, їх єдність в Європейському Союзі визначає європейську культурну концепцію. Це дозволяє підтримувати національні та регіональні традиції, оскільки надає можливість комбінувати культурні розбіжності на загальних підставах. При цьому також варто враховувати те, що в умовах глобалізації світової політичної системи та внутрішньої трансформації національних держав відбувається переосмислення традиційних концептів національної ідентичності та громадянства. Ця тенденція реалізується в явищах нівелювання кордонів між національними державами, зростання рівня людської мобільності, збільшення кількості та посилення впливовості національних меншин у різних країнах світу. У результаті описаних процесів такі характеристики як етнос, народ, нація все більше "розмиваються", а реальний онтологічний статус цих спільнот постійно піддається сумніву.

Як зауважує Е. Сміт, створення культурного простору споріднених культур, наприклад, - європейської, означатиме, що вона буде заснована на ґрунті спільної європейської культурної спадщини (міфів, символів, вартостей, спогадів), але так, що вони не конкуруватимуть зі ще сильними й могутніми національними культурами. Тільки таким чином буде витворений новий тип колективної ідентичності, що охоплює, але не скасовує окремі нації.

Йдеться про народження нового типу колективної ідентичності, функції якої відрізняються від функцій ідентичності національної. З цієї точки зору вона постає як ще одна колективна ідентичність, що існує поряд з іншими колективними ідентичностями громадян країн-членів ЄС.

На сьогодні окреслилося декілька основних підходів до розуміння європейської ідентичності та оцінки її місця в житті Європи. Одні автори заперечують право на існування європейської ідентичності, апелюючи до сили національно-політичного елементу і висуваючи, як визначальну, національно-державну ідентичність народів Європи. Інші говорять про виникнення постнаціонального європейського простору, висуваючи концепції "єдиної Європи" або "Європи регіонів", у яких, навпаки, на перше місце висувається європейська ідентичність або європейська регіональна ідентичність, і втрачається значення національно-державної ідентичності. Це викликає спротив національно-свідомого громадянства європейських країн, котре вбачає у цьому загрозу власній національній приналежності. Існує й третій, найоптимальніший, на наш погляд, підхід до проблеми європейської ідентичності. Він передбачає органічне поєднання трьох можливих рівнів самоідентифікації спільнот об'єднаної Європи:

- національний, що існує на звичному для нас державному рівні;

- панєвропейський (транснаціональний), що формується на наднаціональному рівні, створюючи такий феномен як "європейська ідентичність";

- етнічний, що спостерігається на регіональному рівні поліетнічних суспільств.

М. Загартак характеризує нову європейську ідентичність: інклюзивна; багатошарова та множинна (зможе інкорпорувати багато існуючих різних субнаціональних (регіональних), національних та наднаціональних ідентичностей); міжкультурна, багатокультурна (буде визнавати, поважати та сприяти розвитку існуючого різноманіття, але також спроможна виробляти нові ідентичності); побудована на основі демократії та на демократичному баченні спільної Європи; побудована на наднаціональному, демократичному патріотизмі.

З огляду на появу нового феномену, С. Хантінгтон зазначив: "Найвиразніше виникнення нової, "наднаціональної ідентичності", проявилось в Європі; при цьому воно сприяло подальшому звуженню ідентичності у багатьох європейських народів: шотландці все рідше ототожнюють себе з Великобританією, однак охоче зараховують себе до європейців - тобто ідентичність шотландська виростає з ідентичності європейської". Видається важливим зауважити, що національні ідентичності є переважно культурними, а європейська ідентичність інструментальною.

Водночас пам'ятаємо, що для появи будь-якого типу колективної або особистої ідентичності має з'явитися образ "іншого", на тлі якого і відбувається процес самоідентифікації. Саме "іншість" постає поштовхом для формування ідентичності. Культурні ідентичності завжди є гетерогеннішими та складнішими, ніж це передбачає їх інструменталізація. "Немає ідентичності, яка визначала б себе інакше, ніж як через свій зв'язок з численними іншостями, які вона успадковує, і до яких вона, з огляду на це, належить", - зауважує сучасний французький філософ М. Крепон.

