Історичне минуле

Формування зовнішньополітичної концепції українською Центральною радою: від автономії до незалежності
Ігор Дацків
20.07.2017, 22:40

УДК 94(477) 1917/1918

Summary

The article deals with the revival of Ukrainian state by the Central Rada during the period of national revolution of 1917-1921 years. There were analyzed the aspect of very complicated problems in developing conceptual bases and main principles of future status of Ukraine before the political lead of the Central Rada, and problems of program realization of state home and foreign policy.

Keywords: The Central Council, Universal, delegates, foreign policy.

Україна в сфері міжнародної діяльності має певний власний історичний досвід, набутий продовж періоду боротьби українського народу за незалежність та власну державність у 1917-1921 рр. У зв'язку з цим зростає значимість досвіду зовнішньополітичної діяльності Української Народної Республіки доби Центральної Ради, коли були зроблені перші кроки на шляху розбудови зовнішньої політики України новітнього часу.

Першими історіографами зовнішньополітичної діяльності України були діячі Центральної Ради, провідні урядовці УНР - М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Мазепа та інші. Характеризуючи проблеми становлення державності в цілому, вони торкаються і питань зовнішньої політики. Незважаючи на певний суб'єктивізм, автори дають загальний огляд зовнішньої політики України, відображають погляди тодішнього керівництва на вибір орієнтації, стратегії і тактики виходу УНР зі світової війни.

Розбудові зовнішньополітичного відомства та консульської служби присвятили чимало наукових праць і мемуарів історики українського зарубіжжя, а також вітчизняні історики, колишні політичні діячі та дипломати УНР.

Десятками років радянська історіографія ганьбила Україн­ську Центральну Раду - перший орган державного самоврядування в Ук­раїні. "Українська радянська енциклопедія" стверджувала, що Центральна Рада - "контрреволюційна буржуазно-націоналістична організація, що діяла на Україні 1917-1918... Відстоюючи класові інтереси української буржуазії, Центральна Рада фактично була в одному таборі з контрреволюційним Тимчасовим урядом Росії." Навіть у часи горбачовської перебудови за показного послаблення жорсткої цензури й проголошення свободи слова, у 1989 р. її ортодоксальна концепція продовжувала існувати: "Центральна Рада - контрреволюційна буржуазно-націоналістична організація, що діяла в Україні у 1917-1918 рр. Створена у Києві 4 березня 1917 р. політичними партіями і організа­ціями української буржуазії" [1, с. 189]. Для усвідомлення такого, на перший погляд, парадоксального тлумачення варто проаналізувати склад вищого представницького органу України, зокрема на 6 травня 1917 р. Більшість у Раді становили 19 політичних партій, 17 з них - соціалістичні [2, с. 209-210].

Лише в період незалежності України з'явилися поважні науково-історичні праці про зародження, становлення і діяльність зовнішньополітичних відомств Української Центральної Ради.

Із перших днів існування Центральної Ради перед її політичним проводом постали надзвичайно складні проблеми з розроблення концептуальних засад і основоположних принципів майбутнього статусу України та програми реалізації внутрішньої й зовнішньої політики держави. Головна роль у вирішенні першочергових проблем належить голові Національної Ради М. Грушевському. Ґрунтуючись на методологічних засадах і принципах власних досліджень, трактував Україну як окрему етнографічну територію з окремою історією, але за тогочасних умов найбільш прийнятним був статус широкої національно-територіальної автономії у складі Російської федеративної республіки [2, с. 210-211].

Зауважимо, що на перших загальних зборах Ради ухвалено концепцію її державотворчої діяльності: "Українська Центральна Рада, будучи представницьким ор­ганом усієї зорганізованої української людності, мав своїм завданням виконати волю тої людності, висловлену на Українськім національнім з'їзді, себто переведення автономії України в федеративній демократич­ній російській республіці, з забезпеченням прав національних меншостей, що живуть на території України". Водночас оприлюднено й ухвалено регламент роботи Центральної Ради та її структуру. Зокрема визначено, що в період між скликанням загальних зборів вищими керівними органами вважаються Комітет, Президія та окремі комісії. Загальний чисельний склад Комітету становив 33 особи. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, його заступниками від 8 квітня - В. Винниченка і С. Єфремова. Серед членів керівного органу були досвідчені громадсько-політичні діячі Д. Дорошенко, Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, П. Христюк, А. Ніковський, О. Шульгин, В. Прокопович, С. Шелухін та ін [3].

Провідні діячі М. Грушевський і В. Винниченко згуртували навколо себе елітне угруповання політиків, однодумців щодо стратегічної концепції державного будівництва - осягнення Україною автономії у складі Російської федеративної республіки, очолюваної Тимчасовим урядом. Ця концепція обґрунтовувалась головою Президії Центральної Ради на Всеукраїнських військових з'їздах, Національному Конгресі, З'їзді народів Росії та інших форумах. М. Грушевський трактував її як головне прагнення Української революції у проголошеному 23 червня І Універсалі Центральної Ради: "Українці в політичній справі хочуть утворити широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної Російської республіки" [1, с. 114].

