Історичне минуле

Ганс Берхем – радник посольства, тимчасовий повірений у справах Німеччини в Україні (березень 1918 – лютий 1919 рр.)
Руслан Пиріг
20.10.2017, 18:49

Граф Йоханнес (Ганс) фон Берхем (Johannes (Hans) Graf von Berchem) народився у 1881 р. у сім'ї Максиміліана фон Берхема (1841 - 1910), німецького державного діяча і дипломата. Мати - Ернестіна Паллавіціні (1849 - 1942). Мав двох сестер і двох братів.

Працював у дипломатичних місіях Німеччини в Лондоні, Парижі, Берні. До початку Першої світової війни у 1914 році був другим, а згодом першим секретарем посольства Німеччини в Санкт-Петербурзі при послі Фрідріхові Пурталесі, якому випала невдячна місія вручити МЗС Росії акт про оголошення війни [1].

У березні 1918 р., після призначення Альфонса Мумма главою німецької дипломатичної місії в Києві, зайняв посаду радника. Після відставки посла став тимчасовим повіреним у справах Німеччини в Українській Державі.

Гетьман П. Скоропадський писав про радника Г. Берхема, порівнюючи з послом А. Муммом: "...більш гостра людина, дуже освічений і розумний, ...стосовно мене залишився до кінця чесною і порядною людиною" [2]. Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко відзначав зверхнє ставлення німецьких дипломатів до справи української державності: "Мумм, як людина стара й бувала ще якось умів себе держати. Але граф Беркен (Берхем - Р.П.) у своєму поводженні доходив просто до нечемности й нахабства". Як приклад Д. Дорошенко наводить реакцію радника на добірку листів зі скаргами на негативне поводження німецьких військових, направлених МЗС до посольства Німеччини. У відповідь Г. Берхем надіслав "дуже грубого і зухвалого листа, заявляючи, що як то ми можемо вигадувати такі наклепи на німецьке військо, котре нас врятувало, а тепер обороняє" [3].

Міністр внутрішніх справ Віктор Рейнбот у мемуарах пише, що після від'їзду посла А. Мумма "загальне керівництво німецькою політикою (в Україні - Р.П.) взяв у свої руки радник посольства, розумний, хитрий граф Берхем". На думку міністра, граф схилився до австрійського напрямку в українській політиці, тобто підтримки національних сил. Він також відзначає виключний вплив на гетьмана Г. Берхема, якому вдалося домогтися того, що жодне суттєве розпорядження по МВС "не проходило мимо його очей, якщо не апробації" [4].

Міністр ісповідань Василь Зеньковський пише, що під час одного із званих обідів у нього відбулася цікава розмова з радником німецького посольства, досить помітним дипломатом, прізвище якого він забув. Поза сумнівом, йдеться про Г. Берхема, адже він був єдиним радником у дипмісії, а помітних німецьких дипломатів у Києві було лише три - посол А. Мумм, радник Г. Берхем і генеральний консул Еріх Тіль. В.Зеньковського, який був твердо переконаний, що найістотнішим завданням моменту є боротьба проти більшовизму, вразили міркування співрозмовника про те, що "у більшовизмі потрібно бачити й творчу силу, а не тільки руйнівну" [4]. Але це було не "вільнодумство" Г. Берхема, а відображення нового політичного курсу Німеччини у Східній кампанії. Державна нарада 2-3 липня у Спа за участю кайзера дійшла висновку про недоцільність на той час ліквідації більшовицького режиму.

Після зустрічі з Г. Берхемом цікаві нотатки у щоденнику зробив посол Болгарії в Україні Іван Шишманов: "Приходив граф Берхем - посольський радник у Мумма. Говорив про Київ з огидою. Звик до комфорту і культурного життя у Лондоні, Парижі та Петербурзі. Форгач (посол Австро-Угорщини - Р.П.) теж ненавидить Київ. Одна з причин - вони не знають не те що української, але й російської мови. А тут мало хто розмовляє французькою. Та й дорожнеча тут. Хоче якомога швидше втекти звідси" [5].

Як відомо, "втекти" графу не тільки не вдалося, а й довелося після падіння гетьманату контактувати з Директорією та останнім із дипломатів залишати Україну. Аж до осені він перебував у тіні авторитетної постаті посла А. Мумма. Прикметно, що один з найпоінформованіших і аналітичних українських діячів Євген Чикаленко у своєму скрупульозно веденому щоденнику десятки разів згадує А. Мумма і жодного - Г. Берхема [6]. Лише кілька гетьманських міністрів у мемуарах згадують Г. Берхема. У газетних хроніках зустрічаються повідомлення про участь графа в офіційних заходах, дипломатичних прийняттях, регаті на Дніпрі, театральних виставах тощо.

