Право

Філософсько-правовий дискурс права людини на інформацію в інформаційному суспільстві
Олександр Дзобань
29.12.2014, 22:13


УДК 94:1:316.4

The attempt of determination of view-concepts bases of problem of human right is undertaken on information in informative society. It is grounded, that right to information gets legal regulation not only as right for an individual but also as major form of providing of intercommunication between the state and civil society. It limits tyranny of State power, instrumental in its successful realization, and the same, guarantees freedom of individual and society.

Keywords: information, informatization, informative rights, right on information, society, personality.

Останніми роками складається уявлення, що індустріальне суспільство з розвитком технологій і засобів зберігання, обробки й передачі інформації трансформується в суспільство інформаційне. Глобальна інформатизація, стрімкий розвиток інформаційної техніки й нових інформаційних технологій, збільшення потреб суспільства в різноманітних інформаційних послугах, формування в останні десятиріччя національних і глобальних інформаційно-телекомунікаційних систем призвело до появи нового виду економіки - інформаційної. Частка інформаційного ринку зростає значними темпами, і в розвинених країнах кількість зайнятих у сфері інформації вже перевищує кількість працюючих у сфері матеріального виробництва. Усе більшого значення набувають інформаційні права особи, їх реалізація й захист. Крім того, однією з найважливіших гарантій розвитку, дотримання та захисту будь-яких універсальних прав людини є інформація й інформаційні права людини.

Право людини вільно шукати, одержувати, передавати й поширювати інформацію займає почесне місце в низці конституційних прав і свобод, проголошених Конституцією України. Накопичений досвід переконливо свідчить про необхідність суттєвого поліпшення стану справ у сфері правової інформації. Це зумовлюється актуальністю завдань, пов'язаних зі створенням єдиної, внутрішньо узгодженої правової системи, що відображає нові явища в розвитку галузей права і законодавства.

Результати аналізу наукових джерел і публікацій свідчать, що разом із позитивними аспектами процесу інформатизації є й негативні: значне відставання технологічного розвитку одних держав від інших, інформаційні війни, кіберзлочинність, які впливають на можливість реалізації інформаційних прав людини. Проблеми, що виникають у процесі інформатизації, повинні розв'язуватися усією світовою спільнотою. Тому постає нагальна проблема визначення основного світоглядно-понятійного поля проблеми інформаційних прав людини в інформаційному суспільстві.

У зв'язку з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій не лише засоби масової інформації, а й інструменти персональної комунікації стають глобальними і перестають бути розділеними державними кордонами. Виникає глобальний інформаційний простір, який означає можливість для людини одержувати й поширювати інформацію у світовому масштабі. У силу своєї трансграничності інфраструктура телекомунікацій є полем для міжнародного спілкування й міжнародних відносин, міжнародних інформаційних комунікацій.

Разом із тим, уся сукупність інформаційно-комунікаційних технологій, їхній розвиток призвели до зростання комп'ютерної злочинності; збільшення впливу ЗМІ у засобах комунікації; зростання соціальної активності громадян, що давно порушило перед владою проблему наявності великої кількості відомчих таємниць, які в результаті призначені для приховування і виправдання причин нетрудового походження статків певного кола людей у суспільстві. Тут і комерційна, і банківська, і навіть державна таємниці.

Численність таємниць та надзвичайно велика кількість органів і посадових осіб, які мають "повноваження" втаємничувати інформацію, зокрема, про дотримання державних стандартів на продукцію та технології виробництва і рецептури харчової промисловості, ліків тощо, призвели до того, що у нас, як влучно зазначає професор О.Соснін, "усе секрет і ніщо не таємниця". Для пересічного громадянина подолання бар'єрів, які вибудовують такі таємниці у сфері публічної діяльності влади за умов відсутності дієвого контролю за її органами з боку громадян і цивільних (громадських, суспільних) структур, стало практично неможливим і сприяло розвиткові системної корупції в державному апараті.

Всеосяжні соціальні зміни в епоху переходу від індустріального суспільства до інформаційного характеризуються, зокрема, інтенсифікацією й глобалізацією інформаційних зв'язків, зростанням соціальної значущості інформації у всіх сферах життя й виникненням такого специфічного виду суспільних відносин, як інформаційні.

