Історичне минуле

Деякі міркування щодо 100-річчя Революції
Борис Гуменюк
16.12.2017, 09:16

Сто років тому в Петрограді відбулися події (відомі під назвою Жовтнева революція), що поклали край існуванню Російської імперії. Династія Романових, поцарювавши всього 300 років, так і не змогла встояти проти як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, що дружно, кожний зі свого боку, підточували її, і вона навіки відійшла в історію.

На уламках колишнього євроазійського конгломерату відразу утворилися нові держави. Одні з них стали на шлях нормального, зрозумілого цивілізаційного розвитку - Польща, Фінляндія, країни Балтії. Інші - власне радянська Росія, згодом СРСР, втяглися в ризикований, авантюрний експеримент побудови "суспільства загального добробуту" на антиприродних, утопічних засадах, який майже через 70 років потому завершився цілковитим крахом, а для багатьох його учасників - вселенською катастрофою.

Яка доля спіткала Україну в цьому вирі подій? Яку роль було їй відведено в цьому фантасмагоричному проекті його режисерами-постановниками, а найголовніше - що сьогодні визначає парадигму нашого розвитку після ста років від початку революції, яка досі ще триває у Москві?

У студентські роки я ретельно вивчав праці класиків марксизму. Серед багатьох постулатів та афористичних висловів авторів цього вчення назавжди запам'яталися ленінські слова. Цитую по пам'яті: "...без подлинно свободной Украины немыслима подлинно свободная Россия". Який свій, ієзуїтський смисл, засновник капеерес вкладав у це міркування, мені невідомо. Однак відомо лише одне, що з точністю до навпаки, а саме - без залежної України Москва в тому вигляді, в якому вона намагається позиціонувати себе в світовому порядку, існувати не зможе.

Як царські, так і радянські правителі (тепер - сучасна кремлівська влада) завжди розглядали Україну як своєрідний погріб із необмеженими запасами смачної їжі, як простір з мільйонами трудових резервів, а найголовніше - в разі необхідності, як передовий рубіж, де ворог повинен був обламати собі зуби, аби не вистачило сили добратися до Москви. Ось такий короткий курс вкп(б) в розділі "ленінська інтернаціональна політика".

Саме тому, відразу, захопивши владу в Петрограді, Москва попри всі ленінські мантри про "вільну Україну" та "вільну Росію" на рівні свідомості, підсвідомості та всього її генного великодержавницького апарату добре затямила, що, справді, без залежної України, без тотального контролю над її народом (навіть за рахунок його винищення в роки сталінського Голодомору), а тепер, як ми переконалися, без розв'язання війни проти історичного сусіда, виставляти себе за велику державу ніяк не спроможна. А їй так хочеться! І ніби все для цього є: і "Іскандери", і "Буки", і "потужний" авіаносець "Адм. Кузнєцов", і ракетно-космічні війська, і ввічливі "зелені чоловічки" - "гордість" нації початку XXI, і, врешті-решт - "кримнаш", але все одно нічого не виходить.

Можна по-різному ставитися до Ф.М. Достоєвського. Трагічна доля цього геніального російського письменника - то синтез російського буття, його менталітету, загадкової т. зв. російської душі, котра (яка б не була епоха) завжди перебувала і перебуває під пильним наглядом державницького апарату.

На одному із зібрань гуртка петрашевців Достоєвський читав відомий лист Бєлінського до Гоголя. Жандармський шпигун, якийсь Антонеллі, італієць, "вмонтованого" до цього просвітницького товариства тодішньою російською спецслужбою, у звіті написав: "Федор Достоевский читал оное письмо с придыханием". Ось за це "с придыханием" письменника було засуджено до смертної кари, заміненою каторжними роботами із подальшим відбуттям поселення.

Відтоді нічого не змінилося в Білокам'яній та її околицях. Змінився час, радикально змінилося життя та його реалії. XXI сторіччя стрімко увірвалося в більш-менш помірний плин історичної ходи другої половини минулого століття.

Сторіччя українського визвольного руху, який розпочався в далекому 1917 р., свідчить про те, що Україна з труднощами, але невпинно докладає вагомих, принципово важливих зусиль, аби вписатися в мінливу реальність, забезпечити свій стабільний розвиток. Наш європейський, цивілізаційний вибір - тому запорука.

Що ж до нашого північного сусіда, то я йому бажаю бути, просто бути самим собою, а не уявлятись та не пнутися до образу чогось страшного та неперевершеного, що його всі мають чомусь безтямно любити або неминуче боятися. Така модель поведінки негідна нації, яка хоче розраховувати на повагу, розуміння та підтримку з боку світового співтовариства. Час завершувати усе це збаламучування та експерименти як неоімперського, так і неорадянського спрямування, припинивши власне псевдовозвеличення за рахунок агресивної поведінки щодо близьких та далеких сусідів, бо історія, як відомо, повторюється, і друга спроба - то вже тільки фарс.