Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Інтеграція

Індонезія: шлях із „третього світу” в „перший”
Володимир Головченко
07.06.2017, 11:48

 

УДК: 32(091)

Summary

The article spotlights peculiarities of the Indonesian modernization, its relevance for independent Ukraine, especially in circumstances of the Russian hybrid aggression. Special attention was paid to perspective vectors of Indonesia's economical and social development, democratization of the political system of state.

Keywords: democratization, infrastructure, modernization, region, state.

За підсумками 2016 р. економіка Індонезії, найпотужніша у Південно-Східній Азії, посіла 8-ме місце в світі за ВВП, обрахованим за паритетом купівельної спроможності, - 3,028 дол. США, обігнавши Велику Британію й Францію [1]. Причому за рік зростання склало 4,9 %, що свідчить про вражаюче збільшення споживчого попиту середнього класу, який становить значну частину цієї найчисленнішої мусульманської держави світу з населенням 258,3 млн чол., що складається з майже 300 етносів (четвертий за кількістю показник на планеті). Індонезійські архіпелаги - найчисельніші у світі - налічують, за даними Національної координаційної агенції топографії й картографії, 13 466 островів (з яких лише 922 заселені) загальною площею 1904,6 тис. кв. км [2].

Шлях Індонезії з "третього" світу в "перший", уроки її модернізації мають повчальну значимість і для незалежної України. Відлік новітньої історії країни варто почати з ліквідації спроби ліворадикального перевороту в ніч із 30 вересня на 1 жовтня 1965 р. силами командування армійського стратегічного резерву на чолі з генералом Сухарто. Поступове усунення від влади "батька нації" та довічного президента - соціаліста й популіста Сукарно супроводжувалося масовим антикомуністичним терором, що забрав життя майже півмільйона осіб (ще стільки ж потрапило до в'язниць і концтаборів) [3]. Саме ці трагічні події створили передумови для швидкої ("наздоганяючої") модернізації країни за японською моделлю. Водночас, обраний 12 березня 1967 р. в.о. президента, Сухарто наголосив: "Якщо ми за десять років не доб'ємося економічних успіхів, родини загиблих комуністів можуть взятися за зброю й помститися". За дивним збігом обставин, менш ніж через півроку, Індонезія відіграє чільну роль у створенні одного з найуспішніших регіональних інтеграційних проектів - Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), що нині відзначає піввіковий ювілей.

Отримавши у спадок цілком збанкрутілу економіку, новий глава Індонезії запросив до управління країною прибічників ринкової економіки, т. зв. "берклістів" - індонезійських економістів-випускників Каліфорнійського університету, розташованого в передмісті Сан-Франциско - Берклі (назване на честь впливового ірландського філософа й англіканського єпископа першої половини ХVІІІ ст. Джорджа Берклі). Вони, зайнявши ключові посади міністрів економіки, фінансів, промисловості, торгівлі й планування, швидко й успішно лібералізували народне господарство, запровадили ринкові механізми, приступили до створення змішаного сектора, відродили кооперацію.

Безпосередньо куратором "берклістів" став батько чинного султана Джок'якарти - активний учасник війни за незалежність Індонезії Хаменгкубувоно ІХ, який обійняв посаду міністра-координатора з економічних питань, а в 1973-1978 рр. був віце-президентом Індонезії. За заслуги перед національно-визвольною революцією Хаменгкубувоно ІХ зберіг за собою й нащадками посаду губернатора Особливого округу Джок'якарти, а в 1990 р. посмертно був удостоєний почесного титулу Національного героя Індонезії. Саме Хаменгкубувоно ІХ вдалося успішно домогтися договірного перегляду боргових зобов'язань країни і ввічливого повернення американської допомоги, яку свого часу Сукарно відправив "до дідька". Антизахідне позиціонування змінилося запрошенням іноземних інвесторів для розробки нафтових полів Східної Суматри, а фермери-рисівники Центральної Яви й Балі отримали нові сорти злакових, пестициди, хімікати й технічну допомогу з арсеналу "зеленої революції".