Інформація як специфічне явище потребує особливого правового режиму, а інформаційні відносини - спеціального правового регулювання. Оскільки інформація є суспільним надбанням і благом, з нею тісно пов'язана низка прав людини. В інформаційному вакуумі повноцінний розвиток і існування особистості, належне здійснення нею своїх прав унеможливлюється.

Хоча інформація і є об'єктом деяких прав людини, ці права за способами реалізації можуть бути вельми різними, іноді навіть протилежними.

Право на інформацію активно обговорюється в сучасних науково-правових дискусіях, проте у філософсько-правовій і юридичній літературі відсутні єдині підходи до його визначення. Межі аналізу цього феномена визначити надто складно. І значну перепону цьому становить навіть окреслення загальних властивостей даного предмета в одній роботі та визначення точки вступу до такого аналізу.

Право на інформацію справедливо використовується в різних контекстах, виступає як багатозначне явище, дослідження якого відкриває безліч сторін для обговорення, що виходить за рамки чисто політичної сфери в царину соціальну, економічну, культурну й технологічну. На міжнародному рівні в центрі уваги опиняються питання національного суверенітету, захисту державної таємниці, трансграничної передачі інформації, нового світового інформаційного порядку і міжнародного захисту інтелектуальної власності. З іншого боку, право на інформацію тісно пов'язане з правами споживачів, офіційних посадових осіб, стосується наукових доробок, професійної конфіденційної інформації, медичних і страхових даних тощо. Численні справи, зокрема у Європейському суді з прав людини, останніми роками проілюстрували широкий діапазон індивідуальних прав, що потрапляють у царину права на інформацію. Останнє проявляється в цілому спектрі самостійних значень. Це - право звинуваченої особи знати висунуте звинувачення, право ув'язнених відправляти й одержувати кореспонденцію, право потерпілого на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, право доступу до персональних даних і право знати підстави, покладені в основу правозастосовних рішень уповноважених офіційних осіб відносно конкретної особи. Це і право пацієнта мати вичерпну інформацією про свій діагноз, способи і процес лікування; і право громадян знати, яку інформацію про них мають відповідні органи; право батьків на інформацію про своїх дітей; право пересічних громадян на інформацію про послуги суспільних служб. Профспілки зацікавлені в інформації про управління організацією або підприємством. Громадяни мають право на різного роду офіційну інформацію від державних органів. Маючи інтуїтивне уявлення про значення цього права, кожен індивід використовує його залежно від конкретних обставин свого життя, оскільки право на інформацію найчастіше виступає як право знати, що забезпечує реалізацію інших прав і свобод. У кожній конкретній ситуації потрібна абсолютно особлива категорія відомостей, релевантна задоволенню заданої мети.

Багатозначність і прояв права на інформацію в найрізноманітніших сторонах суспільного життя ставить закономірне питання про можливість визначати це право як самостійне. Якщо воно виступає тільки як вторинна правомочність, що є похідною й гарантує реалізацію якогось окремого права, правильніше було б вести мову лише про інформаційні гарантії, інформаційну складову механізму реалізації прав.

Термін "право на інформацію" зазвичай охоплює систему правомочностей людини на отримання, зберігання та розпо​всюдження інформації. По суті це право стало нарівні з природними правами людини, хоча б тому, що поза здатністю сприймати, виробляти чи обробляти інформацію, вона не може існувати в сучасному світі. Тільки якщо людина отримує інформацію, переробляє її і гене​рує нову, вона може розвиватися, а отже, бути повноправним членом суспільства.

Є всі підстави стверджувати, що у визначенні права на інформацію необхідно відштовхуватися від того соціального блага, яке лежить у його основі, тобто від поняття інформації. Невизначеність цієї категорії викликана саме багатозначністю й широтою предмета регулювання, оскільки в кожному конкретному випадку важливо уточнювати, якого роду інформація мається на увазі. Це також ставить питання про припустимість використання поняття "право на інформацію" щодо різних її видів.

