Історичне минуле

Геополітичні фронтири і феноменологія Європейської політико-дипломатичної модернізації: Історична ретроспектива (XVI – XXI ст.)
Вячеслав Ціватий
21.10.2017, 12:09

 

УДК 327:94(100)

Summary

The historical background and institutional stages of modernization processes in the Europe XVI-XXI centuries at the context of the evolution of political and diplomatic systems and regional integration processes of the polycentric world is analiezed. Particular attention is paid to the peculiarities of state formation, modernization experience, national specifics, models diplomacy and diplomatic tools, achievements, problems and perspectives of institutional political and diplomatic development of leading of the European countries and in historical perspective (comparative analysis).

Keywords: foreign policy, diplomacy, diplomacy model, institutionalization, modernization, the Europe, early time of the Modern period.

Однією з реальних сучасних гуманітарних небезпек є те, що філософські осмислення стратегічних проблем модернізації українського суспільства витісняються на узбіччя публічних дискусій, і цей процес, окрім усього, супроводжується смисловим знеціненням модернізаційно-інноваційної риторики в Україні. Сьогодні суспільно-гуманітарні науки повинні будуватися на таких принципах: методологічна свідомість, стандарти роботи з текстами, міждисциплінарність (як у межах політологічних наукових розвідок, так й уваги до досвіду історичних, соціологічних, лінгвістичних, філософських, літературознавчих, культурологічних досліджень), європейський контекст. Саме ці принципи дадуть змогу подолати проблеми ідентичності й у визначеності предмета вітчизняної науки, зв'язок із загальноісторичною проблематикою та включеність до загальнополітичного, загальнокультурного та загальноєвропейського контексту, адже світовий та європейський досвід історичної, політичної та стратегічної модернізації провідних і транзитивних країн, як в історичній ретроспективі, так і на сьогодні, є корисним для ефективної реалізації модернізаційних та інституціональних процесів в Україні.

Постановка проблеми інституціоналізації та модернізації зовнішньої політики є новою для історичного дослідження, відтак вимагає застосування системного аналізу та відповідної термінології, що необхідна для виконання наукових завдань. Інституціоналізація - це перетворення, а модернізація - удосконалення будь-якого політичного явища (зокрема зовнішньої політики і дипломатії) на організовану системоустановчу інституцію. Вона є формалізованим, упорядкованим процесом з певною структурою відносин, ієрархією чи підпорядкованістю різних рівней влади та іншими ознаками організації (правила поведінки, звичаї, закони, норми, дипломатичні методи, церемоніал, дипломатичний протокол, інститути дипломатії, дипломатичний інструментарій тощо).

Виходячи з постановки проблеми, маємо вивчати не лише схему хронологічних подій зовнішньополітичної діяльності держав та їх дипломатичний інструментарій - спираючись на джерельну базу, показати перетворення зовнішньої політики і дипломатії як політичного явища на організовану системоустановчу інституцію, проаналізувати внутрішні та зовнішні функції держави, виявити критерії ефективності зовнішньої політики і дипломатії з погляду формування європейської системи держав чи визначення пріоритетів зовнішньої політики держав Європи.

Політична інституціоналізація, геополітичний фронтир, інститути дипломатії та інституціоналізація зовнішньої політики є своєрідний аспект, що характеризується з позицій феноменології. Адже саме існування феномену, зокрема феномену політико-дипломатичної модернізації, підпорядковується як його внутрішнім законам, так і зовнішньому впливові.

