Фактор Макрона: політична технологія чи нова фаза європейської політики?
Сергій Толстов
31.05.2017, 17:03

 

Кожні вибори можна розглядати і як масштабне театральне шоу, і як цілком серйозне дійство. У першому випадку головну роль відіграють інтрига, дебати кандидатів і змагання технологій. У другому - зміст змагання конкурентів визначає розстановку сил та їх доступ до важелів ухвалення рішень.

Картина виборів президента Французької Республіки представляє повний набір обов'язкових складових політичного спектаклю - напружений сюжет з перестановкою головних дійових осіб, "боротьбу добра зі злом", обов'язкові елементи невизначеності, пов'язані зі стрімким сходженням головного героя й, нарешті, загострення конкуренції основних груп інтересів напередодні парламентських виборів, від результатів яких неабиякою мірою залежатиме обсяг повноважень нового глави держави.

Однак звернемося до фактів. Через розпорошеність симпатій основних груп населення французькі вибори традиційно проходять у два тури. Перший тур має характер рейтингового голосування, що визначає двох найпопулярніших кандидатів, один з яких стає переможцем у другому турі. Особливість першого туру виборів, який відбувся 23 квітня, полягала в відносно пропорційному розподілі голосів французів між чотирма основними кандидатами.

На перше місце з 24,01% голосів вийшов лідер руху "Вперед!" Еманюель Макрон - колишній міністр економіки в уряді соціалістів (2014- 2016 рр.) та заступник генерального секретаря при президенті Франсуа Олланді. Решту голосів отримали лідер "Національного фронту" Марін Ле Пен (21,3%), представник правої партії "Республіканці" Франсуа Фійон (19,91%), кандидат від ліворадикального руху "Нескорена Франція" Жан-Люк Меланшон (19,64%), представник Соціалістичної партії Бенуа Амон (6,35%) та ін. кандидати.

Другий тур виборів 7 травня приніс переконливу перемогу Макрону (66,1% голосів) проти Ле Пен (33,9%). Утім, обрання Макрона визначило хіба що особу наступного президента Франції, оскільки реальний обсяг його владних повноважень залежатиме від результатів парламентських виборів 11 та 18 червня 2017 р.

Якщо на першому етапі президентської виборчої кампанії інтрига полягала у визначенні списку учасників та апробації нових правил конкурентного висування кандидатів від деяких партій - у формі праймеріз на американський манер, то на другому етапі увага була прикута до змагання між Макроном і Ле Пен. Ще взимку за рейтингом підтримки Ле Пен випереджала Макрона - донедавна маловідомого широкій громадськості кандидата-самовисуванця, однак не змогла втримати лідерство.

Змістовний бік вибору в другому турі визначався конкуренцією іміджу, програм і намірів кандидатів. Причому остаточний вибір значної частини громадян залежав навіть не від гасел і закликів, що політики формально декларували чи виголошували, а від уявлення виборців про реальні проекти, які потенційно уособлювали конкуренти.

Для перемоги на парламентських виборах, де партії боротимуться за своє виживання, цих важелів буде вже недостатньо. Для організації виборчої кампанії та висунення хоча б частини конкурентоспроможних кандидатів у депутати парламенту на 577 округах потрібен досвідчений партійний апарат. Політичний рух Маркона існує менше року. Навіть залучення союзників (перехід на бік Макрона центристського "Демократичного руху" на чолі з Ф. Байру) не дасть його партії отримати більшість у новому складі Національних зборів.

На президентських виборах Макрону сприяли очевидні елементи харизми (молодий, освічений, енергійний) та відсутність корупційного шлейфу. Натомість його конкурентку Ле Пен обтяжував скандальний спадок її партії, яку більшість ЗМІ та значна частина електорату вважають радикально-екстремістським рухом. За цих обставин голосування у другому турі можна вважати значною мірою голосуванням не за Макрона, а організованим плебісцитом проти Ле Пен. Більшість французьких політиків, включно з президентом Олландом, кандидатом від соціалістів Амоном та лідерами республіканців (Фійон, Жюппе, Саркозі) одностайно закликали не допустити Ле Пен до влади. Однак зсув настроїв виборців за результатами другого туру президентських виборів усе ж зіграв на користь лідерки "Національного фронту", адже їй вдалося здолати "психологічний бар'єр" і значно перевищити поріг підтримки свого батька Жан-Марі Ле Пена (17,79% у другому турі президентських виборів 2002 р.).

