Історичне минуле

Джованні Бокаччо (1313-1375 рр.): флорентійський дипломат, політик і письменник (до інституційних витоків європейських гуманістичних традицій)
Вячеслав Ціватий
11.03.2017, 12:16

 

УДК 94:327(321)

Summary

The basic directions of political, diplomatic and literary working of the famous contemporary of the Renaissance - Giovanni Boccaccio, because his practical experience and literary and poetic heritage had not lost their relevance to this day, and his name and work closely to bind Italy and Ukraine through the centuries and millennia of European history is analized at the article.

Keywords: diplomacy, history of diplomacy, institutionalization, the Renaissance, Giovanni Boccacciо, Italy, Ukraine

Серед зовнішньополітичних постулатів доби Середньовіччя та раннього Нового часу вже стало традицією вважати Італію з її містами-державами фаворитом втілення й просування політико-дипломатичних ідей та традицій європейської дипломатичної практики. Фактично Італія є прабатьківщиною сучасної дипломатії і, зокрема, її європейської інституціональної моделі.

В Італії знаходилася резиденція Папи Римського - центр католицтва, з незліченними міжнародними зв'язками і стосунками, а також у цей час формувалася (інституціоналізувалася) перша європейська система міжнародних відносин, а провідними державами-áкторами виступали Франція, Італія та Іспанія. У цей час в Європі вирувала перша всеєвропейська війна з узагальнюючою назвою - Італійські війни (1494-1559 рр).

Італійські міста-держави Венеція, Генуя, Піза, Флоренція та Мілан забезпечували захист інтересів своїх громадян за кордоном шляхом організації консульської служби. Венеція, Флоренція і Генуя стали середньовічними державами європейського значення. Генуя і Флоренція були консульськими комунами, а Венецією правив довічно обраний дож, владу якого обмежувала Велика рада з представників знатних сімейств.

У руках італійських консулів зосереджувалася громадянська й торговельна юрисдикція в справах їхніх співвітчизників. Флоренція постачала (делегувала) дипломатів навіть для іноземних держав. Коли папа Боніфацій VIII влаштував у 1300 році перший ювілейний рік, то серед численних послів, які прибули в Рим від різних народів, виявилося 12 флорентійців. Вони представляли не тільки своє рідне місто, а й Францію, Англію, Чехію.

У зв'язку з цією універсальністю флорентійців Папа Римський жартома назвав їх "п'ятою стихією". У довгому й блискучому списку видатних флорентійців-дипломатів зустрічаються такі всесвітньо відомі імена, як Данте Аліґ'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо в XIV столітті, Нікколо Макіавеллі і Франческо Гвіччардіні на початку XVI століття. Серед дипломатів інших італійських держав також є чимало відомих постатей. Так, у Мілані в середині XV століття на чолі дипломатичної служби стояв Франческо Сфорца - наставник Людовіка ХІ в таємницях італійського дипломатичного мистецтва. Найблискучішими дипломатами серед пап були Григорій VII та Інокентій III [1].

Венеціанський дож Енріко Дандоло, енергійний 90-річний старий, примудрився перетворити четвертий хрестовий похід на блискучу торгову операцію. Однак для республіки святого Марка характерні не окремі дипломати, якими б талановитими вони не були, а вся система, вся організація дипломатичної справи, що створила з Венеції, як тоді говорили, "школу дипломатії для всього світу". З нею на той час конкурувала флорентійська дипломатична школа.

Флорентійській і венеційській дипломатіям були властиві як дух таємниці й ревносної недовіри, так і професійність, майстерність, витонченість, інституційність, системність та цілеспрямованість, що були притаманні усьому державному управлінню цих міст-держав. Перейнявши у Візантії методи та прийоми її дипломатії, Венеція й Флоренція підняли їх до рівня мистецтва. Усі способи зваблювання, підкуп, лицемірство, зрада, віроломство, шпигунство в дипломатичному відомстві Венеції та Флоренції були доведені до віртуозності. Флорентійці та венеціанці вирізнялися особливими уміннями використовувати в дипломатичних цілях своїх купців. Нерідко флорентійські й венеціанські посольства отримували інформацію і від приїжджих іноземних купців і навіть іноземних студентів.

