Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Конфліктологія

«Ісламська держава Іраку і Леванту» як проблема сучасних міжнародних відносин
Ігор Горобець, Андрій Мартинов
23.11.2016, 11:55

УДК 94:327

Summary

The article deals with causes of the "Islamic State of Iraq and the Levant" created through disintegration of the Arab Middle East stemming from the disappearance of autocratic regimes and the strengthening of radical political Islam. Raison d'etre of the "Islamic State of Iraq and the Levant" includes the creation of a global caliphate, asymmetrical struggle against the "new crusaders" and spreading the radical version of Islam in the world. The author analyzed problems of the fight against the "Islamic State of Iraq and the Levant" by the US and Russia-led coalitions. As regards the mid-term prospects of the "Islamic State of Iraq and the Levant", the paper provides options related to its role as a stimulus for further destabilization of the Middle East, or the "export" version of radical Islam in Europe, Central Asia and Russia.

Key words: Middle East, global caliphate, Islamic State of Iraq and the Levant, radical political Islam

Терористичні атаки на США, здійснені 11 вересня 2001 р., започаткували стрімкий процес глибокої трансформації глобальної системи міжнародних відносин, у тому числі її регіональних відгалужень. Насамперед, місцем докладання титанічних зусиль єдиної на той час наддержави було визначено Близький Схід. Стратегічно США намагались тоді започаткувати вирішення взаємопов'язаних проблем: по-перше, зміцнити свої позиції у цьому багатому на енергоресурси регіоні планети; по-друге, "демократизувати" і "вестернізувати" іслам, який після перемоги США в "холодній війні" вважався найбільш непередбачуваною ідеологічною системою, яка кидає виклик західному сценарію глобалізації. Започатковано процес трансформації Близького Сходу було з військової операції в Афганістані. Хоча реалістичні військові стратеги зважали на масштаб проблем, з якими доведеться зіштовхнутися в Афганістані, але де-факто було обрано паліативну стратегію: "перемога ніщо, а військова присутність у Афганістані дає можливість контролювати Центральну Азію, впливати на Росію та Китай і, таким чином, не допускати появи в Євразії геополітичної сили або коаліції, здатної кинути виклик гегемонії США"[1]. Однак і стратегічна задача зміни балансу сил на арабському Близькому Сході залишалась на порядку денному. Тому у березні 2003 р. джина випустили з пляшки, розпочавши суперечливу історію "демократизації" Іраку. Зрозуміло, що чіткого уявлення про алгоритм дій, спрямованих на цю демократизацію, ніхто не мав. Найгостріша фаза світової економічної кризи 2008 р. спровокувала часткову заміну регулярної армії США в Іраку на співробітників приватних військових компаній, але повністю впоратись із викликами безпеці вони не змогли. Натомість системні суперечності розвитку арабських мусульманських країн, передусім пов'язані із демографічним вибухом, який призвів до неспроможності місцевих автократичних еліт адекватно реагувати на "революцію очікувань" молоді на покращення життя "вже сьогодні", ангажованість "великих держав" у регіоні, їхнє прагнення посилити свій вплив за рахунок послаблення конкурентів, коливання цін на головний експортний продукт нафту - всі ці фактори разом узяті порушили традиційний суспільний консенсус.

Аналізуючи перспективи розвитку "арабських революцій", навесні 2012 р. автори цієї статті звернули увагу на гостру конкуренцію стратегій майбутньої долі Близького Сходу. Один із вірогідних сценаріїв стосувався стрімкого розвитку проекту створення нового Халіфату. Починаючи із 2013-2014 рр. цей проект намагались реалізувати бойовики "Ісламської держави Іраку і Леванту". Це утворення стало своєрідним "гібридом" "конвенційних" терористичних мереж, які були ідеологічно доповнені новітніми інформаційними та політичними технологіями, що дало суттєвий ефект у сенсі створення відтворюваних мереж вербування, військової підготовки та застосування на полі бою нових джихадістів. Причому під чорним прапором джихаду зібрались люди, які попри декларування своєї вірності Корану, на практиці розійшлися з багатьма його традиційними тлумаченнями. З цієї точки зору "Ісламська держава Іраку і Леванту" нагадує класичний варіант популістського руху, який намагається грати на протиріччях суспільної кризи, висувати релігійні і соціальні гасла, включно з есхатологічними пророцтвами своєї ролі як "бича Аллаха" в "останні часи" людства, за якими різні адепти можуть побачити те, що хочуть. З іншого боку, "Ісламська держава Іраку і Леванту" не може вважатись аналогом західних антиглобалістських рухів, позаяк ІДІЛ декларує намір не поліпшити існуючу глобальну суспільно-політичну систему, а зруйнувати її заради створення "ідеальної ісламської держави" як праобразу "кінця світу". Це частково пояснює практику масових страт іновірців і будь-яких ворогів ІДІЛ, різних "ексцесів виконавців", часто спрямованих на рекламу себе як єдиної "антисистемної сили".