Очевидно, що з огляду на існування чітко визначених кордонів ЄС "інший" автоматично з'являється за межами цих кордонів. Тому об'єктивною основою постання європейської ідентичності є дихотомія "ми - вони", яка виражається в протиставленні "ми - громадяни Європейського Союзу, а вони (ті, хто за кордоном) - ні". У цьому контексті заслуговує на увагу модель процесу створення будь-якої колективної ідентичності: "Створення кордонів є першою стадією, тому що вони позначають різницю між внутрішнім та зовнішнім, чужим та своїм, рідним та нерідним, друзями та недругами, культурою та природою, просвітництвом та варварством". Підкреслимо також, що колективна ідентичність "європеєць", що ґрунтується на усвідомленні особливості географічного положення та відокремленості території Європи певними (нехай навіть уявними) кордонами, є укоріненою в історії субконтиненту та свідомості народів Європи. С. Карпов пише з цього приводу: "Поряд із формуванням націй одним із феноменів раннього нового часу було усвідомлення європейцями своєї культурно-політичної спільності. Поняття Європа стало актуальним на фоні відкриття нових континентів та знайомства з іншими цивілізаціями, релігіями та культурами. При всіх етнічних та конфесіональних відмінностях європейські народи об'єднувала спільність історичного походження, території, християнської віри, культурних та політичних традицій".

Концепції європейської ідентичності, що активно розроблялися з моменту проголошення "Декларації європейської ідентичності" (1973 р.), вибудовуються головним чином навколо "ми-почуття", яке повинні розділяти усі, хто ідентифікує себе як європейця. При цьому методологічно в основу поняття європейської ідентичності від початку було покладене невирішене запитання: хто такі "ми"? Це фактично означає, що подальший дискурс щодо європейської ідентичності базується на уявленні про певну "ідеальну спільноту", якої, можливо, взагалі не існує на онтологічному рівні реальності. З іншого боку, ідентичності за типом "ми-європейці" можна надати й іншу інтерпретацію - як спільноті, що покладає в основу свого існування європейські цінності: свободу особистості, ліберальну економіку, демократичні норми права, етнокультуралізм. Однак, у такому випадку, кордони Європи значно розширяться, оскільки відповідні цінності є сьогодні не лише європейськими.

Література

1. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / Пер. с англ. под науч. ред. О. И. Шкаратана. - М.: ГУ ВШЭ, 2000. - 608 с.

2. Szwed Robert.Konstruowanie tożsamości europejskiej // Dylematy tożsamości zbiorowych. Przyczynek do rozważań nad tożsamością ukraińską, polską i europejską / Rеdakcja: Robert Szwed. - Lublin: KUL, 2007. - S. 158-175.

3. Дарендорф Р. У пошуках нового устрою. Лекції на тему пошуку свободи в ХХІ столітті / Ральф Дарендорф; [пер. з нім. Анастасії Орган]. - К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2006. - 109 с.

4. Бек У. Что такое глобализация?: Ошибки глобализма- ответы на глобализацию [Текст] / У. Бек; пер. с нем. А.Григорьева и В. Седельника. - М. : Прогресс-традиция, 2001.- 303 с.

5. Уткин A. M. Глобализация: процесс и осмысление / А. М. Уткин. - М.: Логос, 2001.-254с.

6. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман; [пер. Е. Руткевич]. - М.: Медиум, 1995. - 323 с.

7. Яхтенфукс М. Урядування та створення інститутів / Маркус Яхтенфукс, Беата Колєр-Кох // Європейська інтеграція / [уклад. М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох; пер. з нім. М. Яковлєва]. - К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2007. - 394 с. : іл.

8. Ґібернау М. Ідентичність нації / М. Ґібернау. - К. : Темпора, 2012. - 304 с.

