Регіональна політика

ДО ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИН (Консультаційний Комітет Президентів України і Республіки Польща)
Людмила Чекаленко
26.12.2017, 07:56

Україна - одна з небагатьох держав світу, яка, розбудовуючи відносини з європейськими країнами, спромоглася віднайти формулу подолання негативних нашарувань, що накопичувалися у взаєминах з європейськими сусідами протягом століть, толерантно поставитись до політичних устремлінь інших, іноді навіть в ущемлення власних інтересів. При цьому, не зважаючи на важкий тягар історичних образ, вибудувала взаємини з вчорашніми противниками і конкурентами на толерантних засадах міжнародного права, поважаючи суверенітет, територіальну цілісність і право вибору кожного.

Особливе місце в цій низці взаємовпливів належить польському факторові. Не занурюючись у глибину століть, зазначимо, що Польщі і полякам відведено чимало сторінок української історії. Були вони різноманітними: і негативними, і позитивними, оскільки відносини між сусідами, в які глибоко вплетений також територіальний чинник, не бувають простими і однозначними.

Розбудова відносин сучасної України з країнами Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), зокрема з Польщею є необхідним компонентом для збереження стабільності не тільки для нашої держави, а й забезпечення безпеки як у регіональному, так і глобальному вимірі. Використовуючи досвід країн Центрально-Східної Європи у закріпленні в євроатлантичному середовищі, Україна має торувати свій, власний шлях європейської інтеграції.

Поштовхом до посування України європейським напрямом, безперечно, стали помаранчеві події, а за ними і Революція Гідності. Цей хронологічно короткий період був непростим. Період пошуку, вибору і випробувань. Різні варіанти розвитку подій очікували на нас: від силових, збройних - до мирних і виважених.

У непрості часи підтримка української демократії з боку польського керівництва і значної кількості поляків свідчила не тільки про зростаючу довіру до українців, а й розуміння України, повагу прагнень її громадян до кращого життя, гідності і високої свідомості народу. По відношенню до України поляки на той час виявили природний інстинкт самозахисту: "Україна потрібна, оскільки захищатиме від агресивної Росії".

Підтримавши Україну, виграла в очах Світу й сама Польща, яка завдяки українській перемозі довела результативність зовнішньополітичного вектора Східної політики ЄС, за який була відповідальна перед Євросоюзом, яку не визнавали і критикували проросійські сили в самій Польщі. До того ж, польська демократія перемогла і в консолідації політичних сил всередині країни.

Отже, Республіка Польща є багатогранним партнером України. Ця держава виявилася першопрохідцем у складних тенетах постбіполярної системи міжнародних відносин, спромоглася не тільки зберегти свій суверенітет у складних історичних протистояннях, а й гідно вийти з випробувань ХХ століття. І не просто вийти, а вибороти карт-бланш на офіційне місце в Європі: членство в НАТО і ЄС.

Відносини України і Республіки Польща відрізняються багатоплановістю, насиченістю подій, проблемним характером становлення і реалізації. Розвивається взаємодія України-Польщі хвилеподібно, як і будь-яка міжнародна складна субстанція, і нерівномірно: то по висхідній взаєморозуміння і поглиблення, то по низхідній із висуванням обопільних звинувачень і нагадуванням історичних образ. Характер таких відносин можна визначити, як ситуативний з перевагою (з польського боку) практицизму і обережності.

Проблемні питання, що періодично виникають в українсько-польських відноcинах, покликаний розв'язувати Консультаційний комітет Президентів України і Республіки Польща, до якого сторони звертаються у часи кризи і зростання недовіри одне до одного.

Комітет - безпрецедентна форма взаєморозуміння, обопільного тяжіння та співробітництва; структура провідних фахівців, які мали вивчити, проаналізувати і дати відповіді-поради своїм президентам на непрості питання спільних проблем, що постали в історичному, економічному і політичному вимірі. На переконання сторін, робота комітету мала сприяти розбудові схеми безпеки в нових політичних умовах, а також розгалуженому співробітництву, поліпшенню координації спільних дій у першу чергу транскордонного співробітництва, бартерної торгівлі, у боротьбі із злочинністю тощо.

Таким чином на початковому етапі передбачалося охопити у першу чергу безпекові питання. При тому не забуваймо: тоді Україна була ядерною державою. Сторони розробили статут Консультаційного комітету, у ст.2 якого йшлося про завдання створеної структури, аналіз і пропозиції щодо питань, які виникають як у відносинах між країнами, так і регіону. Зазначимо, що на долю комітету випало непросте завдання: покласти початок розв'язанню гострих питань не тільки двох країн, а й європейської, а отже й світової безпеки.