Вітчизняна дослідниця ісламського права Марія Лубська, аналізуючи ісламське право у контексті сучасного цивілізаційного процесу, підкреслює, що ісламські радикали "вважають мирні відносини з не- мусульманськими країнами тимчасовим явищем, а конфронтацію - неминучою. Позиції прибічників інших течій амбівалентні і не відповідають шаріату. Вони вважають, що мир із немусульманськими народами є бажаним, однак їх погляди щодо уникнення конфлікту різняться" [2]. Так само відмінним є трактування практики "джихаду" як, з одного боку, явища боротьби з власною недосконалістю та гріхами, а з іншого - з іновірцями за тотальну ісламізацію світу.

Попередні оцінки у науковій літературі західних країн і Росії помітно відрізняються. Колишній міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер у книзі-роздумах "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу" 2005 р. визнавав, що "з Близького і Середнього Сходу на Захід насувається дедалі більша тоталітарно-революційна загроза, яка беззастережно використовує терористичні методи і не гребує використанням примітивних видів зброї масового знищення, бо вони потрапляють до рук терористичних організацій". З огляду на кількість біженців до країн-членів Євросоюзу ця фраза вже може розглядатись як пророцтво, що збулось.

У німецькій науковій літературі оптимістичні оцінки перспектив демократизації арабських країн швидко змінюються на реалістично-песимістичні. Тон цих публікацій задають арабські експерти, які співпрацюють із німецькими партійними фондами. Влітку 2014 р., коли особливо помітними стали військово-політичні успіхи "Ісламської держави" в Іраку та в Сирії, шейх Алі Реза Аттар у журналі "Фонду Зайделя" опублікував статтю "Сирія: криза всередині кризи". На думку цього шейха, послаблення позицій поміркованої сирійської опозиції до режиму Башара Асада обумовлено не стільки військовими успіхами "Ісламської держави", скільки недостатньою підтримкою "Сирійської вільної армії" західними демократіями [3]. Після залучення 30 вересня 2015 р. російських військово-космічних сил до прямої військової підтримки армії Башара Асада німецькі експерти поставили під сумнів справжні мотиви Кремля. На думку Мартіна Молера, російська військова інтервенція в Сирії має на меті перешкодити реалізації катарського проекту побудови газопроводу територією Сирії. Еміль Сулейманов звернув увагу на безперспективність спільної боротьби проти "Ісламської держави" двох різних за геополітичними інтересами коаліцій: на чолі зі США та російсько-іранської коаліції.

Західні засоби масової інформації, реагуючи на "джихад у прямому ефірі", який практикує "Ісламська держава", створюють портали інформації, що ретельно відстежують перебіг подій. Наприклад, Стенфордський університет подає детальні віртуальні карти зміни становища із "державними кордонами" "Ісламської держави Іраку і Леванту". Своєрідну хроніку подій, пов'язаних із діяльністю "Ісламської держави Іраку і Леванту" надає британська газета "Daily Mail". Конкуренцію у цьому інформаційному сегменті створює інша британська умовно ліво ліберальна "The Guardian". Як бачимо, піар "Ісламської держави" поставлений на потік інформаційної індустрії відповідно до головного принципу реклами, що єдина погана інформація це некролог. Утім до некрологу "Ісламської держави" ще далеко.

Також цікаво спостерігати за спогадами провідних західних політичних діячів, що віддзеркалюють зміни їхнього ставлення до поширення радикального політичного ісламу у його найбільш екстремістських формах на Близькому Сході.