Документальні свідчення про його діяльність улітку 1918 р. в основному припадають на часи відряджень А. Мумма до Німеччини. Так, 25 червня Г. Берхем інформував МЗС про селянський повстанський рух. Він відзначав, що, незважаючи жорсткі репресивні заходи німецьких військ, "бродіння серед селянського населення в окремих районах все ще продовжуються". Зокрема повстанці діють на Київщині між Таращею і Новомиргородом, а в австрійській зоні - південніше Звенигородки та Умані [7].

9 липня Г. Берхем у телеграмі до МЗС повідомляв, що українська церковна адміністрація просить 5 тис. метрів шовку темних кольорів (чорний, темносиній, темнозелений і т.п.) на ряси для священників. Він наголошував, що поставка бажана і з політичною метою, а тому слід встановити низькі ціни [7].

У середині липня П. Скоропадський конфіденційно повідомив А. Мумма про наміри реорганізації уряду: призначення Петра Дорошенка прем'єр-міністром, Ігоря Кістяківського - міністром внутрішніх справ, відставку міністра праці Юлія Вагнера та передачу його функцій міністру торгівлі Сергію Гутнику. Ніяких заперечень з боку А. Мумма такі пропозиції не зустріли [7].

Під час відрядження посла справою переміщень в українському уряді зайнявся Г. Берхем. Спочатку пропонувалася відставка Ради Міністрів майже у повному складі (за винятком М. Василенка, Д. Дорошенка та А. Ржепецького). До уряду мали запросити відомих українських діячів Дмитра Донцова, Сергія Єфремова, Миколу Порша та інших. Проте відмова від посади прем'єра бажаного для гетьмана П. Дорошенка звела нанівець ці наміри, за винятком призначення главою МВС І. Кістяковського.

На початку вересня відбувся офіційний візит П. Скоропадського до Німеччини. У зв'язку із зайнятістю посла А. Мумма завершенням укладання нового тристороннього економічного договору гетьмана у поїздці супроводжував Г. Берхем. Він був присутній на зустрічі П. Скоропадського з главою МЗС Паулем Гінце та його заступником Фрідріхом Буше, на ауідієнції в імператора Вільгельма ІІ, у генеральному штабі, поїздці до Кіля, на заходах культурної програми. А. Мумм приєднався до української делегації вже наприкінці візиту гетьмана.

Із середини вересня А. Мумм перебував у відпустці. Його обов'язки виконував Г. Берхем - спочатку як радник, а згодом у статусі тимчасового повіреного. На цей час припала зміна керівництва МЗС. Новим статс-секретарем став Вільгельм Зольф - відомий учений-сходознавець, колишній міністр колоній. 10 жовтня він направив посольству в Києві розгорнуту програму дій щодо України. Документ передбачав збереження гегемонії Німеччини, українізацію гетьманського уряду, проведення аграрної реформи, опори уряду на Український національний союз (УНС), який згодом може відіграти роль національних зборів. Містилися й положення зовсім відірвані від українських реалій: "Великоросійські елементи і агенти Антанти повинні бути видалені з України". Граф Г. Берхем тоді хворів і реалізацію цих директив здійснював генеральний консул Еріх Тіль [7].

Штаб оберкомандо і посольство від початку жовтня активно займалися реорганізацією кабінету міністрів, виходячи з директив МЗС Німеччини про його українізацію. Генерал В. Гренер особисто вів переговори з лідером Українського національного союзу Володимиром Винниченком і намагався переконати його у недоцільності повної зміни складу уряду. 17 жовтня кадетська більшість Ради Міністрів офіційно зажадала переорієнтації політичного курсу Української Держави на небільшовицьку Росію. З огляду на урядову кризу гетьман розпустив Раду Міністрів.

Справа формування нового уряду затягнулася. 23 жовтня Г. Берхем доповідав МЗС про свої посередницькі зусилля і пошук компромісу між протиборчими сторонами. Він мав тривалі розмови як і з Павлом Скоропадським та Федором Лизогубом, так і з Володимиром Винниченком, котрий вимагав більше портфелів ніж йому пропонували.