Державницька концепція керівництва Центральної Ради щодо автономії України була винесена як провідна тема дискусій на Українському національному конгресі 6-8 (19-21) квітня 1917 р. у Києві за участю 900 депутатів та делегатів різних установ і організацій столиці - всього до 1500 осіб. Сама тематика доповідей, винесених на обговорення, спонукала учасників конгресу до беззастережного погодження з рішенням політичного проводу України: "Основні підстави організації української автономії" (доповідач Т. Ткаченко), "Спосіб і порядок фактичного творення автономії України" (І. Крижановський). Головував на конгресі М. Грушевський.

У перший день конгресу ухвалено резолюцію: "Згідно з історичними традиціями й сучасними реальними потребами українського народу з'їзд вважає: 1) що тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, які живуть на українській землі; 2) що цей автономний устрій, а також і інших автономних країн Росії матиме повні гарантії в федеративнім ладі Росії; 3) тому єдиною і відповідною формою державного устрою з'їзд уважав федеративну, демократичну республіку російську; 4) одним з головних принципів української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, що живуть в Україні" [4].

Ідеї лідерів Центральної Ради щодо статусу України у складі Росій­ської федерації знайшли практичне відтворення у постановах скликаного 23 вересня 1917 р. у Києві з'їзду представників народів і областей, що прагнули до федеративної перебудови Росії. До столиці України прибули 85 делегатів - українців, білорусів, литовців, молдован, грузинів, козаків Дону і Кубані від провідних національних організацій, які визнавали федеративний принцип існування державних утворень у складі Росії.

Почесний голова з'їзду М. Грушевський у вступній заяві наголошував: "Ми прийшли вже сюди ісповідниками федеративного принципу. І ні в кого з нас не було сум­ніву щодо необхідності, в інтересах народів Росії, негайного переведення федеративного ладу... Нехай живе ся нова федеративна республіка!". В ухва­леній резолюції з'їзду "Про федеративний устрій Російської республіки" визначено основні напрямки вирішення національних проблем народів ко­лишньої Російської імперії: забезпечення національного визволення, побудову демократичного суспільства, децентралізацію державного будівництва, перетворення Росії на федеративну республіку [5, арк. 1-6].

Цю ж тезу М. Грушевський розвинув у заключному слові: "Україна не йде через феде­рацію до самостійності, бо державна незалежність лежить не перед нами, а за нами. Ми уже раніше об'єдналися з Росією як незалежна держава і своїх прав ніколи не зрікалися. Ми визнаємо за народами право на самоозначення аж до відокремлення і сформування власної держави - за умови, щоб одна нація не гнобила іншу. Ми закликали всіх до федералізму кілька місяців тому. Ми повинні створити той "палац народів", у якому всім нам повинно житися вільно і гарно" [6].

Відтак, М. Грушевський вважав, що федерація з Росією можлива лише на засадах: 1) Росія повинна виявити себе як демократична республіка, що відкидає імперіалізм і централізм; 2) між партнерами повинні вста­новитися рівноправні взаємини у сфері оборони, торгівлі тощо; 3) Укра­їна має право встановлювати дружні зв'язки з новоствореними на території колишньої Російської імперії на­ціональними державними утвореннями, перш за все сусідніми; 4) Росія повинна визнати Україну та інші республіки самостійними державами. Таким чином, згідно з концепцією М. Грушевського, Україна повинна посісти рівноправне місце у колі європейських держав. Між іншим, надаючи важливого значення налагодженню дипломатичних та інших відносин з різними державами, зокрема Англією, Францією, США, Німеччиною, М. Грушевський застерігав "не підганяти наше життя до котрого-небудь західноєвропейського взірця, хоч би й німецького. Визволення від примусової залежності від московського життя не повинно бути за­міною одної залежності другою, хоч би й добровільною" [1, с. 155].

Отже, узагальнюючи концептуальні погляди М. Грушевського щодо державності, слід зазначити, що він обґрунтовував ідею суверенності України та можливі варіанти її здобуття у надзвичайно складних внутрішніх і зовнішньополітичних умовах. Зрозуміло, стверджувати, що голова Центральної Ради був виразним державником-самостійником від початків Української революції було б відступом від історичної правди. Але історія свідчить, що його автономно-федералістські погляди істотно еволюціонували до промовистих III і IV Універса­лів, в яких проголошено повну незалежність України і визначено напрями її подальшого державного будівництва.

Упродовж 1917 р. Центральна Рада вважала головною концепцією державного будівництва автономію України, яка, власне, користувалася переважною підтримкою суспільства. На наш погляд, завдяки цій концепції і стратегії проводу Центральної Ради вдалося вистояти у жорсткому дипломатичному про­тистоянні з Тимчасовим урядом Росії, а згодом - більшовицьким Раднаркомом. Центральній Раді вдалося зайняти конструктивну опозицію до уряду і не тільки зберегти себе в жорстокій політичній боротьбі, але й домогтися певних урядових поступок. І лише постійне нагадування та підкреслювання української сторони, що вона діє в межах гасел автономії України у складі федеративної Росії, не давало Тимчасовому урядові привід розпра­витися з Центральною Радою, так як це він зробив з парламентом Фінляндії [7, с. 20].