Так колишній британський прем'єр-міністр Т. Блер у своїй книзі "Шлях" майже дві сотні сторінок присвятив передумовам, перебігу і наслідкам іракської війни, спрямованої на усунення від влади С. Хуссейна. Автор слушно зазначає, що "в Іраку було два конфлікти: відносно короткий, щоб усунути Саддама, і тривалий, щоб позбутися наслідків дестабілізаційної пошесті терору" [4]. Утім взаємозв'язку між цими двома фазами конфлікту Т. Блер із політичних міркувань помічати не хоче. Щоправда, цього не помічає і президент США Дж. Буш-молодший. У своїх спогадах "Ключові рішення" він констатує, що внаслідок тріумфальної перемоги над Саддамом Хусейном: "...іракська поліція розвалилася, коли впав режим. Іракська армія зникла. Шкода, завдана в ті перші дні, створила проблеми, що триватимуть роками. Іракці чекали когось, хто зможе захистити їх. Не змігши встановити безпеку в Багдаді, ми втратили свій перший шанс показати, що могли б це зробити" [5]. У 2010 р. Дж. Буш-молодший випромінював оптимізм від того, що "найжорстокіший регіон у світі втратив одне зі своїх найбільших джерел жорстокості та заподіяння каліцтва". Утім цей оптимізм виявився передчасним.

Навесні 2011 р. "арабські революції" змінили ситуацію. Тодішній державний секретар США Гілларі Клінтон ще у січні 2011 р. поставила арабських партнерів США перед суворою дилемою: "...якщо арабським лідерам не вдалося перейнятись потребою змін, вони ризикували б утратити контроль над своїм дедалі молодшим і відчуженішим населенням, і відкрити двері заворушенням, конфлікту й терористам" [6]. До речі, у 19-й главі своїх спогадів Г. Клінтон визнає Сирію "злісною проблемою" для США. На її думку, "режим Асада вкоренився набагато глибше, ніж режим Каддафі, і мав більшу підтримку серед ключових груп населення, більше союзників у регіоні, справжню армію і набагато ефективнішу ППО". Навесні 2014 р. на думку Г. Клінтон, "поміркованіші члени сирійської опозиції також визнають загрозу того, що екстремісти намагаються очолити революцію, і дехто почав уже докладати зусиль, щоб вигнати їх з повстанської території". Але до кінця другого президентського терміну Барака Обами "відділити" помірковану сирійську опозицію від терористів "ІДІЛ" ані теоретично, ані практично так і не вдалося.

Зважаючи на це, російські дослідники активно використовують парадигму звинувачень США у виникненні "Ісламської держави", що розглядається безпосереднім наслідком американської політики, яка від 2003 р. була спрямована на демократизацію ісламських держав. Російські експерти солідарні у тому, що арабська "політична весна" 2011 р. об'єктивно стимулювала радикалізацію суспільно-політичних настроїв, завдяки чому політичну ініціативу перехопили представники радикального ісламу. Вони детально дослідили процес формування зони нестабільності, що бере початок у Північній Африці і через Близький Схід доходить до Центральної Азії. За цих обставин у російській науковій думці домінує точка зору щодо важливості російсько-іранського альянсу у сирійській громадянській війні та у стабілізації становища в Євразії [7].

Виникнення "Ісламської держави Іраку і Леванту", на нашу думку, насамперед обумовлене дезінтеграцією арабських держав Близького Сходу, сприятливим становищем в радикальному ісламі (традиції сунітсько-шиїтського протистояння; ідеї джихаду як протидії ліберально-демократичній глобалізації). Важливим став фактор "війн за довіреністю" як своєрідний воєнний аутсорсінг. Зокрема Катар і Саудівська Аравія активно використовували такий аутсорсінг для ліквідації режиму президента Сирії Башара Асада, але на практиці виникли додаткові проблеми внаслідок перетворенням Сирії на "державу, яка падає". Ознак цього процесу чимало: по-перше, втрачено фізичний контроль над значною територією, так само як і втрачено державну монополію на насилля; по-друге, дедалі частіше легітимна влада демонструє неспроможність забезпечити процес прийняття компромісних колективних рішень; по-третє, легальна влада виявляється неспроможною забезпечити елементарні громадські послуги; по-четверте, державна влада виявляється нездатною взаємодіяти з іншими державами як повноправний член світового співтовариства.