Аналізуючи ситуацію, що склалася з формуванням уряду, Г. Берхем відзначає, що негативні процеси в загальному військовому і політичному становищі (очевидна поразка Четверного союзу - Р.П.) значно посилили вплив правих сил, орієнтованих на возз'єднання з Росією. Вони намагаються усіма засобами не допустити, щоб "представники чисто українського націоналізму отримали вирішальний вплив у раді міністрів". Водночас позиції УНС явно послабшали. За приклад він наводить падіння накладів українських газет "Нової Ради" і "Відродження", редакції яких звернулися до оберкомандо з проханням про субсидію. Далі він повідомляє про тривалі вмовляння П. Скоропадського зробити опору на УНС, оскільки праві сили відмовляться від нього, як тільки настане можливість з'єднатися з Росією [8]. Врешті, 25 жовтня зусиллями Г. Берхема і Е. Тіля. після тривалих консультацій з П. Скоропадським, вдалося скласти коаліційний кабінет під головуванням Ф. Лизогуба, у якому значно посилилося українське крило, хоч незначна перевага залишалася за міністрами правої орієнтації [7].

31 жовтня Г. Берхем направляє главі МЗС В. Зольфу досить розлогу аналітичну доповідь. Зокрема він пише, що розпад Четверного союзу, сепаратні переговори Туреччини можуть привести до наступу Антанти на Чорноморському узбережжі, а це потягне приєднання до неї усіх небільшовицьких російських кіл. За цих умов П. Скоропадський намагатиметься застрахувати себе на випадок, коли Антанта, спираючись на ці сили, почне боротьбу проти Москви і тим самим остаточно завоює симпатії правих сил в Україні. Тому гетьман негласно бере участь у формуванні промонархічної Південної армії і вважає можливим використання її у майбутній боротьбі з більшовиками.

Г. Берхем наголошує, що особа гетьмана є важливим фактором усієї української політики німців. І слід все зробити, щоб зберегти його за Німеччиною. Але це може вдатися лише за умови, коли не будуть вимагати від нього неможливого. Він зауважив, якщо Антанта навіть домагатиметься виводу німецьких військ, "ми назавжди збережемо в особі Скоропадського чесного і відданого друга" [7].

Г. Берхем підтримував пошук П. Скоропадським шляхів порозуміння з представниками Антанти. 22 жовтня Д. Дорошенко виїхав до Німеччини, щоб просити новий уряд Максиміліана Баденського не виводити з України німецькі частини до приходу військ Антанти. Важливо було заручитися згодою німців на встановлення контактів з урядами Франції і Британії. Глава МЗС В. Зольф сказав Д. Дорошенкові: "Так, їдьте до Парижа, до Лондона, клопочіться про свою державу, можете відрікатись навіть від усякої спілки з нами, ми вже тепер нічим вам допомогти не можемо" [9].

На початку листопада за дорученням гетьмана до Ясс, де знаходилися представники Антанти, був відряджений досвідчений дипломат Іван Коростовець. Його місія не увінчалась успіхом. Про збереження самостійної української держави не йшлося. На прохання про допомогу у зв'язку із загрозою більшовицького вторгнення в Україну після відходу німців було вказано на необхідність публічного відречення від Німеччини і об'єднання військових зусиль з Добровольчою армією.

П. Скоропадський, розуміючи, що його заходи по згуртуванню антибільшовицьких сил Росії відповідають політиці Антанти, робить перший крок у цьому напрямку. На початку листопада гетьман зустрічається на станції Скороходово поблизу Полтави з донським отаманом Петром Красновим. Було домовлено про координацію дій обох державних утворень проти більшовиків. Зустріч генералів була санкціонована німецьким командуванням, а його представник при П. Краснові майор Г. Кохенхаузен брав участь у переговорах. Гетьмана супроводжував німецький конвой.

А тим часом листопадові революційні події привели до відречення імператора Вільгельма ІІ від влади, повної капітуляції Німеччини, утворення тимчасового уряду на чолі з соціал-демократом Фрідріхом Ебертом. Важливу роль у цих бурхливих процесах відіграв колишній начальник штабу оберкомандо у Києві генерал Вільгельм Гренер, у кінці жовтня призначений першим генерал-квартирмейстером генерального штабу замість Еріха Людендорфа. Саме він умовив кайзера зректися влади і залишити батьківщину, очевидно, маючи на увазі трагічний досвід родини Романових. Генерал зміг порозумітися з соціал-демократом Фрідріхом Ебертом. Незважаючи на поширення революційних настроїв у військах, створення солдатських рад, падіння дисципліни, армію вдалося вберегти від розвалу і провести її евакуацію на батьківщину.