Одним із перших гуманістів і славним представником когорти відомих флорентійських дипломатів епохи Відродження був Джованні Боккаччо (1313-1375 рр., італ. - Giovanni Boccaccio), друг Франческо Петрарки. У біографії Джованні Боккаччо є прогалини, що їх не змогли заповнити багаторічні пильні дослідження істориків і філологів. Є в ній відомості, щодо яких серед науковців досі нема одностайної думки. Лише приблизно можна встановити дати деяких подій його життя [2; 6].

Про його дитинство невідомо майже нічого. Навряд чи воно було радісним - характер у його батька був нелегкий. На час народження сина Боккачіно працював на флорентійський банкірський будинок Барді. У 1316 р. або трохи пізніше роботодавці відкликали його з Парижа до Флоренції. Він взяв з собою сина, і ранні роки майбутній письменник провів у доброчинній атмосфері міста, де до того часу процвітали комерція, дипломатія та мистецтва. Під керівництвом Джованні да Страда, батька поета Дзанобі, він вивчав "граматику" (латинь). Пізніше батько вирішив ознайомити його з "арифметикою" - мистецтвом вести рахунки. Він відвіз Джованні до Неаполя і віддав на навчання до великого комерсанта. Купця із Джованні явно не виходило. Тоді йому було наказано ходити в університет і вивчати канонічне право. Але й до доходної професії юриста юний Боккаччо схильності не відчував.

У 1327 р. будинок Барді послав Боккачіно в Неаполь керуючим місцевим відділенням банку. Життя в Неаполі надзвичайно розвинуло Джованні Боккаччо. Син впливового банкіра, який не раз позичав гроші королеві Роберта Анжуйського (1309-1343 рр.), мав відповідно доступ до двору освіченого монарха, де зустрічав дипломатів, солдатів, мореплавців, багатих купців і філософів. Тоді ж Джованні Боккаччо пережив кілька любовних захоплень, поки 30 березня 1336 року в маленькій церкві Сан Лоренцо не зустрів жінку, Марію д'Аквіно, котра увійшла до історії літератури під ім'ям Фьямметта (з італ. - "Вогник" або "Огнинка"). Для неї або про неї написано практично всі ранні книги Дж. Боккаччо. Спочатку роман розвивався в кращих традиціях куртуазної любові, але незабаром Марія стала коханкою Джованні. Вона недовго зберігала йому вірність. Вражений зрадою Боккаччо написав сонет - одне із найзліших викривань в італійській літературі.

Перший (неаполітанський) період творчості Боккаччо майже цілком поетичний, у якому домінує середньовічна традиція. У цей період він створив ліричні сонети, роман "Філоколо" ("Filokolo", 1336-1341 рр.), поему в октавах "Філострато" ("Filostrato", 1338 р.), потім "Тезеїду" ("Teseida").

Гроші й становище батька відкрили йому доступ до великосвітського суспільства і відчинили двері літературно-наукового гуртка гуманістичного спрямування, що збирався при дворі короля Роберта Анжуйського. У ці роки до Неаполя стали доходити вірші Петрарки і чутки про його незвичайну вченість. Прочитавши петрарківські сонети, Джованні Боккаччо спалив всі свої юнацькі віршовані досвіди.

До гуманістичного відкриття світу й людини Дж. Боккаччо прийшов своїм шляхом - не стільки в результаті нового прочитання класиків, скільки під впливом сприйняття самої дійсності анжуйського Неаполя. Саме Неаполь допоміг Джованні Боккаччо по-новому задуматися над роллю, яку відіграє в житті людини розум, великодушність, мужність, доля, випадок, а також прищепив йому, синові розважливого флорентійського купця, ту любов до романтики, що становить одну з найпривабливіших рис його кращих творів. Повне естетичне розкриття ідеали гуманіста Боккаччо отримали в "Декамероні" (1351 р.). Ця книга стала першою великою перемогою ренесансного реалізму, але гуманісти визнали "Декамерон" далеко не відразу. Минуло понад сто років, перш ніж ідеї, мова й стиль твору стали ідеями, мовою і стилем нової італійської прози. У "Декамероні" Боккаччо обігнав століття і навіть самого себе [3].

