Історичне минуле

Франческо Гвіччардіні: дипломат, політик, гуманіст (до інституційних витоків європейських зовнішньополітичних традицій)
Вячеслав Ціватий
03.11.2017, 13:05

УДК 94:327(321)

Summary

The basic directions of political, diplomatic and literary working of the famous contemporary of the Renaissance - Francesco Guicciardini, because his practical experience and literary and poetic heritage had not lost their relevance to this day, and his name and work closely to bind Italy and Ukraine through the centuries and millennia of European history is analized at the article.

Keywords: diplomacy, history of diplomacy, institutionalization, the Renaissance, Francesco Guicciardini, Italy, Ukraine.

Гвіччардіні Франческо (Guicciardini, Francesco) (1483 - 1540) - італійський державний діяч, політик, дипломат, гуманіст, історик і автор політичних трактатів [1] - народився у Флоренції 6 березня 1483 року в сім'ї заможного флорентійського громадянина П'єро Гвіччардіні. Навчався у Феррарському та Падуанському університетах.

Він є сучасником і другом Нікколо Макіавеллі. Більш молодий і багатий Гвіччардіні зробив політичну кар'єру як посланник Флоренції в Іспанії при королеві Фердинандові ІІ в період з 1511 до 1514 року, намісник у Папській області в період з 1516 до 1534 року, генерал папської армії, радник папи Климента VII і впливовий громадянин Флоренції після падіння республіки (1530).

Гвіччардіні був умілим адміністратором, передбачливим воєначальником - його блискучий розум і здатність передбачати події дозволяли йому попереджати тих, кому він служив, про можливі небезпеки та загрози для уникнення серйозних неприємностей.

Найвідоміша його робота - "Історія Італії" ("Storia d'Italia", 1537 - 1540, опублікована в 1561 - 1564 роках), де дається широка панорама Італії в 1492 - 1534. Для цієї праці характерний піднесений стиль, виклад підкріплюється документами. Проникливістю суджень відрізняються і "Нотатки політичні і громадянські" ("Ricordi politici e civili", 1525 - 1529, опубліковано у 1576 році).

"Історія Італії" - перша праця такого типу й перший приклад модерного історіописання [2]. В ній Гвічардіні детально простежував політичну долю країни чи радше країн, адже тогочасна Італія ще була поділена на багато дрібних та середніх республік, князівств та герцогств, із 1492 до 1540 року, тобто того періоду, коли вона стала ареною для міжнародних конфліктів під назвою Італійські війни, свідком яких був сам Ф. Гвічардіні. Він намагався зрозуміти причини політичних та військових поразок італійських держав. "Історія Італії" була опублікована через чверть століття після її закінчення (1561 - 1564) та принесла Гвічардіні славу найкращого історика Італії та Європи. Макіавеллі та Гвічардіні стали піком ренесансної історіографії та політичної аналітики Італії, які не отримали нових імпульсів розвитку в епоху Пізнього Відродження, хоча закладені ними стандарти й традиції в європейській історіографії використовували майже до XVII ст. [3, р. 1-65].

В "Історії Флоренції" Франческо Гвічардіні описав події від повстання Чомпі 1378 року й до 1509 року, коли була написана ця праця, тобто за два роки до іспанського посольства [4]. Гвіччардіні критично проаналізував еволюцію політичної системи Флоренції - від пополанської демократії до тиранії Медічі, прийшовши до висновку, що оптимальною формою правління для Флоренції була б олігархія, тобто "влада найкращих", у той же час беручи за приклад ідеальної держави Венеціанську республіку та її конституцію. Політичні вподобання не завадили йому, однак, чітко бачити та оцінювати ситуацію в державному житті та кулуарних настроях Флорентійської республіки, зміни структури влади, боротьбу різних політичних груп за владу. Але водночас, на відміну від Макіавеллі, свого друга, якого він, утім, часто критикував, Гвіччардіні не виправдовує авторитарну владу за жодних обставин. Він залишався вірним ідеям і принципам республіки, хоча й аристократичного забарвлення. Зокрема свої думки з цього приводу він викладає в діалозі "Про управління Флоренцією".

Аж до другої половини XIX століття Франческо Гвіччардіні був відомий насамперед як історик, але починаючи з 1857 року почали виходити у світ невідомі раніше праці, виявлені в сімейних архівах у Флоренції. Політичні, головним чином, за змістом, вони змусили говорити про автора як про видатного публіциста [5].

