Конфліктологія

Євген Марчук: «Росія була і буде надалі своєрідним викликом для України»
Інформація "ЗС"
14.05.2015, 11:15

Наприкінці березня відбулася зустріч слухачів Дипломатичної академії при МЗС України з Євгеном Кириловичем Марчуком - політичним і громадським діячем, ветераном українських силових структур, першим головою СБУ, колишнім секретарем РНБО і Міністром оборони України, екс-Прем'єр-міністром України, генералом армії, людиною, яка брала безпосередню участь у процесі становлення незалежної України та системи її національної безпеки. Лекція, прочитана Є. Марчуком, розпочала тематичний цикл з проблематики національної безпеки України із залученням відомих практиків і теоретиків, ініційованих кафедрою зовнішньої політики і дипломатії за підтримки ректора Дипакадемії Миколи Кулініча.

Під час цієї зустрічі доповідач описав обставини, які реально загрожували незалежності України з 1990 р. донині. Насамперед, Євген Марчук проаналізував історичне і політичне тло, на якому відбувалося прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. З одного боку - це був період офіційного існування Радянського Союзу і вся правова та безпекова машина належала СРСР.

Зокрема, на території України було найбільше радянське військове угруповання, яке нараховувало до 1 млн. 200 тис. військових. Крім того, в Україні базувалася 43-я ракетна армія стратегічного призначення. Це свідчило про те, що тут знаходилося 1450 боєголовок.

З іншого боку − на той час розпочався процес розвалу СРСР і національно-визвольний рух ставав усе динамічнішим. Литва проголосила незалежність від СРСР 11 березня 1990 р., Латвія та Естонія активно готували аналогічний акт. Таким чином, прийняття Декларації було надзвичайно ризикованим моментом в історії України і найбільші політичні фігури того часу добре розуміли всю небезпеку ситуації. Адже Москва мала всі реальні можливості зупинити рух УРСР до незалежності на самому його початку.

Тим більше, за словами Є. Марчука, Михайло Горбачов таки робив деякі кроки у цьому напрямі. Зокрема, він запросив британського Прем'єр-міністра Маргарет Тетчер, яка на той час мала величезний авторитет у Європі та світі, відвідати Україну в червні 1990 р. (у рамках офіційного візиту до СРСР). Відомо, що Тетчер однією з перших європейських політиків почала підтримувати позицію Горбачова. У ньому вона побачила політичну особистість, з якою можуть бути пов'язані зміни не лише в Радянському Союзі, а й у Європі та світі, перш за все щодо питань ядерного роззброєння і завершення "холодної війни".

Євген Марчук на час приїзду Тетчер до Києва був першим заступником Голови Управління КДБ УРСР. Саме йому було доручено займатися безпекою високої гості у Києві. Доповідач пригадав, як дехто з українських політиків і лідерів національно-визвольного руху дещо образилися на виступ "Залізної леді" у Верховній Раді УРСР. Коли її запитали, як вона ставиться до можливості відкриття Посольства України в Лондоні, Тетчер відповіла, що у Британії немає дипломатичних відносин із Каліфорнією, а є із США. І, мовляв, така позиція свідчила про те, що Тетчер не підтримувала боротьбу за незалежність України. Однак, за словами Є. Марчука, це було не зовсім так. Маргарет Тетчер приїхала до Києва, коли Декларацію про державний суверенітет УРСР ще не було прийнято. Чи могла вона, досвідчений політик, перебуваючи з офіційним візитом у федеративній державі СРСР, публічно та ще й у парламенті союзної республіки робити будь-які радикальні заяви? Звісно - ні.

Крім того, політик її масштабу не міг не бути стурбований тим, що станеться з найбільшим у європейській частині СРСР наступальним ядерним потенціалом, який було розміщено в Україні, у разі розвалу Союзу. Попри це, щира і доброзичлива тональність її виступу запам'яталася надовго. У ході спілкування у Верховній Раді вона кілька разів підкреслила, що було дуже важливо для українського політикуму тоді і зараз: "Після життя в тоталітарному суспільстві вам треба вчитися жити як вільним людям. І вміти відповідати самим за себе".