Доля милостиво визначилася так, що Джованні Бокаччо оселився при дворі короля Неаполітанського Роберта, де значно розширилося його коло політико-дипломатичних знайомств того часу. А вже з 1341 року Флоренція стає його основною домівкою. Молодий поет, повернувшись до Флоренції, став одним з авторитетних дипломатів флорентійської комуни. Боккаччо служив їй не за страх, а за совість. Флоренція призначила Джованні Боккаччо своїм скарбником, доручила придбати в Неаполі місто Прато і щонайменше сім разів посилала його з важливими дипломатичними дорученнями, з них тричі - до різних середньовічних інституцій. За обов'язком служби він об'їздив усю Італію, побував у Авіньйоні та, ймовірно, у Тіролі.

Саме флорентійський народ допоміг Джованні Боккаччо прийти до ренесансного гуманізму, яким пронизані майже всі твори, створені ним вже у Флоренції: "Амето, або Комедія про флорентійських німф" ("Commedia delle ninfe fiorentine"), "Любовне видіння" ("Amorosa visione"), "Елегія мадонни Фьяметти" ("L'Elegia di madonna Fiammetta"), "Фьезолінські німфи" ("Ninfale fiesolano").

Флоренція - це найбільший середньовічний політико-дипломатичний, культурний, торговельний і фінансово-економічний центр в Європі. Флоренція виникла як стародавнє поселення ветеранів Риму в 59 році до н.е., і отримала назву "Квітуча". Співучий діалект Флоренції став основою італійської літературної мови. Тут у різні часи народилися, жили й творили свої шедеври такі відомі особистості як Данте Аліг'єрі, Джованні Боккаччо, Донателло, Мікеланджело Буонаротті, Леонардо да Вінчі, Джотто, Нікколо Макіавеллі, Галілео Галілей та ін.

Остаточно пов'язавши свою долю з Флоренцією, Джованні Бокаччо повністю поринає в дипломатичну діяльність й освоює віртуозність флорентійської дипломатичної школи. Він вдало поєднув дипломатію з літературною творчістю, й можливо саме цей дипломатично-літературний симбіоз дозволив йому залишити про себе таку довговікову славу світового масштабу. Другий період (флорентійський) і розквіт творчості письменника припав на 40-50-і роки XIV століття. У 1340 р. Джованні Боккаччо повернувся до Флоренції, вступив в один із цехів міста-комуни, беручи активну участь у його політичному житті. У 1349 р., після смерті батька, його призначили послом Флоренції в Романьї, але він незабаром повернувся назад і виконував дипломатичні доручення, продовжуючи займатися улюбленою літературною діяльністю.

Головний твір Боккаччо - "Декамерон" ("Decameron"), задуманий у 1348 р. і створений у 1351-1353 pр. [3; 8]. Назва книги - грецького походження, у перекладі - "десятиденник", тобто "збірка новел з обрамленням". Така композиція стала вже традицією в середньовічній літературі, достатньо згадати східну "Тисячу та одну ніч", італійську збірку"Новеліно" на межі XIII і XIV століть. Боккаччо водночас став і новатором цієї форми, оскільки підпорядкував її закону "готичної вертикалі" (від низького - до високого), відповідним чином розташувавши новели. А саме поняття низького та високого автор "Декамерона" витлумачив з гуманістичних позицій, так що й самі новели, і спосіб їхньої композиції набули гуманістичної тенденції [4, с. 3-26].