Франческо Гвіччардіні - один з найбільших політичних мислителів пізнього Відродження. Продовжуючи традиції гуманістів, він вірив у здатність людини належним чином, тобто відповідно до розуму і природи, влаштовувати своє політичне буття. "Три речі хотів би я бачити перед смертю, - писав він, - це добре влаштовану республіку (йдеться про Флорентійську республіку) у нашому місті; Італію, визволену від усіх варварів; і світ, позбавлений тиранії попів". Його політичні, політико-дипломатичні та правові погляди викладені в таких працях як "Історія Флоренції", "Діалоги про управління Флоренцією" та інших. Гвіччардіні належить конституційний проект для Флоренції, який, продовжуючи характерні і для епохи Відродження, і для античності традиції, базується на змішаній формі правління. "Безсумнівно, що правління, змішане з трьох форм - монархії, аристократії і демократії, - краще і стійкіше ніж правління однієї з цих трьох форм, особливо, коли при змішанні з кожної форми взяте добре і відкинуте погане", - підкреслював мислитель.

Важливе місце в політико-дипломатичному і політико-правовому світогляді Гвіччардіні займає проблема свободи і справедливості. Він зазначав, що "фундаментом свободи повинно бути народне правління". Розробляючи раціоналістичні ідеї про свободу, справедливість, рівність, закони, він підкреслював, що "...влада повинна дотримуватися у всьому справедливості і рівності, бо тільки так у суспільстві може бути створено відчуття безпеки, загального добробуту і закладено основи для збереження народного правління". До певної міри, можна стверджувати, що для мислителя важливішим є забезпечення прав та інтересів конкретної особи, ніж забезпечення загального народоправства. Він зазначає: "Плоди свободи і ціль її не в тому, щоб кожен правив державою, бо правителем може бути тільки той, хто здатний і заслуговує цього, а в тому, щоб дотримуватися добрих законів і постанов". Для мислителя свобода тісно взаємопов'язана зі справедливістю. "Свобода в республіці - це слуга справедливості, - писав Гвіччардіні, - бо вона встановлена не для іншої цілі, як тільки для захисту однієї людини від посягань іншої. Саме тому античні народи вважали вільне правління не вищим і не кращим за інших і надавали перевагу правлінню, при якому краще забезпечуються охорона законів і справедливості". Тобто, головним є не форма правління, як така, а вміння організувати управління державою на основі законів і справедливості.

Значну увагу у своїх працях мислитель надає також самій дії добре продуманих законів. Якщо те чи інше явище не врегульоване законом, вважав мислитель, оскільки "неможливо охопити загальним правилом усі окремі випадки", воно повинно передаватися на розгляд судді, який, розібравши всі обставини справи, виносить рішення, керуючись "голосом своєї совісті". Проте і в таких випадках суддя не повинен порушувати принципів закону. Важливим елементом законності є система ефективних покарань. При цьому, він підкреслює, що справа не стільки в жорстокості покарань, як в однаковому підході до однакових правопорушень та в тому, щоб жодне правопорушення не залишалося безкарним.

У порівнянні з Н. Макіавеллі, вплив Ф. Гвіччардіні на подальший розвиток європейської правової та політичної думки значно менший [6, С. 52-53]. Це пояснюється рядом факторів. По-перше, жодна з праць мислителя не була опублікована за його життя. По-друге, виступаючи за конфедеративний устрій Італії, він не знайшов прихильників, більше того, був рішуче критикований діячами національно-визвольної боротьби італійського народу вже в пізніші періоди. Проте слід зазначити, що, тим не менше, у творах мислителя піднято й розроблено ряд проблем, які тільки значно пізніше знайшли належну увагу в європейській правовій та політичній думці, що, власне, і виводить Гвіччардіні в ряд найбільших представників політико-правової думки середньовічної Європи.

Гвіччардіні рухали егоїстичні мотиви, інтереси сім'ї та Флоренції, але, тим не менше, він створив проект майбутнього устрою Італії до її об'єднання.

Помер Гвіччардіні в Санта-Маргеріт поблизу Флоренції 23 травня 1540 року. Франческо Гвіччардіні і Нікколо Макіавеллі на початку XVI століття стали найбільш відомими представниками флорентійської школи дипломатії. [7].

Остаточно пов'язавши свою долю з Флоренцією, Франческо Гвіччардіні повністю поринає в дипломатичну діяльність й освоює віртуозність флорентійської дипломатичної школи. Він вдало поєднував дипломатію з літературною творчістю. У дипломатичній діяльності Франческо Гвіччардіні втілилася тогочасна практика й найкращий дипломатичний інструментарій флорентійської школи дипломатів, яку уособлював сам Франческо Гвіччардіні. У добу його дипломатичної діяльності - добу Середньовіччя та раннього Нового часу - в Європі формуються основи національних моделей дипломатичних служб держав цього регіону.