Крах німецької імперії П. Скоропадський сприйняв як особисту драму. У спогадах він писав: "Нарешті, наступило 9 листопада, день, який я завжди вважав останнім днем мого Гетьманства. Через чотири дні після цього обставини так трагічно склалися, що фактично влада була вирвана у мене з рук". Саме цього дня, 9 листопада, гетьман отримав докладну інформацію посла Української держави у Берліні Федора Штейнгеля про революцію в Німеччині і повалення кайзера. 13 листопада Український національний союз утворив Директорію і призначив на 17 листопада скликання Українського національного конгресу. П. Скоропадський усвідомив, що йдеться про наміри повалення гетьманства [2].

14 листопада П. Скоропадський проголошує курс на федерування з небільшовицькою Росією і призначає нову Раду Міністрів на чолі з Сергієм Гербелем - колишнім членом Державної ради Росії, переконаним антантофілом. До неї ввійшли проросійські діячі правих поглядів. Вперше за часи гетьманату кабінет міністрів формувався без участі німецьких військових і дипломатів. Г. Берхем внутрішньо був невдоволений таким складом уряду, але ніякої протидії не чинив.

Головною турботою в.о. начальника штабу оберкомандо майора Вальтера Яроша і графа Г. Берхема була організація безпечної евакуації німецьких військ, у яких під впливом революційних подій на батьківщині знизилась дисципліна. У Києві була обрана Велика солдатська рада, що стала однією зі сторін у переговорах з представниками українських повстанців. 17 листопада з її ініціативи у Білій Церкві була укладена перша угода про невтручання у справи один одного. Щоправда, порушували домовленість обидві сторони, а німці допомогли гетьманським військам відкинути повстанців Директорії від Києва [10].

Евакуація німецьких військ з України була обтяжена ще й вимогами Антанти затримати виведення до прибуття її підрозділів. Призначений замість В. Гренера начальник штабу оберкомандо полковник Рете, не представившись гетьману, разом із графом Г. Берхемом, головою Великої солдатської ради Й. Кірхером відправився до Вінниці на переговори з Директорією. В результаті 28 листопада було укладене перемир'я, за яким німці зобов'язувалися дотримуватися нейтралітету щодо внутрішнього українського протиборства, а Директорія гарантувала безперешкодний виїзд німецьких військ на батьківщину [2].

Г. Берхем ознайомив із матеріалами угоди П. Скоропадського. 2 грудня Ф. Лизогуб доповів про її умови на засіданні Ради Міністрів. У постанові з даного питання зазначалося, що цією угодою німецьке головне командування фактично поряд з гетьманським урядом визнає й Директорію та її владу на захоплених повстанцями територіях. Міністру закордонних справ Георгію Афанасьєву доручалося висловити письмовий протест військовим і дипломатичним представникам Німеччини, а також направити копію протесту і тексту угоди німців із повстанцями представникові країн Антанти [11].

Г. Афанасьєв був блискучим знавцем історії Франції і Англії, фанатично вірив у близький прихід військ Антанти і відзначався неадекватним ставленням до німців. П. Скоропадський у спогадах писав: "Він усюди, де тільки і коли міг, катав їм задерикуваті ноти і телеграми, що зовсім не сприяло намаганню німців нам допомагати" [2].

Незважаючи на це, Г. Берхем і В. Ярош продовжували надавати П. Скоропадському підтримку, намагаючись зменшити вплив на нього проросійських монархічних кіл. Вони все ще сподівалися, що реорганізація уряду з метою його українізації створить підстави для замирення гетьмана з Директорією. П. Скоропадський під тиском правих міністрів необачно призначив головнокомандувачем збройних сил авторитетного у російській армії генерала Федора Келлера - відвертого монархіста та українофоба. Його зняття з посади було справою доволі ризикованою з огляду на рішучий характер генерала. П. Скоропадський наважився його відставити лише після того, як німці пообіцяли "повну підтримку у випадку виникнення труднощів".

5 грудня Г. Берхем отримав від МЗС інструкцію про невтручання у внутрішньоукраїнські справи та обмеження роллю нейтрального посередника [12]. Однак він робив спроби врятувати правління гетьмана чи хоча б відтягнути взяття Києва повстанцями. Тим більше, що цього вимагав від оберкомандо французький консул в Одесі Еміль Енно. Г. Берхем повідомляв МЗС, що у переговорах по телеграфу з майором В. Ярошем консул вимагав зберегти у Києві та в усій країні порядок і "зі зброєю в руках вчинити опір повстанцям, більшовикам і взагалі всім безладним елементам". У відповідь Е. Енно отримав запевнення, що німецьке командування буде намагатися зберегти статус-кво до прибуття військ Антанти [7].