Таким чином, напередодні червневих парламентських виборів маємо наступну конфігурацію політичних партій та рухів. На правому фланзі з новоствореною центристською платформою Макрона конкуруватимуть праворадикальне євроскептичне крило на чолі з Ле Пен і суттєво послаблена правоцентристська республіканська партія Фійона. Натомість конкурентами зліва виступатимуть аморфний рух на чолі з Меланшоном (ліві євроскептики, противники членства Франції НАТО) та соціалісти, які в результаті непопулярності чинного президента Ф. Олланда відсунуті на п'яте місце.

Враховуючи розстановку сил, можемо прогнозувати, що жодна з перелічених партій не отримає переконливої більшості. Розклад сил у парламенті залежатиме від розподілу місць між партією Макрона, республіканцями і соціалістами, та меншою мірою - від кількості місць, що одержать інші партії. Це означає, що спроможність Макрона реалізувати свій курс визначатимуть склад парламентської коаліції та його особиста здатність об'єднати конкуруючі політичні течії, перетворивши суперників на союзників. Така практика вочевидь не обходиться без розподілу квот і програмних поступок.

За підсумками другого туру президентських виборів "Національний фронт" заявив, що претендує на роль основної опозиційної течії. Проте майже 34% голосів, здобутих Ле Пен в день голосування 7 травня, ще не гарантують націоналістам відповідну кількість парламентських місць. Принаймні досі мажоритарна система виборів до Національних зборів закривала націоналістам та дрібним партіям можливості парламентського представництва. Однак залишається відкритим питання, чи спрацюють захисні механізми французької політичної системи й цього разу. Якщо ж не спрацюють, захват та радість європейських політиків з приводу обрання Макрона можуть виявитися нетривалими. З цієї точки зору результати французьких президентських виборів швидше окреслюють низку проблемних питань, аніж визначають подальший перебіг політичного процесу.

Оскільки новий політичний сезон лише розпочинається, доцільно спробувати з'ясувати ймовірні змістовні аспекти політики новообраного президента. В ході своєї виборчої кампанії Е. Макрон висловлював доволі чіткі наміри оновити й модернізувати державну політику відповідно до вимог XXI століття. В передвиборній програмі Макрона впадає в око своєрідна розстановка пріоритетів: культура та освіта, "суспільство трудящих", модернізація економіки, безпека, оновлення демократії та міжнародна політика. Макрон свідомо уникає прив'язки своїх поглядів до лівої чи правої частини спектру, пропонуючи замість цього поєднання принципів лібералізму і соціального захисту. Попри особливості кар'єри та досвід зв'язків з потужними бізнес-політичними колами (від європейських Ротшильдів до американської Ради з міжнародних відносин і Франко-американського фонду) Макрон спростовує свою роль у великій політиці як ставленика неоліберальної фінансово-економічної еліти.

Віддаючи належне ліберальним важелям регулювання ринку, Макрон визнає важливість оздоровлення соціального клімату, обіцяє розширення допомоги з безробіття, запровадження програм навчання працівників протягом усього життя та практику укладення угод між підприємствами і галузями економіки. Сприятливими для найманих працівників виглядають обіцянки не підвищувати пенсійний вік, який у Франції було нещодавно збільшено з 60 до 62,5 року, й не чіпати тривалість робочого тижня, яка у Франції становить лише 35 годин. Поряд зі скороченням безробіття (з 9,7% до 7%) передбачено обмеження державних витрат на 60 млрд євро, суттєве зменшення кількості державних службовців, скасування їх привілеїв, усунення нерівності між працівниками держорганів і приватної сфери. Водночас висловлено намір збільшити кількість вчителів, викладачів, поліцейських і жандармів. План реформ включає скорочення на третину кількості депутатів парламенту, що має посилити прозорість та ефективність законодавчої гілки влади, а також заборону депутатам і сенаторам наймати на роботу членів своїх сімей.