Дипломатичний інструментарій та прийоми італійської - особливо флорентійської й венеціанської - дипломатії здійснили значний вплив на дипломатію, моделі дипломатії, органи зовнішніх зносин, що формувалися в цей час в Європі, дипломатію держав - Іспанії, Англії, Франції, Швеції та Австрії.

І для етичної, і для історичної, і для політики-дипломaтичної концепцій Франчческо Гвіччардіні характерний глибокий аналіз людських і суспільно-політичних взаємин. При цьому автор розкриває найпотаємніші причини вчинків, що здійснюються людьми і в державних, і в приватних, і в дипломатичних справах. У цьому виявляється психологізм робіт Ф. Гвіччардіні, властивий історикам раннього Нового часу.

Ф. Гвіччардіні як мислитель, дипломат і історик випередив свій час. Він увібрав гуманістичну систему цінностей, але в історико-політичних ідеалах зберіг оригінальність думок: не республіканізм, а олігархизм; не влада народу, а влада кращих; не монархізм для Італії, а федералізм. Він представляє собою новий тип непересічної особистості - прагматичний, практичний, реально сприймаючий людей з їх достоїнствами і недоліками. Окремі положення концепції Гвіччардіні - про державу як про систему, що розвивається, про кращий її устрій і досягнення суспільного блага, про витоки формування національного характеру й психології людей, про можливі шляхи об'єднання Італії, - наближають його до рівня пізнання й прогностичності, характерних для тогочасної політико-дипломатичної моделі інтелектуальної Європи [8].

Отже, на сьогодні твори Франческо Гвіччардіні несуть у собі гострий присмак суспільно-політичної та політико-дипломатичної злободенності такою мірою, що, читаючи їх, наразі здається, ніби читаєш статтю в якому-небудь сучасному солідному науковому аналітичному виданні. Політико-правова і політико-дипломатична спадщина Франческо Гвіччардіні отримала своє гідне продовження в наступні століття.

Список використаних джерел:

1. Гвиччардини Франческо. Заметки о делах политических и гражданских и другие сочинения / Пер. с итал. М.С. Фельдштейна. - М.: Академический проект, 2017. - 304с. - Серия "Теория власти".

2. Guicciardini F. The history of Italy / F. Guicciardini. New Jersey: Princeton, 2002. - 850 p.

3. Guicciardini F. Considerazioni intorno ai discorsi del Machiavelli sopra la prima deca di Tito Livio / F. Guicciardini // Guicciardini F. Opere. (Scrittori d' Italia): in 10 vol.- Bari: Laterza, 1932. Vol. VIII. - P. 1-65.

4. Guicciardini F. Storie Florentine / F. Guicciardini / A cura di R. Palmarocchi. Bari: Laterza, 1931. - 350 p.

5. Machiavelli N. Lettere a Francesco Vettori e a Francesco Guicciardini / N. Machiavelli / A cura di G. Inglese. Milano, 1989. - 580 p.

6. Ціватий В.Г. Політика, дипломатія і фортуна Нікколо Макіавеллі: погляд із ХХІ століття / В. Ціватий. - Зовнішні справи. - 2014. - № 8. - С. 52-53.

7. Von Albertini R. Firenze dalla repubblica al principato. Storia e coscienza politica / R. Von Albertini. Torino: Einaudi, 1995. - 478 p.

8. Ціватий В. Г. Нікколо Макіавеллі (1469-1527): політико-дипломатичні погляди і діяльність (у вимірах ХХІ століття) / В.Г. Ціватий // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2013. - Вип. 20 (1). - С. 250-252.

 

АНОТАЦІЯ

У статті проаналізовано основні напрями політичної, дипломатичної та літературної діяльності видатного сучасника доби Відродження - італійця Франческо Гвіччардіні, оскільки його практичний досвід і літературно-поетична спадщина не втратили своєї актуальності й на сьогодні, а його ім'я та творчість міцно пов'язують Італію та Україну через віки й тисячоліття європейської історії.

Ключові слова: дипломатія, історія дипломатії, інституціоналізація, доба Відродження, Франческо Гвіччардіні, Італія, Україна.

АННОТАЦИЯ

В статье проанализированы основные направления политической, дипломатической и литературной деятельности известного современника периода Возрождения - итальянца Франческо Гвиччардини, поскольку его практический опыт и литературно-поэтическое наследие не утратило своей актуальности и в наше время, а его имя и творчество крепко связывают узами дружбы Италию и Украину через века и тысячелетия европейской истории.

Ключевые слова: дипломатия, история дипломатии, институционализация, Возрождение, Франческо Гвиччардини, Италия, Украина.