Не варто забувати, що на території України знаходились у підпорядкуванні Тимчасовому урядові Південно-Західний і Румунський фронти загальною чисельністю біля двох мільйонів вояків, а також адміністратив­ні структури - органи російського центру. Ліквідувати Українську Центральну Раду, особливо у перші місяці її існування, вони могли без будь-яких зусиль, як це сталося у Фінляндії. Іншим фактором, який виправдовував далеку від радикальної тактику Центральної Ради у сфері державного будівництва, була орієнтація на Антанту, до якої належала Росія. М. Грушевський не приховував своїх симпатій і усіляко відхрещувався від звинувачень у пронімецьких настроях, заявляючи, що ні він, ні його оточення не є германофільським.

Більшовицький переворот 25 жовтня 1917 р. у Петрограді мав би спонукати Центральну Раду до перегляду старих концепцій державного будів­ництва. Проте, не визнаючи більшовицького режиму, що прийшов у Росії до влади, у проголошеному Ш Універсалі про утворення Української Народної Республіки зазначалося: "Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами на­шими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів" [1, с. 184-187].

Отже, автономізм, на відміну від цілком негативної оцінки його Іваном Лисяком-Рудницьким, на дум­ку В. Верстюка, поряд із самостійництвом, був одним з варіантів осягнення одного і того ж результату - побудови Української держави. Саме під впливом зовнішніх і внутрішніх обставин провід Центральної Ради міг вдатись до більш поміркованих і обережних дій. Але загальна логіка незворотності процесу неминуче призвела до про­голошення незалежності, як це сталося 22 січня 1918 р. з оприлюдненням IV Універсалу. Водночас, як наголошував М. Грушевський, цей акт означав "кінець московської орієнтації." На жаль, розмірковує В. Верстюк: "Спромігшись заманіфестувати самостійність України, діячі Центральної Ради виявилися неготовими до реального державного будівництва..., виявилися не готовими до боротьби за владу будь-якою ціною і проти такої сили, як біль­шовики..., не знайшли ефективних контрбільшовицьких аргументів, за винятком запрошення німців в Україну." Проте автор віддає належне Центральній Раді і справедливо відводить їй в історії національно-визвольних змагань українського народу за незалежну суверенну державу гідне місце [8, с. 23-24].12

Загалом віддамо належне Українській Центральній Раді за те, що в історії національно-визвольних змагань українського народу за незалежну суверенну державу вона справедливо зайняла гідне місце. При всіх прорахунках і поразках першого етапу української революції треба відзначити, що саме в добу Центральної Ради вперше за багато віків народ отримав право називатися сучасною політичною нацією, а Україна увійшла до світового співтовариства як окрема самостійна держава.


Список використаних джерел:

1. Великий українець : матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / [упоряд. А. П. Демиденко ; редкол.: О. Т. Гончар та ін.]. - К. : Веселка, 1992. - 552 с.

2. Винниченко В. Відродження нації: (Історія укр. революції, марець 1917 р. - груд. 1919 р.) : в 3 ч. / В. Винниченко. - К. ; Відень : Дзвін, 1920. - Ч.1. - 348 с.; Ч.2. - 328 с.; ч.3. - 535 с.

3. Вісник Союзу Визволення України. - 1917. - 19 серпня.

4. Вільне слово. - 1917. - 5 травня.

5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ( далі - ЦДАВО України). - Ф. 1115. - Фонд Української Центральної Ради. - Оп. 1. - Спр. 7. - Арк. 1-6.

6. Нова Рада. - 1917. - 17 вересня.

7. Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради [Текст] / В. Верстюк // Укр. іст. журн. - 1997 - №5 - С.18-38.

8. Верстюк, В. Українська Центральна Рада : навч. посіб. / В. Верстюк. - К. : Заповіт, 1997. - 344 с. - Бібліогр.: с. 266-277. - Дод.: с. 278-341.

 

АНОТАЦІЯ

В даній статті йдеться про відродження української державності Центральною Радою в період національної революції 1917-1921 років. Аналізуються аспекти, коли з перших днів існування Центральної Ради, перед її політичним проводом постали надзвичайно складні проблеми з розроблення концептуальних засад і основоположних принципів майбутнього статусу України та програми реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Ключові слова: Центральна Рада, Універсали, делегати, зовнішня політика.

АННОТАЦИЯ

В данной статье речь идет о возрождении украинской государственности Центральной Радой в период национальной революции 1917-1921 годов. Анализируются аспекты, когда с первых дней существования Центральной Рады, перед ее политическим руководством появились чрезвычайно сложные проблемы по разработке концептуальных основ и основных принципов будущего статуса Украины и программы реализации внутренней и внешней политики государства.

Ключевые слова: Центральная Рада, Универсалы, делегаты, внешняя политика.