Офіційно Консультаційний комітет як своєрідний механізм гарячої лінії між Президентами почав діяти за обопільною згодою керівників у квітні 1993 р., що було підтверджено відповідним протоколом, укладеним на тривалий час і який міг бути денонсований кожною стороною шляхом нотифікації. У такому разі протокол втрачав би чинність через шість місяців після денонсації. Перше засідання комітету відбулося в Києві 24-27 травня 1993 р. Комітет створив комісію експертів у галузі безпеки, економіки, гуманітарних питань. Наголосив на поглибленні економічної співпраці двох держав, яка б включала розвиток банківського співробітництва, поліпшення прикордонних переходів, розширення повітряних сполучень, узгодження позицій на ринках третіх країн, у нафтовій сфері, а також у питаннях соціального забезпечення тощо.

Серед гуманітарних проблем особливу увагу було звернуто на необхідність подолання історичних стереотипів, що в інформаційному плані мало місце переважно в польській навчальній і науковій літературі. На цих питаннях було зосереджено роботу утвореної спільної комісії експертів з питань перегляду змісту підручників з історії, географії, збереження пам'яток культурної спадщини, інвентаризації пам'яток культури і можливість їх передачі на взаємних засадах відповідно до домовленостей; забезпечення умов для розвитку культури національних меншин.

У галузі безпеки виокремлювалися питання про створення системи європейської безпеки, яка задовольняла б усі зацікавлені держави. Особливу увагу привернула концепція, озвучена Президентом України, про створення зони стабільності й безпеки у Центрально-Східній Європі, що в окремих пунктах збігалася з планом відомих європейських лідерів Жака Делора та Едварда Балладюра, у свій час ініційованого Європейським Союзом.

Комітет ініціював і розробив концепцію політики України щодо розширення НАТО на Схід, обґрунтовував необхідність підтримки Польщі до членства в Північноатлантичному Альянсі і Європейському Союзі, усіляко сприяв покращенню взаєморозуміння між нашими народами, ініціював низку спільних документів і сприяв реалізації двосторонніх спеціальних програм. Започаткував роботу згадуваної спільної комісії істориків України і Польщі з написання підручників з історії, толерантних за тестам і висвітленням історичних подій; проведення низки конференцій зі складних питань історичної минувшини, ініціював створення Форуму інтелігенції України - Польщі тощо. У складі Комітету активно працювали: збирали, аналізували й оприлюднювали документи комісії з політичного (куди входила і Чекаленко Л.Д.), економічного і культурного співробітництва тощо.

І сьогодні у складних обставинах загострення двосторонніх відносин Комітет є необхідною ланкою у виробленні критеріїв взаємодії країн і знаходженні компромісів.

Напередодні нещодавньої українсько-польської зустрічі в рамках Комітету керівник Канцелярії (Кабінету) Президента Республіки Польща Кшиштоф Щчерські підкреслив, що польсько-українські відносини мають фундаментальне значення для стабільності Центрально-Східної Європи. Водночас, за словами керівника президентської адміністрації, польська сторона негативно оцінює еволюцію української політики. На думку очільника президентської канцелярії, "Президент Дуда вже рік переконує Київ, щоби той більше інвестував у відносини з країнами нашого регіону, а не тільки з державами Західної Європи. Існує також справа, яка стосується безпосередньо Польщі. Чи міг би хтось уявити, що польський міністр європейської інтеграції в часи, коли Польща шукала місця в Євросоюзі, зробив би щось подібне, як зробила особа (авт.), яка відкрила пам'ятник на честь жертв - українців, вбитих поляками на Закарпатській Україні? Ми стараємось пояснювати українцям, як багато вони втрачають, реалізуючи таку політику" [1].

У зв'язку з гучними заявами з боку польських чиновників на адресу України щодо складних моментів обопільної історії, Президент України П. Порошенко ініціював проведення засідання Консультаційного комітету президентів України і Польщі. Сторони домовились про термінову зустріч, яку названо "надзвичайною", що провели 17 листопада у Кракові. Низка зазначених вище питань обговорювалась також під час перемовин президентів П. Порошенка і А. Дуди у м. Харкові. Про причини вибору для візиту в Україну саме Харкова Президент Республіки Польща зазначив, що має бажання відвідати могили поляків, а також зрозуміти ситуацію на окупованому Донбасі, адже Польща в січні 2018 року розпочне роботу у Раді Безпеки ООН, де (17 січня 2018 р. - авт.) розглядатиметься питання України. Водночас А. Дуда зазначив, що деякі кроки з боку української сторони для нього є неприйнятними [2].