Прихильники феноменологічної історії виходять із того, що зовнішній, оточуючий людей світ є результатом їхньої діяльності, творінням їхньої свідомості. Не заперечуючи об'єктивності цього світу (оскільки він існує як такий і поза людьми, поза їхньою свідомістю), дослідники (політологи/історики/соціологи) вважають, що він стає значущим для людей тоді, коли вони його сприймають і коли він із зовнішнього, об'єктивного стає для індивідів внутрішнім, суб'єктивним. При цьому сприймають люди, як правило, не сам світ, а його явища (феномени). Завдання феноменологічної науки (політології, історії, соціології) полягає в тому, щоб прояснити, виявити, зрозуміти, пізнати, як, яким чином люди структурують (упорядковують) сприйнятий світ (його феномени, явища) у своїй свідомості та як втілюють своє знання про світ у повсякденних діях, тобто в повсякденному житті, та геополітичних фронтирах. Представників феноменологічного спрямування цікавить, у першу чергу, те, як об'єктивний світ соціальних явищ і процесів та його різноманітні структури сприймаються звичайними людьми в їхньому повсякденному житті. Тому прихильники феноменології прагнуть теоретично осмислити інституційно-соціальний світ у його людському, духовному бутті. У політико-філософському сенсі слово "феномен" часто застосовується для позначення явищ (наприклад, інституціоналізація), які досягаються на чуттєвому рівні на противагу слову "ноумен", що означає явище, зрозуміле розумом. У новоєвропейській філософії, за визначенням Іммануїла Канта, феномен - будь-яке явище, що може бути пізнане на основі досвіду.

Компаративний аналіз і порівняння конкретних зовнішньополітичних доктрин і моделей дипломатії в історичній ретроспективі ставить передусім головною й обов'язковою умовою певний рівень абстрагування від історичного та політико-інституціонального контексту розвитку подій та окремих чинників політико-правових процесів у міжнародно-політичних регіонах. Тобто, головний акцент робиться на контекстний і фактологічний дискурс, що формується історичною або політичною наукою. Адже зовнішньополітичні доктрини і моделі дипломатії формують поряд із науковцями й практиками і політичні áктори, які діють цілеспрямовано й усвідомлено, добре орієнтуючись у політико-дипломатичній та інституціональній системах координат.

Для доби раннього Нового часу характерний об'єктивно обумовлений процес завершення інституціонального оформлення зовнішньої політики і дипломатичних служб провідних держав Європи, зокрема - Франції, Італії та Іспанії. Відповідно й постає споконвічне питання співвідношення та пріоритетності концептів "зовнішня політика" і "дипломатія". З цією проблематикою пов'язані й оцінки сучасників щодо різноманітних державно-правових форм і типів правління, інституційних політичних процесів, характеристик реальності й створення ідеалів при висвітленні завдань і практичної діяльності влади, концептів "зовнішня політика" і "дипломатія", моделей дипломатії, інститутів дипломатії, дипломатичного інструментарію тощо.

Для вивчення цих історичних процесів, явищ і подій автор пропонує до раніше існуючих досліджень підійти з позиції нових методологічних засад, а саме - використати теорію інституцій та інституціональних змін у політичних, правових, суспільних і дипломатичних системах. Такий методологічний підхід дає можливість показати, як інституції розвиваються у відповідь на конкретні виклики, стимули, стратегії та варіанти вибору і, відповідно, як вони впливають на функціонування політико-дипломатичних систем та систем міжнародних відносин упродовж тривалого історичного періоду.

Поняття "інституціоналізація" активно використовують політологи, правознавці, філософи, соціологи, економісти для виявлення суперечливих проблем суспільного розвитку з найдавніших часів до сьогодні. Історики, враховуючи його специфіку та концептуально-теоретичну складність, не поспішають залучати до методологічного арсеналу історичного пізнання. Історичний аспект дослідження інституціоналізації зовнішньої політики і дипломатії передбачає виявлення способів досягнення тих чи інших суспільних результатів, відтворює процес самої трансформації, а не зосереджує увагу дослідника лише на простій фактологічній констатації. Така постановка проблеми має показати, яким чином відбувалося виникнення, формування інституціональних основ і розвиток дипломатичних служб європейських держав.

Стан наукового вивчення теми. У сучасній українській історіографії проблеми міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії доби раннього Нового і Нового часу в контексті їх актуалізації та комплексного розуміння досліджувалися такими вітчизняними науковцями як Б.М. Гончар, О.Б. Дьомін, В.О. Дятлов, А.І. Кудряченко, С.В. Віднянський, Н.Г. Подаляк, М.В. Кірсенко, М.С. Бур'ян, С.С. Троян, В.В. Ададуров, О.П. Машевський, С.В. Пронь, О.І. Сич, С.І. Лиман, Т.В. Чухліб, О.В. Зернецька та інші.

Суттєву увагу до проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії раннього Нового і Нового часу у своїх наукових розробках приділяють представники французької, іспанської, німецької, італійської, російської, англо-американської та латиноамериканської історіографічних шкіл.