На запрошення М. Горбачова Україну з офіційним візитом 1 серпня 1991 р. відвідав Президент США Дж. Буш-старший. Під час свого виступу у Верховній Раді УРСР він заявив, що виступає проти відділення України від Радянського Союзу і назвав прагнення українців до незалежності "самовбивчим націоналізмом". Ця промова увійшла в історію під назвою "котлета по-київськи" (chicken Kiev speech).

Однак Михайло Горбачов, який зміг заручитися підтримкою наймогутніших зовнішніх союзників, раптом отримав удар зсередини країни. Під звуки "Лебединого озера" 19 серпня населення СРСР дізналося про створення "Государственного комитета по чрезвычайному положенню" (ГКЧП) і перебирання ним влади в країні. Проте, за словами Є. Марчука, ураховуючи подальший розвиток подій, дуже важливо, що для України історичний період становлення як незалежної держави був мирним.

Важливими були й дії тодішньої української влади. За ГКЧП національно-визвольний рух і революція в українському суспільстві вже набрали неабияких обертів. Тоді Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук, ще не усвідомлюючи, як буде розвиватися ситуація, дав вказівку - негайно всім головам місцевих рад вийти на контакт із місцевими військовими керівниками. Адже досить багато голів держадміністрацій по-житейськи контактували з командувачами округів. Командири корпусів, дивізій ще більше були інтегровані в українське життя. І коли в деяких місцях треба було зняти напруження, глави обласних держадміністрацій вирішували в цьому плані дуже багато питань.

"Коли грянув ГКЧП, голова Кабінету Міністрів УРСР Вітольд Фокін був у відпустці. І обов'язки голови Уряду виконував Віце-прем'єр Костянтин Масик. Я на той час займав посаду Державного міністра з питань оборони, державної безпеки і надзвичайних ситуацій. Вранці Масик зібрав Уряд для аналізу ситуації. На той момент не було жодних офіційних документів із Москви про події, що відбувалися, залишалося вірити аргументації, яку використовувала Москва в радійних і телевізійних повідомленнях. Під час наради пролунав дзвінок Леоніда Кравчука, який повідомив, що до нього йдуть Валентин Варенніков (головнокомандувач сухопутними військами СРСР, генерал армії з досвідом Афганістану), Віктор Чічєватов (командувач Київського військового округу) та Перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко. Вони намагалися переконати нас ввести надзвичайний стан в Україні. Але безрезультатно. Правових підстав для такого рішення не було. Масик наказав посилити контроль на місцях у своїх секторах − міністру економіки, енергетики, − щоб ніде не "рвонуло". Але ж процес треба координувати. І вранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу "Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям", яку доручили очолити мені, - згадав про той час Євген Марчук. - Події розвивалися дуже швидко і драматично, реагувати треба було негайно. Тоді мені навіть довелося використовувати не службові, а особисті зв'язки скрізь - і в КДБ, і у ВМС, і у Збройних силах. Довелося навіть прямо блефувати. Наприклад, коли вночі повідомили, що в аеропорту Бориспіль приземлилася дивізія військово-транспортних літаків Іл-76 із Білорусі, а один Іл-76 − це близько 100 десантників, мені довелося пригрозити тодішньому військовому керівництву, що люди їдуть у Бориспіль блокувати смугу. У результаті літаки не були задіяні. Особливо критичним був момент, коли на площі Незалежності зібрався величезний мітинг і військові готувалися до його розгону із застосуванням сьозогінного газу. Але, на щастя, знову все обійшлося. Коли над Верховною Радою зависли три військові гелікоптери, як акт психологічного залякування, нам вдалося зв'язатися з їхнім командуванням і владнати ситуацію".

Досить неоднозначно, на думку політика, оцінюються дії Леоніда Кравчука в цей період. Однак те, що 31 серпня 1991 р. він підписав Указ Президії Верховної Ради про заборону Комуністичної партії СРСР, у якій донедавна був секретарем ЦК з ідеології, свідчить про його вагому роль у розв'язанні тієї ситуації та загалом набуття незалежності Україною.