Відразу ж після чуми він закінчив роботу над "Декамероном" (у 1351 р.), а його слава як дипломата й письменника, його статусність у європейському світі почали приносити йому різні знаки поваги з боку комуни Флоренції. Уже в 1350 р. він був направлений до Равенни, щоб вручити дочці Данте, черниці Беатріче, грошову винагороду в десять золотих флоринів як знак запізнілого визнання флорентійцями заслуг великого поета, який помер у вигнанні [5, с. 30-31]. Так, у тому ж 1350 році він мав запросити Петрарку на посаду професора у Флоренцію. Ця зустріч стала доленосною для Дж. Бокаччо. Зустріч з Петраркою поклала початок їхньої багаторічної дружби та спільних гуманістичних студій.

Поступово Боккаччо занурювався в життя рідного міста - Флоренції й дедалі проймався його інтересами, ставав помітною політичною і дипломатичною постаттю у Флоренції. Він був записаний до одного з міських цехів, неодноразово виконував доручення (переважно дипломатичні) уряду республіки.

Тут доречно буде коротко спинитися на політичних та політико-дипломатичних поглядах письменника тією мірою, якою вони знайшли відображення в його творах. Звичайно, треба мати на увазі, що він не був ні політичним діячем, ні політичним мислителем з виразно сформованою, стрункою інституційованою системою поглядів. Його висловлювання часом не позбавлені суперечливості. Інколи можна простежити певні зміни в способі розв'язання тієї чи іншої проблеми - наприклад, у ставленні Боккаччо до влади монархічної та влади республіканської. Ось що він пише в "Амето" про своє республіканське місто: "Флоренція могутніша, ніж будь-коли. її кордони пролягли далеко. Підкоряючи народному законові примхливу пиху грандів і сусідні міста, вона перебуває в славі, готова до ще більшого піднесення, якщо палкі заздрощі, жадоба зиску й нестримні гордощі, які в ній панують, не стануть їй у тому на заваді - а цього можна побоюватись" [6; р. 196-199].

Цікаво зіставити цю апологію Флоренції (апологію, не позбавлену, як бачимо, чималих застережень) з однією поступкою пізніше написаної "Ф'ямметти", де героїня говорить своєму коханцеві, котрий збирається, покинувши Неаполь, повернутися до Флоренції: "Адже ти кажеш сам, що в твоєму місті повно заздрих, захланних, пихатих людей, що там без ліку турботи - це все тобі не до серця. І проте ти хочеш покинути Неаполь, веселе, лагідне, розкішне, сповнене добробуту місто, яке до того ж іще перебуває під владою одного короля. Я ж знаю, що тобі це подобається" [7, р. 88-93].

Але з плином часу республіканські настрої Боккаччо поглиблювались, формулюючись у таких висловлюваннях, як, наприклад, відомий широкому загалу уривок з латинського трактату "Про нещасну долю славетних людей": "Чому я повинен тирана звати королем або князем і зберігати довір'я до нього, як до свого володаря? Ні, бо він же ворог суспільства. Проти нього я маю право боротися зброєю, змовами, шпигуванням, засідками й підступністю. Це справа свята й необхідна. Немає жертви, милішої Богові, ніж кров тиранів". До цього можна додати й "протитиранські" медитації в окремих оповідках "Декамерона" - хоча б закінчення сьомої оповідки десятого дня або слова Натана з третьої оповідки того ж дня: "Славнозвісні царі й великі королі ширили царства свої й славу свою нічим іншим, як тим, що вбивали (та й не одного, як ти хотів, а многе множество), пускали пожаром цілі краї та плюндрували міста" [8].

Цікаво зіставити з цією "антитиранською" спрямованістю Боккаччо деякі його особисті риси: мешканець міста, в якому ще декретом 1289 року було ліквідовано залежність селян, він відзначався загостреним почуттям особистої гідності й прагненням до незалежності. Досить звичайне для того часу становище вбогого, позбавленого засобів існування літератора - перебування при дворі якогось володаря: це хоч і ставило його в залежне становище й частенько змушувало зносити приниження, проте давало якесь дозвілля й змогу існувати. Замолоду частково зіткнувся з таким життям і Боккаччо. Не можна запевняти, що й пізніше він уникав цієї спокуси: кілька подібних спроб робив і він. Але там, де інші, невибагливіші й покірніші, ладні були поступитись, він не йшов ні на які поступки: ледве йому здавалося, що до нього ставляться без належної пошани, ледве він помічав найменший натяк на приниження, як одразу з обуренням покидав дім, куди його було запрошено. Він волів жити в убозтві (яке він, щоправда, аж надто перебільшує у своїх листах), аніж утратити незалежність. Дізнавшися про те, що його друг Петрарка прийняв пропозицію міланського тирана Вісконті й оселився при його дворі, скромний Боккаччо, котрий дивився на Петрарку знизу вгору, шануючи в ньому свого вчителя та вбачаючи в ньому недосяжний зразок для себе, шанобливо, проте з великою наполегливістю й невблаганністю допитується в нього про причини такого вчинку.