Спеціальні фундаментальні дослідження із зазначеної тематики відсутні. В цілому, аналіз науково-теоретичних розробок стосовно генезису та розвитку системи європейських держав, проблем її доктринального забезпечення, свідчить про усталену в історіографії традицію фактологічного відтворення процесів, спираючись на принцип історизму, що значною мірою свідчить про неможливість за таких умов уникнути схематизації відтворення історичних подій і політичних процесів. У той же час, необхідно виявити організаційні та кількісні, якісно нові зміни в зовнішній політиці й дипломатії європейських держав досліджуваного періоду, тобто вказати на всі суттєві події та факти, що означає збагнути сутнісні ознаки самої системи держав. Для її вивчення необхідно використовувати нові методики пізнання, однією з яких є теорія інституцій та інституціональних змін, а також модернізаційних процесів.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою цієї статті є спроба зробити ретроспективний аналіз політико-дипломатичних модернізаційних процесів в Європі, зокрема - історичних передумов та інституційних етапів модернізаційних процесів в Європі XVI - ХХІ століть у контексті еволюції політико-дипломатичних систем і регіональних інтеграційних процесів поліцентричного світу. Предмет дослідження - специфіка і значення зовнішньої політики і дипломатії, як духовно орієнтованої соціальної організації, що функціонує на фоні складної соціально-економічної та модернізаційної еволюції європейського суспільства, принципово змінюючи ціннісні орієнтири особистості. Досліджуючи модернізаційні та інституціональні процеси в європейській зовнішній політиці в добу Середньовіччя та раннього Нового часу, автор у даній статті прагне показати не лише історію розвитку зовнішньої політики і дипломатії в загальноєвропейському контексті, що вже була предметом дослідження науковців, а виокремити її функціональний аспект саме в контексті інституціоналізації та модернізації дипломатичних служб в державах Європи у часово-просторовому вимірі [1, c. 268-274].

Із кінця ХV століття Європа вступає до нового періоду міжнародних відносин. Політична ситуація в Західній Європі наприкінці ХV століття, після подій Столітньої війни (1337 - 1453 рр.), суттєво змінилася завдяки тому, що значно зміцнилися монархії, й у більшості держав, зокрема - Франції, Іспанії та Англії, завершувався процес внутрішньої консолідації. Саме в цих державах було закладено основи сучасних національних держав, в той час як роздробленість Німеччини та Італії залишалась непереборною. Ці тенденції знайшли свої чітке відображення в подіях Італійських воєн (1494 - 1559 рр.) [2].

У нових політико-модернізаційних умовах формуються й нові погляди на зовнішню політику і дипломатію. Раніше інших найпослідовніше ці нові погляди на державу та її зовнішню політику і дипломатію виклав у своїх працях Нікколо Мак'явеллі: "... державець, якщо він прагне зберегти владу, повинен набути уміння відступатися від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби" [3, с.345], тобто вміти вступати і на шлях зла, якщо це необхідно. Ідеї та політичний реалізм Мак'явеллі, витоки якого чітко окреслюються у потребах епохи, поділяли видатні політичні діячі й дипломати Середньовіччя та раннього Нового часу [4].

Першим серед них був Фердинанд Арагонський, який мав своє посольство при дворі св. Якова з 1487 року; спершу його очолював доктор Родріго Гондесальві де Пуебло, а згодом жінка - Катерина Арагонська, принцеса Велська і донька короля. Французькому королю Францискові І звичайно приписують заснування першої організованої королівської дипломатичної служби - з 1526 року він мав послів навіть в османській Порті.