Дискусії з цього приводу є нічим іншим як вираженням етапу становлення поняття "інформація" в сучасній науці, широкого охоплення інформаційними процесами найрізноманітніших сфер життєдіяльності. Інформаційні потреби людини у зв'язку з цим уявляються не лише як принцип гуманізму і розвитку творчого начала, але, головним чином, як необхідна передумова її функціонування, своєрідний "еліксир життя" як біо-психо-соціальної системи. Свого часу академік А. Берг писав, що людина може нормально мислити тривалий час лише за умови безперервного інформаційного спілкування із зовнішнім світом.

Оскільки людину можна розглядати як складну самоврядну соціальну й біологічну систему, задоволення її інформаційних потреб виступає передумовою життєдіяльності, сприяє пристосовності до умов об'єктивної дійсності, що змінюються, і обумовлює нормальну інтелектуальну діяльність. Таким чином, інформація є соціальним благом, доступність якого для людини дає можливість нормально функціонувати як біологічній, так і соціальній складовим. Стосовно доступності інформації зазначимо, що для найширшої аудиторії вона визначається здатністю переводити її в цифрову форму, зберігати і поширювати, зокрема через бібліотеки, як пункти доступу. Фактично на цей момент діє принцип презумпції закритості інформації, оскільки відкритість державної інформації забезпечується тільки за певним переліком, встановленим тим чи іншим національним законодавством [1].

Право на доступ до інформації посідає особливе місце, оскільки є гарантією реалізації багатьох інших прав і свобод людини та громадянина. Брак інформації про дії влади перетворює на фікцію основний конституційний принцип, згідно з яким "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ" (ст. 5 Конституції України), та створює загрозу узурпації державної влади або зловживання нею.

Дослідження історичних джерел свідчить, що в усі часи інформація, дані, відомості, знання відігравали важливу роль у будь-якому суспільстві, у спільноті людей. Щодо ролі інформації в суспільних відносинах, у різних народів існували та існують вислови, що різняться у формулюваннях, але схожі по суті. Наприклад: "хто володіє інформацією, той володіє світом"; "хто володіє інформацією, той володіє всім"; "хто володіє інформацією, той володіє ринком".

Проблема права на інформацію останнім ча​сом активно дискутується науковцями. В одному з варіантів це питання розглядається як право на отримання інформації. Зокрема, І. Тіновицька вказує, що право на інформацію в загальноприйнятому розумінні - це право на отримання різного роду даних і відомостей, необхідних для виконання всіх життє​вих функцій як кожної людини окремо, так і різних об'єднань людей, суспільства в цілому, усіх його структур [2, с. 29]. Зазвичай, під правом людини і громадянина на інформацію розуміють право будь-кого шукати, отримувати, передавати, виробляти будь-які відомості про факти, події, процеси і явища будь-яким законним способом.

Право на інформацію сформувалося в процесі зростання ролі інформації в суспільному житті й усвідомлення її значущості для окремої людини. Американський дослідник С. Вієрементрі виділяє як концептуальне посилання в оформленні права на інформацію, право людини спілкуватися із собі подібними, здійснюючи постійний обмін інформацією [3].

Оскільки користування інформацією є природною потребою людини, право на інформацію можна визначити як соціально визнану можливість особи користуватися інформацією у власних цілях і, відповідно, брати участь в інформаційному обміні, у формуванні інформаційної картини світу. При цьому, таке право може виступати одночасно і як моральне, і як юридичне за своїм характером. Моральне право людини на інформацію припускає можливість особи користуватися нею для задоволення потреб та інтересів у різних сферах свого життя. Це право дивитися на навколишній світ і слухати, право сприймати оточуючу дійсність (і будь-яку інформацію, не тільки соціальну) всіма органами чуття. Моральне право на певні види інформації може набувати юридичного характеру в тому разі, якщо законодавець вводить у правове регулювання інформаційні гарантії інших основних або галузевих прав громадян.

Юридичного характеру право на інформацію набуває, коли отримання і користування соціальним благом, яке є в його основі, одержує не тільки соціальне визнання, а й правову регламентацію і захист. Це стосується, у першу чергу, інформації, що становить суспільну значущість і відповідно потенційну корисність для будь-якого індивіда. Переважно така інформація акумулюється органами управління. І ті, й інші суб'єкти соціального життя можуть володіти відомостями, необхідними для всіх членів спільноти. Це, наприклад, інформація про різні сторони суспільного життя (економічну, політичну, екологічну), інформація стосовно питань освіти, культури тощо.