Втім, "муніципальні зацікавлення" Боккаччо мали свої межі. Він стояв осторонь від напруженої соціальної боротьби, що точилась у Флоренції: адже тут 1343 і 1345 років відбулися раніше, ніж будь-де в Італії, виступи найманих робітників. До руху міських низів Боккаччо ставився неприхильно.

У флорентійський період він виконує багаточисленні дипломатичні доручення співвітчизників: то є посланцем Астарро ді Поленто, то відправляється у грудні 1351 - січні 1352 року в Тіроль до Людвіга Бранденбурзького (Баварського) як прохач допомоги та укладення угод проти міланських Вісконті, то з цією ж місією проти Вісконті Бокаччо відвідує Форлі й Равенну, а в 1354 році бере участь в організації дипломатичного побачення між Інокентієм VI та Карлом IV і так далі.

Але ні вдала дипломатія, ні гарна поезія, ні майстерні письменницькі праці не давали йому достатньо коштів для існування, що змусило його оселитися наприкінці життя в маленькому маєтку в Чертальдо й жити на мізерні підробітки та заощадження. Там він написав нові твори латиною (у числі яких "Genealogia deorum gentilium" - Генеалогія язичницьких богів) і на вольгарі (народній італійській мові) ("Corbaccio"). Проте час від часу він все ж повертався до Флоренції, здійснив також поїздки до Равенни (взимку 1361-1362 рр.), Неаполя (взимку 1362-1363 рр.) і до Петрарки у Венецію (навесні 1363 р.) [9].

Хоча Боккаччо високо цінував латинську мову й гарно нею володів, проте сам він користувався нею в літературній роботі набагато менше, ніж його інші сучасники, зокрема Франческо Петрарка. Крім наукових праць, він написав латиною ще 16 еклог (у 1348-1363 рр.), цікавих тільки в біографічному відношенні. У цілому латинські твори Джованні Боккаччо мають незрівнянно менше значення, ніж латинські роботи того ж Франческо Петрарки. Цицеронова латинь була перетворена Джованні Бокаччо на зброю дипломатії.

В організації посольської служби флорентійська дипломатія створила власну дипломатичну школу. Її суперницею можна вважати лише венеційську дипломатичну школу. Інші італійські держави лише наслідували їхній приклад. Збереглися джерела, які дозволяють судити про те, що вже з XIII століття почалося видання низки постанов, в яких до дрібниць регулювалася поведінка та діяльність закордонних представників республіки. Посли повинні були після повернення передавати державі отримані ними подарунки. Їм заборонялося домагатися при іноземних дворах будь-яких звань або титулів. Послів не можна було призначати в ті держави, де вони мали власні володіння. Їм було заборонено розмовляти з іноземцями про державні справи республіки. Послам не дозволялося брати з собою дружин, щоб ті не розголосили державних таємниць. Однак послам було дозволено брати власного кухаря, щоб не бути отруєними. Коли встановлювалися постійні дипломатичні представництва, посол не міг покинути свій пост до прибуття наступника. У день повернення до Венеції чи Флоренції посол повинен був з'явитися до державної канцелярії і занести в особливий реєстр, яким завідував великий канцлер, повідомлення про своє прибуття. Після повернення посол зобов'язаний був представити звіт про здійснені ним витрати. Винагорода послів була досить скромною і далеко не відповідала витратам, що їм доводилося нести за посадою. У своїх донесеннях посли гірко скаржилися на цю обставину. Як зазначається в повідомленні одного з них, не дивно, що багато громадян воліють залишатися у Венеції чи Флоренції, та жити там приватними особами, а не вирушати послами до чужих країв [5, с. 26-31; 9].