В європейській політиці Макрон підтримує проект двохшвидкісного розвитку ЄС: поглиблення політичної координації в єврозоні, аж до створення окремого бюджету для країн системного ядра ЄС, та посилення співпраці в оборонній галузі. "Сильна Франція" має перебувати в Європі, котра захищає", тобто мова йде про інструменти колективної безпеки, що їх мають забезпечувати країни-члени Союзу. В разі порушення окремими країнами принципів ЄС Макрон обіцяє наполягати на застосуванні проти них санкцій, зокрема проти Польщі.

Схоже, ідея "перебудови Європи" - не тільки гасло, а й частина більш глибокого плану. За словами Макрона, "подальше розбалансування в роботі ЄС неприпустиме". В своєму мандаті він бачить обов'язок провести "глибоке реформування Союзу". Маркон висловлює жорстку критику сучасного стану відносин усередині ЄС та навіть визнає кризу його теперішньої моделі. Така позиція підтверджується гранично чітким застереженням: якщо ЄС функціонуватиме так як зараз, "наступного дня в нас буде Frexit" чи знову загрожуватиме перемога "Національного фронту".

У зовнішній політиці, де повноваження французького президента найсильніші, Макрон не обіцяє суттєвих змін. Військові видатки мають бути збільшені 2% ВВП та має бути створене антитерористичне формування контррозвідки. Боротьбі з тероризмом у Франції та за її межами має сприяти розробка міжнародної "дорожньої карти" та співпраця з партнерами Франції в межах міжнародної коаліції.

США залишаться одним із ключових партнерів Франції. Однак, якщо президент Д. Трамп запровадить політику протекціонізму, Європа вживатиме заходів для захисту своїх торговельих інтересів. Так само адміністрації США не слід переглядати глобальні угоди по клімату.

Відносини з Росією Макрон пропонує будувати в межах "вимогливого діалогу", що включає питання врегулювання криз в Україні та Сирії. Штаб Макрона свідомий щодо переваг, які російські медіа-ресурси віддавали Ле Пен, та спроб Москви втручатися в європейські вибори. Зайвим свідченням такого втручання стало викрадення й розміщення в інтернеті листування штабу Макрона, що не може не позначитися на його позиціонуванні. Проте, враховуючи обмеженість доступних засобів, від нового французького керівництва важко очікувати якихось інших кроків, окрім продовження проти РФ економічних санкцій, сприяння колективному захисту ЄС від хакерських атак та, на певному етапі, відновлення консультацій у "нормандському форматі".

Результати французьких виборів підтверджують збереження франко-німецького тандему як основної опори європейського проекту. Двосторонні міжурядові консультації залишатимуться основним механізмом розробки поточних і стратегічних рішень, включаючи політику щодо України. Такий механізм залишатиметься відносно дієвим без огляду на перебіг і результати парламентських виборів у Франції та ФРН.

Утім, перелічені констатації та хвиля вітальних заяв, які Маркон одержав від європейських лідерів, не можуть відвернути увагу від низки зовсім нерайдужних обставин. Адже отримані кандидатом-центристом 66,1% голосів французів проти 33,9% у Ле Пен вказують на крихкість громадської підтримки європейського проекту в його сучасному вигляді. Якщо ця тенденція триватиме, вибори у кожній країні "старої Європи" загрожують перетворитися на референдум з питання про міцність існуючої конструкції ЄС. Міграційна криза, дефіцит соціальних бюджетів та структурні розбіжності в підходах окремих країн після 2008 р. зробили риторику "Національного фронту" затребуваною виборцями, протестно налаштованими до бюрократичного догматизму і зашкарублості місцевих та європейських владних інституцій. До того ж, заяви і заклики Ле Пен надто співзвучні висловлюванням Д. Трампа, британських політиків, які ініціювали "Brexit", націоналістів, лівих популістів та євроскептиків в інших країнах. Самі лише посилання на захист духу просвітництва ситуацію поліпшити не зможуть.

Із цього погляду, наслідки глобалізації, нерівномірність розвитку та реалії багатополярного світу ставлять перед сучасними європейськими лідерами необхідність вирішення низки проблемних питань - таких як захист від тероризму, припинення масового й неконтрольованого напливу іншокультурних іммігрантів та біженців, охорона культурного простору, формування європейської міжнародної стратегії та спільних європейських структур безпеки.