Невдовзі corps diplomatique, дипломатичний корпус, з'явився при кожному великому дворі та в кожній столиці. Живучи за умов певної небезпеки, дипломати швидко виробили необхідні правила імунітету, взаємодії, екстериторіальності, складання вірчих грамот і прецеденту. У 1515 році папа звелів, щоб нунцій був за дуаєна дипломатичного корпусу, що імперський посол повинен бути вищий від своїх колег, а решта послів мають поділятися на ранги, залежно від того, коли їхня країна визнала християнство як державну релігію. На практиці цей розпорядок не діяв, бо Карл V ставив іспанських послів вище за імперських і, як "найкатоличніший" король Іспанії, відмовився визнати вищість французьких послів над іспанськими. Почалася сварка, іспанські та французькі посли твердо обстоювали свої переконання майже двісті років. Одного разу в Гаазі (1661р.), коли почети французького та іспанського послів зіткнулися на вузькій вулиці, дипломати цілісінький день простояли, не рушаючи з місця, аж поки міська рада наказала розібрати огорожу, щоб посли могли розминутись як рівня один одному. За часів Мак'явеллі дипломати невдовзі уславились своїм ошуканством. Вони мали бути знайомі з кодами, шифрами та невидимим чорнилом. А втім, розвиток постійної дипломатії становив важливий етап формування спільноти держав. У 1643 - 1648 рр., коли в Мюнстері та Останбрюку було скликано велику дипломатичну конференцію, щоб покласти край Тридцятилітній війні, вже зароджувалась "Європейська згода". Беззаперечно, саме Італія, та її модель дипломатії, по праву вважається країною-фундатором постійної дипломатії. Так, першою республікою, яка заклала її основи, була Венеція.

Італія, Франція та Іспанія стали фаворитами політико-дипломатичної системи, що формувалася на початку доби ранного Нового часу, і достеменними, справжніми школами європейської дипломатії.

У Франції та Італії вже наприкінці ХV - початку ХVІ століття починають утверджуватися форми й методи дипломатії Нового часу. В Іспанії цей процес дещо стримувався, що можливо пояснювалося, на думку автора, певною системою поглядів (дещо консервативного до процесів інституціоналізації) її владарів-державців, які побоювалися створення постійної дипломатичної служби в Іспанії, як свого часу вони з пересторогою ставилися і до поширення та інституціоналізації юриспруденції. Так, наприклад, Мішель-Еквем де Монтень зазначає: "Король Фердинанд, надсилаючи колоністів до Індії, мудро передбачив, щоб серед них не було вчених законників, висловлюючи побоювання про те, що у Новому Світі розплодяться суди, адже саме юриспруденція як наука природно породжує суперечки й розбіжності у поглядах. Король, як у свій час і Платон, убачав, що будь-яка країна лише потерпає від юристів та медиків..." [5, с. 332]. Цілком ймовірно, що аналогічна точка зору поширювалася і на дипломатів, які мали багато спільного з юристами. Але цей стан був не надто тривалим. Іспанія, сприйнявши вочевидь позитивний досвід Франції та Італії у формуванні дипломатичної служби, розпочала цю справу й у себе, усвідомивши необхідність і доцільність існування постійної дипломатії.

Постійна дипломатична служба набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Так, із 1510-х років - у Папській державі, із 1520-х - в Англії, в Імперії - за доби Карла V. До середини ХVІ століття це вже стало європейською традицією.

Першу чверть ХVІ століття слід визнати офіційним початком процесу інституціоналізації зовнішньої політики, ери постійних посольств, постійної дипломатії. А вже згодом продовжився наступний етап - етап розвитку й удосконалення дипломатичної практики досвідом багатьох держав і народів, і, безперечно, що в центрі цієї практики споконвічно стояли питання війни й миру, адже, як стверджував Філіп де Комін, "дружба між государями далеко не одвічна" [6, с. 107]. Першими війнами доби раннього Нового часу стали Італійські війни (1494 - 1559).

Західноєвропейські владарі-державці доби раннього Нового часу (Карл VIII, Людовік XII, Ізабелла Кастильська, Фердинанд Арагонський та ін.) були державцями-реформаторами як за способом мислення, так і за переконаннями. Саме їхня державна діяльність внесла суттєві та яскраво виражені зміни до процесів державотворення Західної Європи, до процесів політичної інституціоналізації, до методів ведення війн та організації дипломатичних служб на постійних засадах, до розвитку договірних основ співіснування держав, що складають європейську систему держав [7, с. 287-294].