Виникнення феномену "ІДІЛ" слід розглядати у контексті загального розбалансування постбіполярної системи міжнародних відносин. Зокрема наявні протиріччя між країнами "великої сімки" (США, Канада, Японія, Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція) та рештою країн "великої двадцятки" (Аргентина, Австралія, Бразилія, Китай, Індія, Індонезія, Корея, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, Південно-Африканська Республіка, Туреччина). Загострюються протиріччя між національними державами та глобальними ринковими механізмами, які обмежують можливості впливу держав на кліматичні зміни, дефіцит енергетичних і водних ресурсів, дефіцит продуктів харчування, асиметричний демографічний розвиток, який відбувається не на користь багатих західних країн. У цьому сенсі "Ісламська держава Іраку і Леванту" може розглядатись як своєрідна "антиглобалістська відповідь" Мусульманської цивілізації на протиріччя процесу глобалізації.

Цілі існування "ІДІЛ" пов'язані із поширенням радикального ісламу на нові географічні зони. Військовою тактикою у цьому процесі можна вважати асиметричну боротьбу з "новими хрестоносцями", адже проти "Ісламської держави Іраку і Леванту" одночасно, але з різною ефективністю, діють дві коаліції: першу коаліцію "бажаючих" очолюють США, другу коаліцію де-факто складають Росія та Іран, яким у Сирії опосередковано симпатизує Китай.

Країни-члени Європейського Союзу у цьому контексті найбільше стурбовані біженцями, які продовжують прибувати, передусім із проблемних країн Близького Сходу і Північної Африки. На лівійському напрямку Євросоюз домігся створення чергового уряду національної єдності, але він ще не в повному обсязі відновив контроль над усією територією Лівії. Значні території залишаються під впливом прихильників "Ісламської держави Іраку і Леванту", які не приховують наміру створити у Лівії черговий плацдарм для просування нелегальних мігрантів та ідей радикального ісламу до країн Євросоюзу.

У липні 2016 р. на Варшавському саміті НАТО були проаналізовані найбільш серйозні від часів завершення "холодної війни" виклики міжнародній безпеці, зЗокрема напруженою залишається ситуація на кордоні Туреччини з Іраком і Сирією, а також на середземноморському фланзі НАТО, зважаючи на нестабільність у Північній Африці. Стратегія альянсу передбачає зміцнення оборони і стримування потенційних агресорів. Не менш важлива проблема стосується забезпечення стабільності за межами кордонів країн-членів НАТО. Особлива увага приділена слабким і недієздатним країнами на цих рубежах. Існує елемент стримування, який стосується сфери відповідальності кожної держави-члена НАТО. Це забезпечення самооборони, протидія гібридним і кібернетичним війнам, захист ключових об'єктів військової і цивільної інфраструктури. Другий компонент стримування пов'язаний із загальним військовим потенціалом. Завершується створення оновлених сил швидкого реагування чисельністю сорок тисяч військових, причому не лише сухопутних, а й військово-повітряних і військово-морських сил. На східноєвропейському фланзі НАТО створено шість командних центрів, покликаних координувати зусилля військ країн-членів НАТО. Географічно вони розкидані від Естонії до Болгарії, причому на території Польщі та Румунії створено два постійно діючих штаби НАТО: один для північного сходу, а інший для південного сходу флангів НАТО. Частина повноважень у випадку кризових ситуацій зосереджена у штаб-квартирі верховного командування НАТО в бельгійському містечку Монс. За результатом Варшавського саміту НАТО висловило готовність проводити спільні навчання з Євросоюзом. Актуальними питаннями для НАТО залишаються протидія "Ісламській державі".