Окремим пунктом історіографії тих часів є події у Криму. Так, за словами генерала, у 1992-1994 рр. усе розпочиналося аналогічно − анексія Криму річної давнини.

"Почалося з фестивалю кубанських козаків у Сімферополі в 1993 році: всі козаки моложаві, підстрижені і слухаються старшого. Місцеві політичні партії були задіяні для підйому антиукраїнських настроїв. Підключився і Чорноморський флот РФ, який мав свої ЗМІ, військову розвідку та контррозвідку. Потім відбулося захоплення ТРК і розпуск Верховної Ради Криму. Президентом став Юрій Мєшков. Мало хто знає, що уряд тоді очолити прибув з Росії Євген Сабуров. А одним із його найближчих помічників був співробітник російських спецслужб Мінін. Коли вони почали готувати захоплення СБУ, ми встигли десантуватися в Криму. Покійний генерал Губенко, який тоді був начальником прикордонних військ України, допоміг нам непомітно на малій висоті на вертольотах дістатися півострова. Очолював операцію мій заступник Валерій Маліков. Нам вдалося на ніч раніше зайняти будівлю. Це було для всіх несподіванкою, навіть для начальника кримського СБУ: коли він прийшов на роботу, його вже зустріла київська "Альфа". У той час нам вдалося зупинити воєнний розвиток цих подій. Тоді спрацювала низка політичних факторів: активну участь брала Верховна Рада, депутатський корпус, президент".

Щодо найсвіжіших політичних подій, на думку Євгена Марчука, втрата Криму в березні 2014 р. стала наслідком паралічу державної влади в кінці лютого. Минулорічні події у Криму вимагали своєчасного і відчайдушного прийняття рішень для блокування російського військового контингенту. З іншого боку, спецоперація з анексії Криму готувалася давно, і особливо ретельно за часів президентства Януковича. Москвич Дмитро Саламатін у 2010 р. став членом "Партії регіонів" і негайно був призначений керівником "Укрспецекспорту", у 2011 р. - керівником держконцерну "Укроборонпром", а ще через рік - Міністром оборони України. Повернувшись до Москви, Саламатін став радником Путіна. Його "справу" продовжив уродженець Краснодарського краю, кримський бізнесмен Павло Лебедєв, призначений Януковичем Міністром оборони у грудні 2012 року. Після розстрілу Небесної сотні, 21 лютого 2014 р., він утік із Києва до Севастополя і ще шість днів залишався у статусі міністра з усіма повноваженнями. У цей час, із 23 по 27 лютого, сталася насильницька зміна влади Севастополя, розпочалася видима частина спецоперації Росії з анексії Криму.

Улітку 2012 р. Янукович призначив командувачем ВМС України колишнього командира окремої бригади морської піхоти Юрія Ільїна і через рік присвоїв йому звання адмірала. А 19 лютого 2014 р., за день до розстрілу Небесної сотні на Майдані, Янукович зробив його начальником Генерального штабу − Головнокомандувачем Збройних сил України. Це його підпис стоїть під планом забезпечення надзвичайного стану в країні. Ільїн також утік до Криму і до 28 лютого у статусі Головнокомандувача ЗСУ перебував у Севастополі. Так звані Харківські угоди 2010 р., на переконання Є. Марчука, також були складовою цього диявольського плану.

Тому, озираючись на багаторічну історію становлення нашої держави, політик висловив переконання в тому, що історія не тільки повторюється, а й навчає, і потрібно пам'ятати її уроки. Першопричиною всіх бід в історії нашої країни завжди була Росія, наш вічний сусід, який продовжує експансіоністську політику Радянського Союзу. РФ як фактор довгий час залишатиметься своєрідним викликом для України. Тому нам потрібно не тільки вивчати свою історію, а й історію Росії, щоб мати змогу передбачити розвиток подій і запобігти їм. Зараз в Україні створено Центр дослідження Росії, експерти якого вивчають суспільно-політичні процеси, що відбуваються в РФ, аби зрозуміти, яким чином Україні та світові будувати відносини з цією країною на двосторонньому, регіональному та глобальному рівнях.