Двосторонні переговори української і польської делегацій видавалися дещо запізнілими, однак необхідними. За результатами зустрічі учасники домовились про необхідність зняти мораторій на проведення пошуково-ексгумаційних робіт та спільного відновлення місць масових поховань часів лихоліття. У цьому контексті було домовлено найближчим часом провести міжурядову зустріч на рівні віце-прем'єр-міністрів. До того ж, домовились співпрацювати з відповідними місцевими органами влади з метою вирішення питань, що становлять обопільний інтерес. Дійшли згоди про продовження роботи двосторонньої міжурядової комісії із захисту та повернення культурних цінностей; підтвердили спільне прагнення сторін сприяти розширенню та поглибленню контактів.

Аналізуючи результати переговорів, можна дійти висновку про те, що найважливішим питанням виявляється домовленість про проведення ексгумації осіб, загиблих під час Другої світової війни у 1940-ві роки. У зв'язку з зазначеним може виникнути низка питань. По-перше, з якою метою польська сторона прагне провести ексгумацію? Не тільки ж заради того, щоби гідно перепоховати небіжчиків. Які наслідки для України матимуть результати проведених робіт? Чи не звернеться у подальшому польська сторона до міжнародних інстанцій з вимогою реституцій від України? Можуть бути й інші претензії матеріального характеру.

Наступна домовленість стосувалася "ведення діалогу з місцевою владою". Враховуючі існуючі тісні прямі контакти місцевих польських і українських владних структур, виникає питання: про що саме тепер польська сторона прагне домовлятися з місцевою владою в Україні? Чи не йдеться про посилення польського чинника в областях, де проживає порівняно більша кількість громадян польського походження? Це може бути черговим кроком "витягування" українського населення на роботу і навчання до Польщі, як це спостерігалося під час вивезення українських громадян польського походження з Донецької області під час загострення військової напруги в тих регіонах. Це - одне, а інше: вірогідно польська сторона намагатиметься посилити польський чинник (навчання польській мові, культурі, посилення конфесійної складової тощо) на українській території, оминаючи центральну владу, т. зв. "польскость" на кшталт наших найближчих сусідів: угорців, румун, росіян.

Невипадково на останніх зустрічах від дипломатичних працівників міністерства закордонних справ Польщі лунали заяви про приналежність м. Львова та інших українських місцин польській державі. Чим керуються польські чиновники від політики? На підставі начебто "історичних фактів" про те, що ці території у міжвоєнних період перебували під протекторатом Польщі завдяки активної підтримки Французької Республіки. На жаль, польська сторона забуває про історичні події, що передували Першій світовій війні: історичні події про князя Володимира і червенські міста, боротьбу за українську незалежність часів Богдана Хмельницького тощо).

Поза зазначеним, яким чином домовлятимуться польські представники з українською місцевою владою про земельні ділянки "для перепоховання" і на яких умовах? Тут постає питання про українське законодавство щодо використання землі. Нагадаємо також, що існують зібрані поляками списки київських будівель та об'єктів нерухомості в інших містах України, на які може заявити претензії польська сторона. Чому б навзаєм не пошукати колишню українську нерухомість в Польщі? Все це можна спільно обговорювати не шляхом заяв, а глибокими дослідженнями архівних документів і вивченням відповідних матеріалів.

Наступне. Сторони також прокоментували досягнуту домовленість щодо повернення культурних цінностей. На думку одразу спадає бібліотека Оссолінських - безцінне надбання, частина якого зберігається в Україні. І що за заповітом графа Ю.М. Оссолінського належить місту Львову [3]. Про цю збірку і архів доволі відомі польські представники інтелігенції порушують питання вже не вперше. Чи не заради вирішення і цього питання польська сторона активізувала призабутий, колись очолюваний академіком М. Жулинським, Форум українсько-польської інтелігенції. З якою метою? На чолі польської частини співголовою обрано (призначено) громадського діяча від освіти Яна Маліцького (директор Східних студій Варшавського університету), який відверто заявляв про необхідність віддати Польщі згадану збірку і, як можна передбачити, домагатиметься такого рішення. Зазначене опосередковано підтверджує і самовідставка польського знаного історика професора Вальдемара Резмера з посади співголови зазначеного форуму. Пояснюючи власне рішення, В. Резмер повідомив, що більше не бачить сенсу в засіданнях форуму, на яких "замість займатися автентичними проблемами важкої польсько-української історії, будуть дебатувати про чергові випадки її фальшування чи викривлення". На думку професора, історичні факти однозначні, тож він "не може більше сприймати релятивізації (підміни, втрати - авт.) історії та опускання до політичних чи ідеологічних і пропагандистських потреб" [4].