Зі зміцненням дипломатичних зв'язків термін перебувания в країнах послів поступово подовжувався. У XV столітті було постановлено, що час перебування посла за кордоном не повинен перевищувати двох років. У наступному столітті цей термін був продовжений до трьох років. Посли зобов'язані були інформувати уряд своєї республіки про стан справ держави їхнього перебування. З цією метою вони регулярно, спочатку раз на тиждень, а з поліпшенням засобів зв'язку значно частіше відправляли на батьківщину депеші. Ці донесення, що надходили від послів з усіх держав, давали неначе миттєвий знімок політичного та дипломатичного становища в Європі та у світі.

Частина текстів депеш або навіть цілі депеші нерідко були зашифровані. Дипломатичні шифри завжди були об'єктом посиленої уваги флорентійських і венеційських правителів, які надто ревно ставилися до таємниць власної дипломатичної кореспонденції. Уже з ранніх часів флорентійський і венеційський уряди мали особливих шифрувальників, а в подальшому спеціальним державним інституціям було доручено стежити за державними шифрами й піклуватися про винахід нових. Мистецтво шифрування перебувало тоді ще в зародковому стані. Потрапивши до чужих рук, шифри порівняно легко розгадувалися. Шифр зазвичай полягав у заміні літер латинського алфавіту або іншими літерами, або арабськими цифрами, рисочками, крапками, довільними фігурами. Одній букві нерідко відповідали два або три знаки. Уводилися також знаки, що не мали ніякого значення - для того, щоб заплутати шифр та ускладнити його розгадку для сторонніх.

Інші держави Італії також почали застосовувати шифр у своїх дипломатичних посланнях. У канцелярії Папи Римського шифри застосовувалися вже в першій половині XIV століття і спочатку полягали в заміні одних слів іншими - умовними. Так, замість "гвельфи" писалося "сини Ізраїлю", замість "гибелліни" - "єгиптяни", замість "Рим" - "Єрусалим".

Добре розроблені системи шифрів застосовувалися вже в XV столітті у Мілані. Шифрована дипломатична переписка викликала незадоволення, а іноді протести й репресії з боку зацікавлених дворів. Так, султан Баязид II, дізнавшись, що венеціанський байюло Джероламо Марчелло посилає своєму уряду шифровані листи, наказав йому протягом трьох днів покинути країну. Султан заявив, що він взагалі не має наміру терпіти в себе при таких умовах венеціанського байюло.

Тим часом політико-дипломатична ситуація в Європі різко змінилася: у 1365 р. Флоренція вступила в новий період міжнародних і політико-дипломатичних відносин, і Джованні Боккаччо отримав нові посади: йому було доручено нагляд над найманими військами. Дуже важливою була його дипломатична поїздка в Авіньйон у серпні-листопаді 1365 р., у ході якої він запропонував папі Урбану V підтримку Флоренції для перенесення папського престолу до Риму, а пізніше, у листопаді 1367 р., Боккаччо був у Римі з дипломатичним дорученням, щоб привітати понтифіка з вдалим завершенням усього заходу.

Востаннє Джованні Боккаччо з'явився на людях у 1373 році, коли йому було доручено прочитати у Флоренції курс лекцій про Данте. Але сили його залишали, тож із задуманого курсу він прочитав лише незначну частину.

Наприкінці життя автор "Декамерона" дуже змінився, неодноразово хотів зректися свого шедевру, і знищив би його, коли б це було можливо. Усе частіше поринав він у думки про смерть і страх перед потойбічними муками, зблизився з церковниками і багато каявся в колишніх прогріхах. На відміну від великих флорентійців Данте і Петрарки, Боккаччо провів останні свої роки у Флоренції. Уже важкохворим Джованні Боккаччо приїхав помирати в Чертальдо, маленьке містечко поблизу Флоренції, звідки походили предки його батька - ймовірно, прості селяни [9].