Вже в 1969 р. рівень інфляції сягнув однозначних чисел, притому, що кількома роками раніше, тобто за "індонезійського соціалізму", інфляція призвела до 20-кратного зростання цін на товари першої необхідності. Протягом наступного десятиліття доходи почали стабільно збільшуватися, Індонезія стала найбільшим видобувачем нафти в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), а невдовзі за щорічними темпами економічного зростання (8%) залишила далеко позаду чимало країн "третього світу" й наблизилася до другого десятка найрозвиненіших держав планети. Гаслом "нового порядку" став "Розвиток" [4].

Сформульовані Сухарто принципові засади "нового порядку" полягали в послабленні партійного впливу на політичне життя країни та юридичному закріпленні за збройними силами "подвійної функції" (армія не лише захищає країну від зовнішньої загрози, а й формує її внутрішню політику). Нова політика щодо іноземного капіталу будувалась на принципі "відкритої економіки", що означав вільний доступ цього капіталу до більшої частини галузей національного господарства. Відкриваючи зелене світло перед іноземним капіталом, Індонезія розраховувала вирішити свої коротко- й довгострокові завдання: відновити зруйновану популістською "керованою демократією" Сукарно економіку в стислі терміни й забезпечити її інтенсивний розвиток шляхом залучення іноземних інвестицій та сучасних технологій і ноу-хау.

Нова модель соціально-економічного розвитку Індонезії формувалась поступово, причому їй була притаманна майже одночасна орієнтація на заміщення імпорту та на експорт. Можливість такого суміщення зумовлювалася вражаючою масштабністю держави, а також різнорідністю її господарства. У сільському господарстві масштабна диверсифікація почалася лише на зламі 1980-90-х рр., до того більшість програм передбачали поєднання інтенсивних та екстенсивних методів розвитку рослинництва й тваринництва. З часом за сприяння Агентства США з міжнародного розвитку (United States Agency for International Development, USAID) здійснювалася програма підвищення ефективності селянських господарств, диверсифікації їхнього виробництва й лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією. У відповідності з нею проводилося й навчання селян новим методам ведення господарства, створювалася специфічна інфраструктура для спрямування продукції на світовий ринок.

Незважаючи на об'єктивні труднощі реалізації реформ, вони принесли зримі позитивні результати: за три десятиліття правління Сухарто ВВП на душу населення Індонезії збільшився в чотири рази, в окремі роки промислове зростання сягало 25% - небачене за нинішніми часами досягнення!

Але після тривалого періоду одноосібного авторитарного режиму Сухарто, країна опинилася на межі фінансового банкрутства: інфляція перевищила 500%, зовнішня заборгованість склала $140 млрд. (4-е місце в світі після Бразилії, Мексики й Аргентини), з 6% до 40% зросла чисельність людей за межею бідності. Практично всі прибуткові галузі народного господарства країни опинилися в руках клану Сухарто, чий капітал сягнув $40 млрд, тобто половини державного бюджету. Тому звістки про обрання генерала президентом на сьомий термін у березні 1998 р. викликали масові студентські й молодіжні виступи практично в усіх великих містах країни. Крім того, яванці були страшенно незадоволені тими преференціями, що отримували окремі бізнесмени з національних діаспор. Приміром, забудовники Джакарти китайського походження (хуацяо) за копійки скупали житло в бідноти й споруджували розкішні торговельні центри та елітну нерухомість.

На вимогу парламенту Сухарто змушений був увечері 21 травня 1998 р. оголосити про свою відставку з посади президента й передачу влади віце-президенту Юсуфу Хабібі - творцеві індонезійського "економічного дива". Індонезія стала третьою у світі за чисельністю населення демократією (після Республіки Індія й США). Екс-президент і його родина стали об'єктами низки судових процесів і позбавлення власності, але варто визнати, що в народі про покійного (Сухарто вмер на початку 2008 р.) збереглася хороша пам'ять. Індонезійці говорять, що у них було два президенти: Сукарно, який створив націю, й Сухарто, що провів державу через реформи до модернізації та можливого процвітання в майбутньому.