30 вересня 2016 р. виповнився рік від початку російської військової операції на території Сирії. Стратегічна мета участі Росії у сирійській війні полягає не лише у збереженні російських позицій на Близькому Сході, а й у захисті корпоративних інтересів "Газпрому". Втручання зовнішніх сил у сирійський конфлікт п'ять років тому розпочалося зі спроб Катару змінити режим у Дамаску, аби здобути можливість побудувати на території Сирії газопровід із Катару до Середземного моря. Цей процес негативно вплинув би на позиції "Газпрому" на європейському енергетичному ринку та поставив би під сумнів доречність побудови "Північного потоку" і "Південного потоку", тобто газопроводів "Газпрому" в обхід території України. Тому Кремлю вигідно продовжити дестабілізацію Сирії, аби катарський газовий проект взагалі було зірвано. Ідеальним для цього варіантом може бути поділ Сирії на окремі території, що на тривалий час припинить реалізацію альтернативних інтересам "Газпрому" газових трубопроводів. Ключовим у цьому сенсі є збереження за кланом Асада контролю над провінцією Латакія, яка має середземноморську берегову лінію, тобто теоретично могла б бути кінцевою точкою катарського газопроводу. Але для контролю Латакії важливим є контроль над містом Алеппо. Ця колишня "економічна столиця" Сирії була зруйнована п'ятьма роками війни. Однак збереження контролю над цією територією залишається вкрай важливим, тому не випадково ворогуючі сторони фактично продовжують воювати за руїни кварталів Алеппо. Стурбованість цією ситуацією продовжує висловлювати Європейський Союз. Європейців турбує перспектива нових хвиль біженців із Сирії, подальша дестабілізація Туреччини та чергові виклики безпеці Євросоюзу.

На початку вересня 2016 р. Євросоюз домігся від США і Росії домовленості про припинення вогню в Сирії, але в третій декаді вересня режим припинення вогню було зірвано. Кремль намагався використовувати інтенсифікацію сирійської війни з метою дискредитації кандидата від
Демократичної партії на президентських виборах у США Гілларі Клінтон, презентуючи її як послідовника помилок адміністрації Барака Обами на Близькому Сході. Росія продовжує намагатися використовувати сирійську війну для впливу на справи як США, так і Євросоюзу. Інше питання, скільки на це потрібно витратити російських ресурсів. Російській армії довелося напряму втрутитись у перебіг бойових дій у Сирії на боці Башара Асада. Це перетворює потенційну участь Росії у цій війні на умовний аналог участі радянської армії в афганській війні. По мірі нових витків сирійської війни такий варіант розвитку подій для Росії стає дедалі ймовірнішим. Швидше за все, це розуміють у Кремлі, але поки що там не бачать умов для повного та остаточного виведення російської армії із Сирії.

Крім Сирії, потенційною жертвою "ІДІЛ" може стати Саудівська Аравія. На початку жовтня 2016 р. обидві палати американського конгресу подолали вето президента Барака Обами на законопроект про можливість звернення американських громадян, які постраждали від терактів 11 вересня 2001 року, до судів із позовами до Саудівської Аравії. Нагадаємо, що адміністрація Джорджа Буша-молодшого, провівши розслідування цього злочину, засекретила майже чверть його змісту. Але відтоді минуло п'ятнадцять років і відповідно до американського законодавства адвокати постраждалих домоглися часткового зняття грифу "цілком таємно" з деталей зазначеного розслідування, зокрема стало зрозуміло, що спеціальні служби Саудівської Аравії не дуже активно взаємодіяли з американськими колегами, аби попередити останніх про можливість такого гучного терористичного акту у США. Тому конгресмени, яким 8 листопада треба було переобиратись до вищого законодавчого органу США, підготували закон, який надав можливість постраждалим від теракту 11 вересня 2001 р. американським громадянам звертатись із позовами щодо компенсації проти саудівського уряду. Адміністрація Барака Обами була в шоку від такого законопроекту, адже він створював небезпечний прецедент для американських громадян, насамперед військових, які від осені 2001 р. беруть участь у глобальній війні проти міжнародного тероризму. Зважаючи на це, мало кого здивувало вето Барака Обами на цей закон, яке Конгрес США подолав. Відразу з'явились перші позови. Спочатку дружина загиблого співробітника Світового торговельного центру, в який 11 вересня 2001 р. декілька громадян Саудівської Аравії спрямували літаки, звернулася з позовом про компенсацію. Утім не довелося довго чекати на аналогічні позови проти Пентагону та Центрального розвідувального управління США, зокрема громадянин Пакистану звернувся проти них із позовом через загибель своєї родини внаслідок атаки американського безпілотного літака. Але найгострішою була реакція на ці події із Саудівської Аравії: королівська родина нагадала, що тримає у своїх руках пакет інвестицій до американської економіки та американських державних боргових зобов'язань на 750 мільярдів доларів. Зрозуміло, що розпродати такі "токсичні" активи навіть у середньотерміновій перспективі неможливо, проте будь-якому новому президентові США буде вкрай неприємно усвідомлювати, що Сполучені Штати де-факто мають двох із трьох найбільших кредиторів, які, м'яко кажучи, не дуже доброзичливо налаштовані. Мова йде про Саудівську Аравію і Китай. Лише Японія у сенсі кредиторської лояльності залишається поки що зразковим союзником США. Утім найбільші неприємності вже виникли на світовому нафтовому ринку: того дня, коли стало відомо про подолання Конгресом США вето президента, Організація країн експортерів нафти (ОПЕК) погодилася вперше за вісім років скоротити рівень видобутку нафти. Це було зроблено напередодні зимового сезону у північній земній півкулі, що стимулювало тенденцію до збільшення ціни на нафту. Найбільше від цього можуть виграти країни, з якими США мають не найкращі відносини, тобто Росія та Іран, також від соціального бунту може бути порятована Венесуела. Крім того, напруження у відносинах Саудівської Аравії і США може позначитись на розстановці сил як у саудівському королівстві, так і на Близькому Сході. У Саудівській Аравії відбувається запекла прихована від чужих очей боротьба за королівську владу, яка може територіально розколоти Саудівську Аравію. Дестабілізація цієї святої землі ісламу може посилити прихильників радикального політичного ісламу та погрожуватиме черговою хвилею терактів. Чергове роздмухування пристрастей може перетворити умовно "керований" хаос на абсолютно некерований.