З ініціативи наближених до П. Скоропадського Миколи Устимовича і Петра Дорошенка 6-7 грудня відбулися консультації українських діячів, які наполягали на визначенні кандидатур до українського уряду, що має постати на час вступу до Києва військ Антанти.

9 грудня Г. Берхем у посольстві прийняв представників демократично-хліборобської партії, які просили сприяння переходу лінії облоги Києва для проходу до штабу С. Петлюри з посередницькою місією. Вони хотіли дістати пропуск від німецьких військових, бо гетьманські посвідчення могли мати непередбачувані наслідки. Граф терміново звернувся до штабу 7-ї армії із запитом про можливість організації переходу згаданих делегатів [7].

12 грудня у Козятині граф Г. Берхем, представники штабу оберкомандо і Великої солдатської ради уклали з посланцями Директорії нову угоду про гарантії нейтралітету німців у боротьбі проти гетьмана і забезпечення безперешкодного повернення німецьких військ на батьківщину [13]. Контакти Г. Берхема з представниками Директорії мали за мету не тільки отримання гарантій щодо евакуації військ, але сподівання, що нова влада визнає попередні українсько-німецькі економічні угоди.

14 грудня війська Директорії вели бої вже у районі Печерська. П. Скоропадський розумів, справа йде до розв'язки. В цей час до гетьманського палацу прийшов Г. Берхем і запитав П. Скоропадського: "Чого Ви чекаєте, адже Ви загинете!". Той відповів, що йому нікуди йти. Дипломат запропонував піти до нього в готель "Континенталь". Гетьман відмовився і поїхав до посла Туреччини Ахмеда Мухтар-бея, де й написав відречення від влади [2]. Слід відзначити, що, розуміючи безвихідне становище гетьмана, німецьке командування пропонувало йому дістатися літаком Одеси, куди раніше були відправлені його діти і дещо з сімейного скарбу, але П. Скоропадський відмовився. Попередили німці гетьмана й про планований командуванням військ Директорії наступ на місто 14 грудня.

П. Скоропадський у спогадах не пише, хто організував його виїзд до Берліна під виглядом німецького вояка, однак без допомоги Г. Берхема чи В. Яроша, який фактично виконував обов'язки начальника штабу оберкомандо, він обійтися не міг.

Група німецьких дипломатів на чолі з Г. Берхемом працювала у Києві й після приходу до влади Директорії. Офіцери штабу оберкомандо 18 січня 1919 р. через Брест виїхали до Німеччини. Г. Берхем ще якийсь час залишався у Києві, але стрімкий наступ червоних військ змусив посольство переїхати до Вінниці, а 7 лютого залишити територію України.

Помер граф Ганс фон Берхем у 1962 році.

Список використаних джерел:

1. https://uk.wikipedia.org/wiki/Йоханнес_Граф_фон_Берхем.

2. Скоропадський П. Спогади. С.246, С.303, С.321, С.316, С.324

3. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920 рр.). Київ, 2007. С.265-266.

4. Гетман П.П. Скоропадский. Украина на переломе. 1918 год. Москва, 2014. С.91., С.317-318.

5. Шишманов І. Щоденник//www.hai-nyzhnyk.in.ua/.../1918(05-06).shyshmanov.php

6. Чикаленко Є. Щоденник (1918-1919). Т.2. Київ, 2004. 463 с.

7. Крах германской оккупации на Украине. Москва, 1936. С.170., С.76, С.128, С.136-137, С.143-144, С.184-185, С.191-192, С.145

8. Документы о разгроме германських оккупанов на Украине в 1918 году. Москва, 1942. С.193.

9. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.). С.364-365.

10. Федюшин О. Украинская революція. 1917-1918. Москва, 2007. С.284.

11. Українська Держава (квітень - грудень 1918 року). Документи і матеріали. Т.І. Київ, 2015. С.403-404.

12. Кураєв О. Політика Німеччини і Австро-Угорщини в Першій світовій війні: український напрямок. Київ, 2009. С.327.

13. Мedrzecki W. Niemiecka intervencja militarna na Ukrainie. Warszawa,2000. S.290.