9. Пелагеша Н. Україна у смислових війнах постмодерну: трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації / Н. Пелагеша.-К.: НІСД, 2008.-288 с.

10. Філіпчук В. О. Європейська ідентичність: методологічні підходи тлумачення та особливості змістовного наповнення / В. О. Філіпчук // Теорія та практика державного управління: Зб. наук. пр. - Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2013. - Вип. 3 (42).

11. Костенко Н. Культурные идентичности: превращения и признания / Н. Костенко // Социлогия: теория, методы, маркетинг. - 2001. - №4. - С. 72-74.

12. Мартьянов В. С. Конфликты идентичностей в современном мире: о справедливости иерархических и плюралистических стратегий урегулирования [Електронний ресурс] / В. С. Мартьянов // Дискурс-Пи. Научно-практический альманах. - Екатеринбург, 2005. - № 5. - С. 15-18. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: discourse-pm.ur.ru/avtor5/martianovvs.php.

13. Горенко О. М. Прагматика європейського досвіду як методологічна проблема історіописання / О. М. Горенко. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2011. - 264 с.

14. Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність / Оля Гнатюк; Авторизований пер. з польськ. - К.: Критика, 2005. - 528 с.

15. Хашиєва Л. В. Європейська ідентичність як чинник євроінтеграції: Об'єднана Європа чи Європа націй? / Л. В. Хашиєва // Теорія та практика державного управління : Зб. наук. пр. - Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2014. - Вип. 3 (46).

16. Мартинов А. Ю. Українська історична ідентичність у загальноєвропейському контексті: спільні риси та особливості / А. Ю. Мартинов // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки: Міжвід. зб. наук. пр. / відп. ред. С. В. Віднянський. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2012. - Вип. 21. - С. 314-331.

17. Besier Gerhard. Das Europa der Diktatoren. Eine neue Geschichte des 20. Jahrhunderts. - München: Deutsche Verlags Anstalt, 2006. - 879 S.

18. Elm Ralf. Europäische Identität: Paradigmen und Methodenfragen. - Berlin: NomosVerlag, 2002. - 318 S.

19. Kaeble Hartmut. Europäer über Europa. Die Entstehung des europäischen Selbstverständlichenim 19. und 20. Jahrhundert. - Frankfurt am Meine: Campus Verlag, 2001. - 268 S.

20. Brunn Gerhard. Die europäische Einigung von 1945 bis Heutе. - Stuttgart: VerlagPhilipp Reclam, 2009. - 339 S.

21. Pichler F. European Identity : Conceptual Approaches /F. Pichler, 2008. - [Електроннийресурс]. - Режимдоступу : www.cinefogo.cuni.cz

22. Сміт Е. Національна ідентичність / Ентоні Д. Сміт; [пер. з англ. П. Таращука]. - К.:Основи, 1994. - 224 с.

23. Козловець М. А. Європейська ідентичність: уніфікація чи" єдність у розмаїтті"? / М. А. Козловець // Гуманітарний вісник ЗДІА. - 2009. - Вип. 37. - С. 72-86.

24. ZagarM.Enlargment - inSearchforIdentity / М. Zagar. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.jrc.es/projects/enlargement/FuturesEnlargement/Bled-01-11/Presentations/zagar.pdf

25. Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности /Пер. с анг. А. Башкирова. - М.: ООО "Издательство АСТ": ООО "Транзиткнига", 2004.

26. Крепон М. Європейські іншості / Пер. С. Йосипенка / Марк Крепон // Філософська думка. - № 1. - 2010. - С. 89- 99.

27. BacikG. A Discussion on Ethnic Identity //Alternatives. Turkish Journal of InternationalRelations. - 2002. - Vol.1; Number 1. - Spring.

28. История средних веков: В 2 т. / Под ред. Карпова С. П.- М.: Изд-во МГУ, Печатные традиции, 2008. - Т. 2: Раннее новое время. - 432 с.

Завершення статті читайте у наступному номері "З.С.".