Результати аналізу численних досліджень дають змогу сформулювати таке визначення: право на інформацію - це основне самостійне право, що представляє юридично гарантовану можливість вільно шукати, одержувати, передавати, проводити й поширювати будь-яким законним способом інформацію суспільно значущого характеру про будь-які процеси і явища об'єктивної дійсності.

Теорія права виділяє в основі суб'єктивних прав обов'язкові елементи. Це три основні правомочності, які повинна мати особа, щоб реалізувати своє право: можливість володіти соціальним благом, гарантованим правом, здійснювати певні дії, поводитися певним чином з використанням гарантованого блага; право вимагати від іншого учасника правовідносин виконання відповідного юридичного обов'язку; нарешті, право звернення за захистом порушеного права в судовий орган. Вказана правомочність рівною мірою властива праву на інформацію.

Окрім загального тлумачення права на інформацію, воно має і спеціальний юридично-правовий зміст, який включає права і обов'язки сторін, а також інші правові засоби. Крім того, у зміст правовідносин доцільно включити юридичні факти, правоздатність і дієздатність учасників правовідносин, а також правовий режим об'єктів правовідносин.

У першу чергу, право на інформацію припускає вільне й безперешкодне здійснення різного роду операцій з інформацією. Неприпустимим є встановлення незаконних перешкод між особистістю й джерелом інформації. Крім того, ефективне здійснення права на інформацію вимагає законодавчого закріплення обов'язку забезпечити інформацію. Останній обов'язок відноситься, в основному, до уряду або приватних інститутів. Владні органи повинні застосовувати принцип відкритості стосовно своєї діяльності й документів. Щоб індивід міг зберегти свою незалежність щодо влади, він повинен мати право доступу до офіційної інформації: доступу до персональних даних, доступу до інформації, значущої для ухвалення владних рішень, що мають до нього відношення, і доступу до іншої суспільно значущої інформації.

Право на інформацію отримує визнання за допомогою закріплення його правомочності в Загальній декларації прав людини 1948 року, у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966 року, у Конституції України. Таким чином, правомочність з пошуку, отримання, виробництва, передачі й розповсюдження інформації становить основний зміст аналізованого права.

Це обумовлено складною структурою і безліччю сфер реалізації права на інформацію, що виявляється в окремих конкретних діях з інформацією. Відображення в законодавстві правомочності, що становить його, викликане об'єктивними потребами, тоді як концептуальне оформлення повинно пройти стадію теоретичного осмислення.

Зміст права на інформацію обумовлений особливостями його предмета. Воно складається з різних видів операцій з інформацією у правовій формі, здійснюваних людиною в процесі участі в інформаційній взаємодії між суспільством і державою. Тут необхідно підкреслити активний характер цього права. Право на інформацію є активним, таким, що припускає цілеспрямовані зусилля тих, що інформуються, стосовно отримання вичерпної інформації, зокрема за допомогою вибору відповідних інформаційних каналів і виділення "раціонального зерна" із загального інформаційного потоку. Сприйняття інформації завжди має творчий характер, завжди є активним. Право на інформацію не може бути пасивним, оскільки надана, але не сприйнята людиною інформація, взагалі не є для неї інформацією як такою і не свідчить про реалізацію права на інформацію. Реалізація права залежить від отримання змісту, що яким би чином не був одержаний, в сенсі сприйняття відомостей, не ущемляє активного характеру права. Громадянин не повинен бути пасивним одержувачем збільшеного потоку інформації. Свобода інформації в цьому разі виступає як гарантія індивідуального вибору джерел і характеру необхідної інформації. Така гарантія сприяє індивідуальній творчості, свободі незалежності, гарантуючи водночас свободу шукати альтернативні можливості. Активний пошук інформації необхідний для незалежного розвитку людської істоти та її участі в суспільному житті.