Владарі-державці на рубежі двох епох персоніфікували в собі певний окреслений соціальний тип менталітету епохи ранньої Нової історії, тим самим просунулися далеко вперед від іще реально існуючих традицій у суспільстві, через що багато в чому не були зрозумілі та не цілком вірно оцінені їх сучасниками. І з повною впевненістю можна відзначити, що владарі-державці західноєвропейських країн були державцями-політиками, яких сама історія поставила до керма європейської політики в початковий період формування європейської системи держав на рубежі Середньовіччя і раннього Нового часу. З них починається відлік нових подій і великих змін у міжнародному житті ранньомодерної Європи [8].

Проблема війни й миру, війни й дипломатії хвилювали сучасників доби раннього Нового часу. Вони перебували в пошуку відповідей на ті питання, що ставила перед ними об'єктивна реальність. Адже цей період історії не міг залишити нікого байдужим, бо "мир і злагода - першочергово необхідні речі для королів і держав" [9].

Розвиток політико-дипломатичних подій і політико-модернізаційні процеси в ранньомодерній Європі свідчили про інституціоналізацію нових міждержавних відносин, державами-лідерами яких були Франція, Італія та Іспанія, формуючи свої моделі й традиції у сфері зовнішніх зносин і геополітичні фронтири [10; 11].

Отже, на рубежі Середньовіччя та раннього Нового часу в європейських державах розпочинається політико-модернізаційний процес оформлення і перетворення зовнішньополітичних функцій держави із спорадичних у державні інституції. Дипломатичні ініціативи, почини і проекти французьких та іспанських владарів-державців спонукали інтенсивно функціонувати механізм міждержавних відносин європейської системи держав, що починала формуватися, та прискорювали процеси інституціоналізації їх зовнішньої політики. Дипломатія держав ранньомодерної Європи, якісно нова за змістом, пройшла стадію становлення, що співпадає за часом з Італійськими війнами. Саме тому, окрім передових ідей, вона мала у своєму розпорядженні силу держави й армії.

На рубежі XV-XVI століть відбувається ґенеза інституціональних процесів нової зовнішньої політики і дипломатії, які знайдуть своє виявлення протягом доби раннього Нового та Нового часу. Фаворитами і фундаторами цих процесів стали Франція, Італія та Іспанія - саме їх моделі дипломатії слугували взірцями для створення та ефективного впровадження дипломатичного інструментарію всіх держав Європи досліджуваного періоду.

Ранній Новий час (ХVІ - ХVІІІ ст.) був для європейського суспільства часом різнопланових змін, модернізації та інновацій. Найчіткіше нові модернізаційні тенденції виявили себе у формуванні нового європейського суспільства в цілому, та зокрема - формуванні ментальних установок та особистості нового типу під впливом європейської суспільно-політичної думки раннього Нового часу. Одним із таких чинників впливу слугувало поширення в Європі практики книгодрукування як нового напряму розповсюдження інформації у французькому суспільстві, поширенню ідеологем від зовнішньополітичної та соціально-економічної теорії до політико-дипломатичної прагматики.

Постійна дипломатична служба у XVI - XVIII століттях набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. У добу раннього Нового часу (XVI - XVIII ст.) посилюється потреба в алфабетизації населення та книгодрукуванні як новому способі передачі текстів, стає супутнім чинником політико-дипломатичних процесів та дієвості ідеологем, що активно розвиваються в цей період та поширюються через процес культурних трансформацій нового суспільства та ментальних установок особистості раннього Нового часу. Книгодрукування в Європі початку XVI століття вже уособлює власне європейську книжкову культуру.

Спроба побудувати узагальнену модель політико-дипломатичної думки (ідеологем, концептів, теорій тощо) початку особливої, трансформаційної, політико-модернізаційної епохи, звичайно, не є вичерпною і остаточною. Практично всі вищезгадані підходи тією чи іншою мірою наближають нас до розкриття й розуміння своєрідності поглядів на владу, право, ідеологію, державу, дипломатію, внутрішню й зовнішню політику держави, процеси їх інституціоналізації, а, відповідно, допомагають також скласти уявлення про людей тогочасної епохи, їх світогляд, ідеологеми та ментальні установки.