До антиукраїнської вакханалії в Польщі переважно на бувших українських землях причетні і так звані "російські науковці". Назвемо тільки кілька прізвищ московських псевдоучених, яких на запрошення польської сторони постійно можна бачити на різноманітних польських форумах. Серед них - Н.Я. Лактіонова з Інституту економіки Російської академії наук. Про її "глибокі наукові розвідки" свідчать публікації і публічні виступи, наприклад: "Технология отрыва Украины от России и создание новой украинской идентичности", "Заблудшая сестра - Украина" та багато інших [5].

Антиукраїнськими "науковими" розробками і активною підбурюючою діяльністю відрізняється і директор російського фонду "Историческая память" А.Р. Дюков, головний редактор видання "Журнал российских и восточноевропейских исторических исследований", друкується також в "Живом Журнале"; його колеги Максим Вілков, Олеся Орленко та інші[6]. Цих людей в Польщі називають не інакше, як "російська п'ята колонна в Польщі".

Міністр закордонних справ Латвії Едгарс Рінкявічус за антилатвійську діяльність оголосив А. Дюкова і В. Симиндея персонами нон-грата в своїй країні. Про них негативно згадують українці Польщі у зв'язку з відомими подіями у м. Пшемислі (Перемишлі) і регіоні, пов'язані з наругою над могилами воїнів УПА і виступами проти місцевих українців.

Таким чином, за результатами переговорів делегацій України і Польщі виникло більше питань, ніж отримано відповідей.

У той же час складається враження, що польська сторона роздмухує українську тему з конкретною метою: тим самим опосередковано через український чинник намагається привернути увагу Німеччини до невщухаючих претензій Польщі на відшкодування полякам втрат за наслідками Другої світової війни. Зазначене питання вже обговорювалось в польському парламенті.

У веденні діалогу з Польщею українські ЗМІ, як це роблять польські засоби масової інформації, мають інформувати громадськість і розповсюджувати історичні документи про ганебні сторінки історії, зокрема і про численні жертви українців під час т.зв. "реалізації політики обміну населенням" з 1944 по 1947 рр. Нагадувати також, що владними структурами Польщі вже після війни у 1946 році було знищено сотні українців (в селі Піскоровичи та в інших місцинах), а тисячі українців постраждали під час вимушеного виселення зі своїх земель під час військової акції "Вісла" в квітні 1947 р. Саме про такі події згадується і в міждержавній декларації 1997 року "До порозуміння і єднання", оприлюдненій президентами України Л. Кучмою та Польщі А. Квасьнєвським.

Сьогодні бажано вести широку інформаційну роз'яснювальну кампанію щодо перебігу українсько-польських відносин, а не дізнаватися про подібне постфактум, як було, наприклад, з нещодавніми рішеннями польського Сейму щодо звинувачення українців в геноциді.

І тільки після широкого обговорення громадськістю і винесення громадянами України відповідного вердикту керівництву країни приймати виважені рішення.


[1] Ідеться про відкриття пам'ятника в Закарпатській області загиблим у 1939 році українським воїнам незалежної держави Карпатська Україна, очолювану президентом Августином Волошиним, з написом: "Героям Карпатської України, розстріляним польськими і угорськими окупантами в березні 1939 року"; Minister Szczerski: Komisja Europejska powinna zachowywać rolę bezstronnego arbitra. - http://www.prezydent.pl/kancelaria/aktywnosc-ministrow/art,988,minister-szczerski-komisja-europejska-powinna-zachowywac-role-bezstronnego-arbitra.html

[2] Президент Польщі розповів, чому хоче приїхати в Україну. - https://espreso.tv/news/2017/11/10/prezydent_polschi_rozpoviv_chomu_khoche_pryyikhaty_v_ukrayinu

[3] Уряд УРСР, враховуючи закінчення репатріації польських громадян з території України, ухвалив передати польському народу цінності Львівського книгосховища "Осолінеум", "Рацлавицьку панораму", картини видатних художників, численні музейні експонати, цінні рукописи, а також інші художні й історичні пам'ятники польської національної культури, науки і мистецтва. 1947 року 30 % фондів "Осолінеуму" передали Польській Народній Республіці. Це становило 217 тисяч одиниць, якими заповнили два залізничні потяги. Того ж року 10 тисяч томів передали в Бібліотеку Академії наук СРСР в Москву.

[4] Співголова Польсько-українського форуму істориків подав у відставку. 21.11.2017. - history.org.ua/uk/post/42633

[5] Лактионова, Наталья Яковлевна - irbis.kraslib.ru/.../cgiirbis_64.exe?...Лактионова%20Наталья. Заблудшая сестра - Украина [Текст] / Н. Я. Лактионова // Москва. - 2017.

[6] "Еврейский вопрос" для ОУН-УПА ("Газета 2000", Украина) Александр Решидеович Дюков, 09 февраля 2008 г.; Rosyjska V kolumna w Polsce - Os czasu / Facebook.