"Третя хвиля" демократизації докотилася до Індонезії як один із наслідків фінансової кризи 1997-1998 рр. й набула драматичних форм. У жовтні 1998 р. Народний консультативний конгрес обрав президентом лідера ісламістської Партії національного пробудження Абдуррахмана Вахіда, а віце-президентом Мегаваті Сукарнопутрі - доньку Сукарно й керівника Демократичної партії боротьби Індонезії (ДПБІ), яка на перших вільних парламентських виборах отримала відносну більшість голосів. Радикально налаштована лівоцентристська опозиція, зрештою, домоглася обрання її главою держави 23 липня 2001 р. (Вахід на той час практично осліп унаслідок двох інфарктів). Сукарнопутрі вдалося поліпшити міжнародний імідж Індонезії, коли вона погодилась визнати незалежність Східного Тимору (перебував під окупацією Індонезії в 1975-1999 рр.) й успішно виступила посередником у міжкорейському діалозі. Проте загострення економічних труднощів (наприкінці 2003 р. Індонезія вийшла з програми МВФ) й активізація фундаменталістських терористів призвели до поразки ДПБІ на парламентських виборах 5 квітня 2004 р. На перших в історії країни загальних і прямих президентських виборах того ж року перемогу (60,9% голосів) здобув колишній міністр державної безпеки Сусіло Бамбанг Юдойоно (переобраний на другий термін 8 липня 2009 р.).

Політична лібералізація відбувалася вже в умовах стабілізації індонезійської економіки: шляхом жорсткої фінансової політики урядові вдалося скоротити темпи інфляції з 70% у 1998 р. до 3,8% у 2016 р., тоді ж намітився стабільний ріст щорічного ВВП на душу населення (11,7 тис. дол. США у 2016 р.), тобто Індонезія за цим макроекономічним показником здолала, нарешті, умовну "червону лінію" МВФ, яка відокремлює країни, що розвиваються ("третій світ"), від розвинених держав ("перший світ"), а золотовалютний резерв країни сягнув 106,4 млрд дол. США (21 місце в світі).

Логічно, що аналітик однієї з найбільших у світі інвестиційних компаній "Goldman Sachs" - британський фінансист Дж. О'Ніл у 2005 р. вніс Індонезію як новітню індустріальну державу, з рівнем доходу національної економіки вище середнього, до переліку 11-ти країн (The Next Eleven), чиї національні економіки мають найкращі шанси перетворитися найближчим часом у найбільші локомотиви Міжнародної системи економічних відносин ХХІ ст. [5]. Індонезія тоді вже входила до "великої двадцятки" (G-20) - групи міністрів фінансів та керівників центральних банків найкрупніших економік світу та ЄС (з 2008 р. - глав держав).

Із початком "ери реформування" було реанімовано кілька приватних банків, став відновлюватися державний банківський сектор, але фінансова сфера країни тривалий час остерігалася нових боргів. Безчинства й жорстокості в секторальній боротьбі, а також незадоволення безуспішними спробами погасити борги й розвинути банківську систему були серйозними перешкодами на шляху здійснення урядових планів зростання економіки. Базовими галузями промисловості залишалися видобуток нафти й природного газу, текстильне виробництво, пошив одягу й взуття, гірничо-видобувна й цементна промисловість, хімічні добрива, продукування гуми, харчова промисловість і туризм. Основними агропромисловими продуктами стали рис, кассава (маніок), арахіс, каучук, какао, кава, пальмове масло, копра (сушене ядро кокосового горіха), птиця, яловичина, свинина та яйця.