Біографи говорять ще про один епізод, що відіграв значну роль у "наверненні" Боккаччо - 1361 року до нього з'явився з повчаннями якийсь чернець Джоакіно Чані. Він переконав Боккаччо, що його поетичні твори - великий гріх перед Богом. Ті сумніви й вагання, що їх переживав Боккаччо, ще посилились після цієї проповіді. У стані крайньої розгубленості Боккаччо вирішує не тільки відмовитись від поетичної праці, а навіть продати свою бібліотеку.

Мимоволі згадується інший епізод - історія Миколи Гоголя, який пережив щось подібне, і з такими ж трагічними наслідками для своєї діяльності.

Цікава пам'ятка настроїв старого Боккаччо - лист до Майнардо Кавальканті (1374 р.), в якому він зрікається "Декамерона" як неморального твору.

Останні роки свого життя Боккаччо присвячує виключно науковим працям, написаним латинською мовою. Найбільший із цих творів, результат більш як двадцятирічної роботи - "Генеалогія богів": величезний трактат з античної міфології. Одночасно Боккаччо працював ще над кількома меншими трактатами: збірками біографій "Про нещасну долю славетних людей", "Про знаменитих жінок", "Про назви гір, озер, річок, болот і морів" - щось на зразок географічного словника.

Свого часу ці трактати мали досить широку популярність, їх цінували, а тепер вони цікаві лише дослідникам епохи, історикам і літературознавцям, які вивчають Боккаччо, і є беззаперечним свідченням його працьовитості та ерудиції, віддзеркаленням його нахилів ученого-збирача, каталогізатора подій і фактів.

Джованні Боккаччо помер 21 грудня 1375 року. Згідно із заповітом його поховано в Чертальдо поблизу Флоренції в церкві Святого Іакова.

Останній період життя й творчості Боккаччо пройшов під знаком дружби з Франческо Петраркою. Він пише латинською мовою твори і разом з Петраркою закладає основи гуманістичних "наук про людяність", що в кінці XV - початку XVI ст. стануть важливою ідейною передумовою для розквіту ренесансної літератури національною мовою не лише у Флоренції, а й у всій Італії.

Вплив Джованні Боккаччо на літературу Відродження був значним, він став учителем майже для всіх прозаїків Італії, його учнями вважали себе Ф. Саккетті, П. Браччоліні, М. Гуардаті, А. Фіренцуола, М. Банделло, Дж. Чінтіо, в Англії його послідовником був Дж. Чосер, який самобутньо потрактував сюжети "Декамерона" у своїх "Кентерберійських оповіданнях"; у Франції його шанувальницею була Маргарита Наваррська, яка написала "Гептамерон"; в Іспанії - Лопе де Вега і Мігель де Сервантес. "Декамерон" мав значний вплив на німецьку антиклерикальну новелу епохи Реформації. Боккаччо справив великий вплив на подальший розвиток реалізму в літературі Відродження й пізніше - у XVII та XVIII ст. [11].

В Україні наприкінці XVII - початку XVIII ст. з'явився перший україномовний віршований переказ дев'ятої новели четвертого дня, здійснений з віршованої польськомовної версії. Боккаччо серед інших італійських поетів Відродження згадує герой повісті Тараса Шевченка "Варнак". У 1879 р. у львівській газеті "Правда" було опубліковано переклад фрагменту твору. Повністю "Декамерон" вийшов друком 1928 р. у перекладі Л. Пахаревського і П. Майорського, а в 1964 р. - у неперевершеному перекладі Миколи Лукаша.