Нарешті, необхідно згадати й суб'єктний склад права на
інформацію, оскільки це найважливіший елемент будь-якого правовідношення. Інформація може бути затребуваною й використовуватися для реалізації безлічі різноманітних цілей. Відповідно, право на інформацію буде актуальним і необхідним для всіх суб'єктів, що беруть участь в інформаційних процесах в рівній мірі. Проте стосовно сформульованої концепції основного конституційного права на інформацію суб'єктом виступає фізична особа - людина у своїй особливій соціальній якості учасника комунікаційних процесів.

Дійсно, забезпечувані цим правом соціальні блага виявляються такими ж значущими як життя, гідність, як особиста недоторканність. Тому це право належить кожній людині від народження через загальну правосуб'єктність. Кожен індивід виступає носієм цього права. З метою реалізації права на інформацію дієздатність є необхідною, щоб ефективно здійснити пошукову діяльність і запит на доступ до суспільно значущої інформації, часто політичного характеру.

Попри те, що право на інформацію забезпечує інтелектуальну свободу індивіда, можливість раціонального неупередженого вибору на основі об'єктивної картини світу, воно належить, у принципі, тільки громадянам держави. Це обумовлено значенням цього права в політичній системі суспільства і в механізмі функціонування держави, його функціональним призначенням забезпечити взаємозв'язки між тими, що управляють і керованими в соціальній системі. Однак процеси, що відбуваються в суспільстві, є значущими і для іноземців, які перебувають на території країни. Останні мають тільки право на ту суспільно значущу інформацію, яка знаходиться у вільному обігу в результаті діяльності засобів масової інформації.

Отже, на відміну від усіх інших основних прав, що становлять конституційно-правовий статус особи, право на інформацію не просто гарантує людині користування конкретним соціальним благом. Чи не найважливішим виявляється його значення для політичної системи суспільства і, зокрема, для механізму функціонування держави. Ураховуючи ту роль, яку відіграє інформація в системі, що динамічно розвивається, можна припустити (і знайти приклади в соціальній практиці), що при абсолютній концентрації відомостей у руках органів управління, суспільному організму загрожує розпад і руйнування.

Таким чином, на користь управління, на користь держави є накладення певних обмежень на ступінь монополізації інформації з боку державних органів. Це означає, що право на інформацію отримує правову регламентацію не тільки як право індивіда, але і як найважливіша форма забезпечення взаємозв'язку між державою і громадянським суспільством. Воно обмежує свавілля державної влади, сприяючи її успішній реалізації, і тим самим, гарантує свободу індивіда і суспільства.

Тому, попри те, що це "наявне" право людини, право на інформацію набуває якості провідного принципу політичної системи й механізму держави.

Література:

​ 1. Научно-практическая конференция "Право на доступ к информации: возможности и ограничения в электронной среде" : [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.prlib.ru/Lib/Pages/conference2012.aspx

​ 2. Тиновицкая И. Д. Право на информацию и меха​низм его реализации / И. Д. Тиновицкая // Законодательные проблемы информа​тизации общества : Труды ВНИИСЗ, 1992. - Труды 52. - С. 29-41.

​ 3. Weeramantry C. G. Access to information: a new human right. The right to know / Weeramantry C. G. : [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://elib.uum.edu.my/kip/Record/um836342

АННОТАЦИЯ

Предпринята попытка определения мировоззренческо-понятийных основ проблемы права человека на информацию в информационном обществе. Обосновывается, что право на информацию получает правовую регламентацию не только как право индивида, но и как важнейшая форма обеспечения взаимосвязи между государством и гражданским обществом. Оно ограничивает произвол государственной власти, способствуя ее успешной реализации, и тем самым гарантирует свободу индивида и общества.

Ключевые слова: информация, информатизация, информационные права, право на информацию, общество, личность.

АНОТАЦІЯ

Зроблена спроба визначення основного світоглядно-понятійного підґрунтя проблеми права людини на інформацію в інформаційному суспільстві. Обґрунтовується, що право на інформацію отримує правову регламентацію не тільки як право індивіда, але і як найважливіша форма забезпечення взаємозв'язку між державою і громадянським суспільством. Воно обмежує свавілля державної влади, сприяючи її успішній реалізації, і тим самим гарантує свободу індивіда і суспільства.

Ключові слова: інформація, інформатизація, інформаційні права, право на інформацію, суспільство, особистість.