Таким чином, діюча модель економічної модернізації Індонезії є одним із варіантів "змішаної економіки", за якої акцент робиться на використанні ринкових методів, але водночас роль держави в народногосподарському механізмові країни достатньо висока. Значною мірою участь держави в економіці здійснюється через формування п'ятирічних планів довгострокової стратегії національного розвитку, що уточнюються від п'ятирічки до п'ятирічки та з року в рік. Держава сприяє реалізації цієї стратегії, а також конкретних положень п'ятирічних планів через розгалужену систему опосередкованого регулювання, що включає бюджетні, податкові, ліцензійні, митні й валютно-фінансові важелі. Що ж стосується власної участі в економіці, то держава бере на себе переважно розвиток систем водопостачання, транспорту, зв'язку, енергозабезпечення й інших видів виробничої інфраструктури.

Надаючи продукцію й послуги цих галузей приватному сектору за фіксованими цінами, держава має можливість дієво впливати на рівень витрат виробництва, а відповідно й на ступінь активності приватної підприємницької діяльності. По суті, ту ж функцію в господарській діяльності держави виконує й виробництво таких товарів, як мінеральні добрива й цемент (країна входить до десятка провідних продуцентів світу). Останнім часом в Індонезії створені й успішно працюють такі сучасні галузі промисловості як авіабудування, електроніка й хімічні промисловість. Той факт, що країна добилася цього статусу завдяки торгівлі й великим квотам на експорт готової продукції до держав Заходу, передусім США, справедливо вважається набагато важливішим за будь-яку іноземну допомогу та інвестиції.

Успіхи в економічній галузі, одночасно з демократизацією політичної системи, дозволили Індонезії перейти до технологічного рівня розвитку. На місце "мафії з Берклі", як у народі стали називати реформаторів, до уряду країни почали приходити прибічники технологічного розвитку. В 2004 р. була впроваджена система "послуг під одним дахом", тобто оформлення договору про інвестиції тільки в департаменті з координації капіталовкладень у Джакарті. У провінціях і районах оформлення документації на відкриття підприємства мало відбуватися всього за один день. Ці та інші приклади свідчать про те, що хоча Індонезія й не змогла здійснювати політику модернізації в загальнонаціональних масштабах, але прогрес нових форм сучасного промислового підприємництва (центри прискореного економічного росту, експортно-виробничі зони, промислові зони, індустріальні парки та ін.) сприяв анклавному розвиткові капіталізму та якісно змінював структуру національного господарства.

Створення експортно-виробничих зон почалося на першій фазі заміщення експорту, а на другій фазі, згідно урядового плану, передбачалося заснування 52-х крупних державних підприємств металургійної, алюмінієвої, автоскладальної та інших галузей промисловості. Але розвиток в Індонезії т. зв. "викруткової технології", тобто складання в автомобілебудуванні, стримувався внаслідок нестачі кваліфікованих кадрів і повільного впровадження нових технологій. Тому, незважаючи на високі виробничі витрати, якість продукції не відповідала вимогам іноземних автомобільних гігантів. А з огляду на зростаючу корупцію, поширення непотизму й неконтрольоване використання державних засобів, економіка Індонезії ставала високовитратною й малоефективною. У 1991 р. план, що передбачав поступове збільшення виробництва місцевих компонентів для автомобільної промисловості, був скасований. Але в подальшому інфраструктура створюваних зон і кластерів продовжувала вдосконалюватися.

Нова соціально-економічна стратегія мала три завдання:

1) досягти високих і стійких темпів росту на основі інтенсивних капіталовкладень і розширення експорту;

2) стимулювати розвиток реального сектора для створення нових робочих місць;

3) сприяння модернізації сільських районів.