Доба раннього Нового часу (XVІ - XVІІІ ст.) - це період трансформації та інституціоналізації принципово нового суспільно-політичного порядку та соціально-економічного розвитку суспільства в Європі, утвореного територіальними державами, формування нової інституціонально-дипломатичної практики й геополітичного простору. Як підтверджує історичний досвід, значення ідеологем змінюється відповідно до політичної прагматики, а цілеспрямоване використання ідеологем є ефективним засобом управління масовою свідомістю - ідеологема легко запам'ятовується і створює ілюзію розуміння в об'єкту маніпуляції. Розуміти ідеологему означає розуміти цілу ідеологію, зокрема нову соціально-економічну й зовнішньополітичну ідеологію в контексті європейського лідерства, трансформації системи міждержавних відносин та розширення геополітичних процесів.

Феноменологія політико-дипломатичної модернізації - це методологічний підхід у гуманітарних науках, перш за все - політології, історії та соціології, який додає особливого значення поглядам прихильників політико-дипломатичного мистецтва. Феноменологія політико-методологічного мистецтва прагне виявити сутність національних типів дипломатії і політики. Феноменологічний підхід до вивчення політико-дипломатичного мистецтва (майстерності) передбачає особисту участь вченого в досліджені ним політико-дипломатичних традицій, що дає можливість зрозуміти значення й прояви різних політико-дипломатичних феноменів, які належать до конкретних видів діяльності держави та процесів інституціоналізації і модернізації як в історичній ретроспективі, так і в перспективі.

При проведенні досліджень з використанням феноменологічного підходу вчені займають нейтральну позицію й відмовляються від існуючих ціннісних суджень щодо досліджуваних видів і форм політико-дипломатичного мистецтва. Будь-який вид мистецтва має своїм джерелом історичний досвід, який виступає головним предметом вивчення у феноменології політико-дипломатичного мистецтва.

Феноменологія інституційного розвитку та інституційно-дипломатичної практики в ренесансній Європі особливо проявилася у Франції, Італії та Іспанії. Моделі дипломатії Франції, Італії та Іспанії зароджуються паралельно з аналогічними процесами в інших європейських державах і досить швидко, вже до початку XVI століття, стають помітним феноменом у житті європейського суспільства епохи Ренесансу в історичній ретроспективі та міжнародно-політичному контексті.

І на завершення хотілося б зазначити, що останніми роками стає все помітнішою тенденція до превалювання в наукових дослідженнях тематики узагальнюючої, глобальної тощо. Але не слід забувати і про регіональну та країнознавчу проблематику. Саме тому розуміння напрямів і змісту сучасного цивілізаційного та модернізаційного процесів не можливе без усвідомлення базових історичних типів та основних форм традиційно-історичних усталених соціокультурних і політико-дипломатичних систем в аспекті їх зміни під впливом викликів сьогодення. Адже історія залишила нам немало свідчень того, коли те, на що тривалий час не звертали уваги, призводило до суттєвих змін в історико-політичному та модернізаційному розвиткові не лише окремих регіонів, окремих держав, а й цивілізацій та суспільств у цілому.

Озираючись у минуле, ми чітко маємо бачити дороговкази в майбутнє! З 1815 року історія знала значну кількість конгресів, конференцій, самітів, з'їздів. Тим не менш, інтерес до Віденського конгресу не послаблюється і на сьогодні. Нині в наукових дослідженнях і публіцистичній літературі продовжується дискусія про те, у чому ефективність віденської системи міждержавних відносин і безпеки, у чому секрет віденської системи, яка надовго зберегла міцний мир в Європі ХІХ століття, і чи змогла б вона слугувати прикладом для домовленостей, які забезпечать стабільність на планеті в теперішній час і створити в сучасному світі, наприклад, нове міжнародне інституційне утворення держав - "глобальний концерт" або "планетарний концерт".

Іншими словами, події навколо України ХХІ століття довели до логічного завершення геополітичну ерозію тієї системи міжнародних відносин і безпеки, що існувала з моменту розпаду СССР та недовготривалої існуючої постбіполярної системи світоустрою. У конфліктогенних умовах, коли ті елементи та дипломатичний інструментарій, що були успадковані від цих епох, на сьогодні вже неефективні (яскравий приклад - нинішня неефективна діяльність ООН), нового міжнародного консенсусу немає, зате є прагнення окремих держав до мирної або силової реалізації своїх інтересів при вигідних обставинах. На сьогодні можемо констатувати факт інституціоналізації поліцентричної (багатополюсної) системи світоустрою. Міжполюсні стосунки вибудовуються переважно на балансі економічної взаємозалежності світових геополітичних гравців, геополітичної фронтирності, але це занадто ненадійний, занадто крихкий і недостатньо інституціоналізований на сьогодні інструмент.