Зокрема 3 жовтня 2016 р. Росія висунула "плутонієвий ультиматум" США, пов'язавши скасування санкцій із продовженням виконання угоди про знищення плутонію, який є сировиною для ядерної зброї. Того ж дня США припинили співпрацю з Росією у процесі виконання угоди від 9 вересня 2016 р. про припинення вогню в Алеппо. На фоні протиріч Москви і Вашингтону дієспроможною залишалась "Ісламська держава Іраку і Леванту".

Отже, можливі варіанти перетворення "Ісламської держави Іраку і Леванту" на інструмент подальшої дестабілізації Близького Сходу, а також країн Центральної Азії, зокрема 30 серпня 2016 р., коли факт смерті узбецького президента Іслама Каримова ще приховувався офіційною владою, у киргизькій столиці Бішкеку терорист на автомобілі із вибухівкою атакував посольство Китаю. Цей теракт можна розглядати як своєрідну "репетицію" подальшої дестабілізації становища у регіоні. Вже зрозумілі основні потенційні "гарячі точки": Ошська оаза, узбецько-киргизьке прикордоння, південь Казахстану, де концентруються опозиційні до Назарбаєва політичні сили, казахсько-китайське прикордоння вздовж проблемної для Китаю Сінцзян-Уйгурської автономної провінції, північ Казахстану, де можна очікувати казахсько-російських сутичок. Загалом сучасна Центральна Азія виглядає такою "діжкою з порохом", що її гіпотетична детонація буде потужнішою, аніж від вибуху "арабської весни" 2011 року на Близькому Сході. По-перше, тому що правлячі в цьому регіоні режими послідовно демонструють навіть більш автократичну політичну культуру, аніж Башар Асад у Сирії, тому реакція у відповідь може бути непередбачуваної потужності. По-друге, готовий запал для такого вибуху, адже чимало вихідців із країн Центральної Азії воюють у лавах "Ісламської держави" в Сирії. По мірі перехоплення військової ініціативи сирійською армією за підтримки Росії та внаслідок прямого втручання у війну сухопутної турецької армії чимало бойовиків "Ісламської держави" можуть через Афганістан повернутись до країн Центральної Азії. По-третє, треба не забувати, що на території Афганістану від 1991 р. і донині базується "Ісламський фронт Узбекистану", який мріяв позбутись свого кровного ворога Каримова та будь-якими засобами прийти до влади в Узбекистані. По-четверте, США можуть звабитись ідеєю використати нестабільність у Центральній Азії для підриву російсько-китайського союзу, якому може не вистачити єдності та потужності для замирення ситуації у регіоні, тому вірогідність серйозної дестабілізації ситуації у його країнах набагато більша за ймовірність відносної стабільності. Зважаючи на відкритість кордонів Росії з країнами Центральної Азії, можна очікувати напливу біженців від ймовірних конфліктів і чергової гуманітарної кризи величезного масштабу. Другий фронт "Ісламської держави Іраку і Леванту" стосується перенесення активності до Європи. Не виключено, що задля просування в Європу буде використано не лише сирійський, а й лівійський плацдарми. Ймовірна активізація "ІДІЛ" на цих напрямках робить його діяльність у азійських країнах "периферійною", хоча не можна виключати активності "ІДІЛ" у Пакистані та у зоні пакистансько-індійського протистояння в Кашмірі.