Разом із тим, враховувалась необхідність підготовки країни до переходу на якісно новий етап організації господарства, тобто до економіки знань, а це вимагало значного розширення й модернізації інфраструктури. Орієнтуючись на її першочерговість, Індонезія наслідувала приклад Сінгапуру, Малайзії, Таїланду й КНР та підготувала програму облаштування й модернізації майбутньої транспортної системи. Перша частина плану стосувалася модернізації енергетики, телекомунікації, транспорту (морського, повітряного, наземного, трубопровідного), водопостачання й спорудження швидкісних автострад. Але формування нової стратегії й моделі соціально-економічного розвитку знаходиться ще на початковому етапі. Урядова парадигма, націлена на активізацію роботи ринкових механізмів за посилення планування й помірного втручання держави, підлягає випробуванню часом. Безперечним є лише те, що економічна політика уряду Індонезії, спрямована на спрощення правил ведення бізнесу для іноземних інвесторів і підприємців та збільшення інвестицій в інфраструктуру (передусім для спорудження 29-км мосту між Суматрою і Явою [6]), а також проведення переконливішої грошово-кредитної політики є перспективною.

У липні 2014 р. індонезійці знову прийшли до виборчих дільниць, щоб обрати наступника Сусіло Бамбанга Юдойоно, відомого в країні під акронімом SBY. Вперше в історії країни влада мала перейти від одного загальнонародно й демократично обраного президента до іншого, а тому вибір був драматичним. Змагалися колишній син теслі із Суракарти на Центральній Яві, який був спочатку губернатором рідного міста і столиці, потім представляв ДПБІ й не належав до традиційної політичної еліти - Джоко Відодо (широко відомий під прізвиськом Джокові), та один із творців "нового порядку" - зять Сухарто, відставний генерал-лейтенант і колишній командувач військ спеціального призначення й стратегічного резерву сухопутних військ Прабово Субіанто. Але хоча той і намагався достукатися до латентної ностальгії електорату, одягаючись і виступаючи як Сухарто та вдаючись до рекламування його ідеї про міцних лідерів зі сталевими кулаками, переміг висуванець нової хвилі політиків - self-made Джокові, а разом із ним і представницька демократія. Індонезія впритул наблизилася до "першого світу".

Список використаних джерел:

1. The World Factbook : Country Comparison : GDP [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/rankorder/2001rank.html#id.

2. The World Factbook : East & Southeast Asia : Indonesia [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/id.html.

3. Hughes, John. The End of Sukarno: A Coup that Misfired: A Purge that Ran Wild / John Hughes. - Singapore: Editions Didier Millet, 2014. - P. 204.

4. Hannigan, Tim. A Brief History of Indonesia: Sultans, Spices, and Tsunamis: The Incredible Story of Southeast Asia's Largest Nation / Tim Hannigan. - Tokyo, Rutland, Vermont, Singapore, 2015. - P. 239-240.

5. Jim O'Neill, Dominic Wilson, Roopa Purushothaman and Anna Stupnytska. How Solid are the BRICs?. 01.12.2005 / Global Economic Paper No: 134 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.goldmansachs.com/our-thinking/archive/archive-pdfs/how-solid.pdf.

6. Пахомова Л. Ф. Индонезия: выбор модели социально-экономического развития / Людмила Пахомова // Юго-Восточная Азия: актуальные проблемы развития. - 2010. - Т. 14. - С. 142.

 

АННОТАЦИЯ

В статье освещены особенности индонезийской модернизации, ее актуальность для независимой Украины, особенно в условиях российской гибридной агрессии. Особое внимание автором уделено перспективным векторам экономического и социального развития Индонезии, демократизации политической системы государства.

Ключевые слова: демократизация, инфраструктура, модернизация, регион, государство.

АНОТАЦІЯ

У статті висвітлено особливості індонезійської модернізації, її актуальність для незалежної України, особливо в умовах російської гібридної агресії. Особливої уваги автором надано перспективним векторам економічного і соціального розвитку Індонезії, демократизації політичної системи держави.

Ключові слова: демократизація, інфраструктура, модернізація, регіон, держава.