Здається, що світ прийшов до необхідності скликання нової міжнародної інституції - всеєвропейського нового Віденського конгресу ХХІ століття, щоб визначити правила політико-дипломатичної гри. Вбачається що саме конференційна дипломатія має стати пріоритетною формою в інструментарії сучасної дипломатії для врегулювання конфліктів на пострадянському просторі й уникнення геополітичних фронтирів.

Цілком заслуговує на подальші дослідження поставлене питання про модернізаційні, інституціональні та політико-дипломатичні витоки європейських політико-дипломатичних систем і геополітичних фронтирів: через призму сучасності до історичних витоків інституціональної історії. Перспективи подальших досліджень за цим напрямом нададуть можливість створити цілісну системну картину політико-дипломатичного світу в Європі як інституційного кластеру міждержавних відносин.

Список використаних джерел:

1. Ціватий В.Г. Європейська зовнішня політика доби раннього Нового і Нового часу: проблеми інституціоналізації (теоретико-методологічний аспект) / В.Г. Ціватий // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - К., 2000. - Вип.4. - С. 268-274.

2. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця ХVIІІ століття) / Вадим Ададуров. - Львів, 2002. - 412с.

3. Макиавелли Н. Государь // Макиавелли Н. Избранные сочинения. - М.,1982. - С. 345.

4. Хеншелл Николас. Миф абсолютизма: Перемены и преемственность в развитии западноевропейской монархии раннего Нового времени / Николас Хеншелл. - СПб., 2003. - 272с.

5. Монтень М. Опыты. - М.,1992. - Кн.3. - Гл. ХIII. - С. 332.

6. Коммин Ф. де. Мемуары / Филипп де Коммин. - М., 1987. - Кн. 3. - Гл. VIII. - С. 107.

7. Циватый В.Г. Институционализация дипломатической службы европейских государств на рубеже Средневековья и раннего Нового времени: теоретико-методологический аспект / Вячеслав Циватый // Codrul Cosminului. - 2012. - T. XVIII. - No. 2. - P. 287-294. (Румыния).

8. Derek Beach. Analyzing Foreign Policy. - Palgrave Macmillan UK, 2012. - 296p.

9. Pigman Geoffrey Allen. Contemporary Diplomacy / A.G. Pigman. - Washington, 2010. - 288р.

10. International Relations. Edited by Stephen McGlinchey. - Bristol, England, 2017. - Part I: Diplomacy. - P. 26-36.

11. Эйхенгрин Б. Глобальные дисбалансы и уроки Бреттон-Вудса. - М.: Изд-во Института Гайдара, 2017. - 200с.

 

АНОТАЦІЯ

Аналізуються історичні передумови та інституційні етапи модернізаційних процесів в Європі XVI - ХХІ століть у контексті еволюції політико-дипломатичних систем і регіональних інтеграційних процесів поліцентричного світу. Особливу увагу приділено особливостям становлення державності, модернізаційному досвіду, національній специфіці, моделям дипломатії та дипломатичному інструментарію, здобуткам, проблемам й інституційним перспективам політико-дипломатичного розвитку провідних європейських держав в історичній ретроспективі й перспективі (компаративний аналіз).

Ключові слова: зовнішня політика, дипломатія, модель дипломатії, інституціоналізація, модернізація, геополітичний фронтир, Європа, ранній Новий час.

АННОТАЦИЯ

Анализируются исторические предпосылки и институциональные этапы модернизационных процессов в Европе XVI - ХХІ веков в контексте эволюции политико-дипломатических систем и региональных интеграционных процессов полицентричного мира. Особое внимание уделено особенностям становления государственности, модернизационному опыту, национальной специфике, моделям дипломатии и дипломатическому инструментарию, достижениям, проблемам и институциональным перспективам политико-дипломатического развития ведущих европейских государств в исторической ретроспективе и перспективе (компаративный анализ).

Ключевые слова: внешняя политика, дипломатия, модель дипломатии, институционализация, модернизация, геополитический фронтир, Европа, раннее Новое время.