Таким чином, "Ісламська держава Іраку і Леванту" перетворилася на "каталізатор", який максимально прискорює процес кризи постбіполярної системи міжнародних відносин та стрімко змінює конфігурацію усталених військово-політичних союзів, зокрема Росія і Китай зацікавлені максимально залучити до протидії "ІДІЛ" шиїтський Іран, який є само собою зрозумілим ворогом номер один гіпотетичному сунітському Халіфату. У цій же ролі Іран можуть використати і США, але їм зробити це важче, зважаючи на стратегічний союз із Ізраїлем. До речі, виживання і безпека Ізраїлю також значною мірою залежать від перебігу боротьби проти "ІДІЛ". Плани останньої поки що настільки "глобальні", що не включають до пріоритетів традиційний порядок денний доби "холодної війни" з її перманентним арабо-ізраїльським протистоянням, тому Ізраїль поки що, уважно стежачи за діями обох коаліцій проти "ІДІЛ", залишається у тіні, але, зважаючи на військово-політичний потенціал, він завжди готовий у критичний момент втрутитись. Особливо, якщо тоталітарний проект "ІДІЛ" далі розвиватиметься, чого неможливо виключати, адже уся новітня історія "ІДІЛ" є прикладом того, як із маленького фрагмента ланки глобальної терористичної мережі, за сприятливих обставин, може вирости велика проблема.

Список використаних джерел:

1. Таннер С. Афганистан. История войн от Александра Македонского до падения "Талибана". - М., 2004. - С.398.

2. Лубська М. Мусульманське право. Сутність, джерела, структура. - К., 2009. - С.208.

3. W.E. Ali Reza Sheikh Attar. Syrien: Krise Innerhalb einer Krise // Politische Studien. - 2014. - №456. - S.46-50.

4. Блер Тоні. Шлях. - К., 2011. - С.414.

5. Джордж В. Буш. Ключові рішення. - К., 2012. - С.282.

6. Клінтон Гілларі. Важкі рішення. - К., 2016. - С.363.

7. Куршаков В. Шиитский фактор во внешней политике Ирана // Мировая экономика и международные отношения. - 2012.

Анотація

У статті розглядаються причини виникнення "Ісламської держави Іраку і Леванту" внаслідок дезінтеграції арабських держав Близького Сходу, зникнення автократичних режимів і посилення радикального політичного ісламу. Метою існування "Ісламської держави Іраку і Леванту" визначається створення глобального халіфату, асиметрична боротьба з "новими хрестоносцями", поширення радикального варіанту ісламу у світі. Проаналізовані проблеми боротьби проти "Ісламської держави Іраку і Леванту" коаліцій на чолі зі США і Росією. У середньо- терміновій перспективі "Ісламської держави Іраку і Леванту" розглядаються варіанти його ролі як стимулу для подальшої дестабілізації Близького Сходу, або "експортного" варіанту радикального ісламу у країни Європи, Центральної Азії та Росії.

Ключові слова: Близький Схід, глобальний халіфат, Ісламська держава Іраку і Леванту, радикальний політичний іслам.

Аннотация

В статье рассматриваются причины возникновения "Исламского государства Ирака и Леванта" вследствие дезинтеграции арабских государств Ближнего Востока, исчезновения автократических режимов и усиления радикального политического ислама. Целями существования "Исламского государства Ирака и Леванта" определяются создание глобального халифата, ассиметричная борьба с "новыми крестоносцами", расширение радикального варианта ислама в мире. Проанализированы проблемы борьбы против "Исламского государства Ирака и Леванта" коалиций во главе с США и Россией. В среднесрочной перспективе рассматриваются варианты роли "Исламского государства Ирака и Леванта", как стимула дальнейшей дестабилизации Ближнего Востока, либо "экспортного" варианта радикального ислама в страны Европы, Центральной Азии и России.

Ключевые слова: Ближний Восток, глобальный халифат, Исламское государство Ирака и Леванта, радикальный политический ислам.