Таким чином, можна констатувати, що Джованні Боккаччо (1313-1375 рр.) був одним із когорти перших гуманістів та одним з найосвіченіших людей Італії. Джованні Боккаччо - один із перших видатних представників гуманізму не лише в італійській, а й у всій європейській літературі. Приналежністю Боккаччо до гуманістичного руху визначаються не лише риси його творчості, не лише характер його політико-дипломатичної та літературної діяльності, а й деякі факти та особливості його суспільно-політичного життя. У його дипломатичній діяльності втілилася тогочасна практика й найкращий дипломатичний інструментарій флорентійської школи дипломатів, яку уособлював саме Джованні Бокаччо. У добу його дипломатичної діяльності - добу Середньовіччя - в Європі формуються основи національних моделей дипломатичних служб держав цього регіону.

Дипломатичний інструментарій та прийоми італійської - особливо флорентійської й венеціанської - дипломатії здійснили значний вплив на дипломатію, моделі дипломатії, органи зовнішніх зносин, що формувалися того часу в Європі, дипломатію держав - Іспанії, Англії, Франції, Швеції та Австрії.

Завершити цю наукову розвідку вважаю за доцільне мудрим висловом Джованні Бокаччо, вельми актуальним для сучасних політиків і дипломатів: "Погрози - зброя тих, хто сам під загрозою...".

Список використаних джерел:

1. Daria Perocco, Boccaccio (comico) nel teatro (comico) di Machiavelli, in Quaderns d'Italià).- 2009. - N. 14.

2. Дж. Бокаччо: pro et contra, антология / сост., вступ. статья, коммент. М.С. Самариной, И.Ю. Шауба. - СПб.: РХГА, 2015. - 719с.

3. Boccaccio Giovanni. Decameron. - Milano, 2017. - 996р.

4. Кочур Г. Джованні Бокаччо: Вступна стаття до видання "Декамерону" 1964 року у перекладі Миколи Лукаша / Григорій Кочур // Дж.Боккаччо. Декамерон. - Х.: Фоліо, 2004. - С. 3-26.

5. Ціватий В.Г. Данте Аліґ'єрі: політичний діяч, поет і дипломат / Вячеслав Ціватий // Зовнішні справи. - 2016. - №2. - С. 26-31.

6. Branca V. Boccaccio medievale / V. Branca. - Firenze: Sansoni, 1970. - 349p.

7. Branca V. Giovanni Boccaccio. Profilo biografico / V. Branca. - Firenze: Sansoni, 1977. - 228p.

8. Giovanni Boccaccio. Decameron. Edizione Integrale, R. Marrone, edizioni Newton, 2010. - 266р.

9. Boccaccio G. Trattatello in laude di Dante. Introduzione, prefazione e note di L.Sasso. - Milano: Garzanti, 2009. - 135p.

10. Кудрявцев О. Ф. Ренессансный гуманизм и "Утопия" / О.Ф. Кудрявцев. - М., 1991. - 287с.

11. Брагина Л. М. Итальянский гуманизм эпохи Возрождения. Идеалы и практика культуры / Л.М. Брагина. - М., 2002. - 384с.

Вячеслав ЦІВАТИЙ,

Ректор Дипломатичної академії України при МЗС України,

кандидат історичних наук, доцент

кафедри дипломатичної та консульської служби,

заслужений працівник освіти України

АНОТАЦІЯ

У статті проаналізовано основні напрями політичної, дипломатичної та літературної діяльності видатного сучасника доби Відродження - флорентійця Джованні Бокаччо, оскільки його практичний досвід і літературно-поетична спадщина не втратили своєї актуальності й до сьогодні, а його ім'я й творчість міцно пов'язують Італію та Україну через віки й тисячоліття європейської історії.

Ключові слова: дипломатія, історія дипломатії, інституціоналізація, доба Відродження, Джованні Бокаччо, Італія, Україна.

АННОТАЦИЯ

В статье проанализированы основные направления политической, дипломатической и литературной деятельности известного современника периода Возрождения - флорентийца Джованни Бокаччо, поскольку его практический опыт и литературно-поэтическое наследие не утратило своей актуальности и до сегодня, а его имя и творчество крепко связывают узами дружбы Италию и Украину через века и тысячелетия европейской истории.

Ключевые слова: дипломатия, история дипломатии, институционализация, Возрождение, Джованни Бокаччо, Италия, Украина.

<xml> </xml>