Історичне минуле

Це було недавно...
Олександр Сліпченко
25.04.2013, 17:22

Надзвичайний і Повноважний Посол України Олександр Сліпченко завершив роботу над книгою мемуарів, що готується до друку під назвою "Це було недавно...". Подаємо уривок з книги, яка розповідає про події 1991-1992 років.

На дипломатичній службі України О. Сліпченко перебував з 1966 р., пройшовши шлях від другого секретаря до Надзвичайного і Повноважного Посла. З 1991 р. обіймав посади Постійного представника України при ЮНЕСКО, першого Повіреного у справах України у Франції, першого Посла України у Швейцарії, Постійного представника України при Європейському відділенні ООН. Згодом був Послом України у Швеції (уперше з резиденцією в Стокгольмі) і за сумісництвом у Данії та Норвегії, потім Послом України в Державі Ізраїль. З 2005 р. − у відставці. Нагороджений орденом "За заслуги", Почесною відзнакою МЗС України І ступеня, має державні нагороди Франції, Швеції, Литви, Португалії. Є автором кількох книжок з історії дипломатії ("От имени страны", "Служба царская и комиссарская", "И был им всякий почет").

... Чорнобильська тема виникла в ООН-івській системі не відразу. Спочатку ми самі (тобто тодішнє наше начальство і в Москві, і в Києві) не дуже-то підпускали до неї іноземців. Ніхто ще не здогадувався, що Чорнобиль − це кінець радянської ери. І я теж не припускав, що всього через кілька років мені доведеться впритул займатися цією проблематикою...

Памʼятаю, як восени 1989 року, взявши до уваги обстановку на сесії, наша делегація звернулася до Києва за дозволом порушити там питання про залучення наукового потенціалу ЮНЕСКО до подолання наслідків аварії на ЧАЕС. Нам відповіли відмовою.

Лише через півроку, під тиском і зарубіжної, і нашої громадськості, спочатку Верховна Рада Білорусії, а потім і Рада Міністрів УРСР (через три дні!), отримавши на це московську санкцію, звернулися по міжнародну допомогу. І знову-таки в найбільш загальних виразах...

Нарешті в січні 1991 року в урочистій обстановці в Парижі була прийнята програма "ЮНЕСКО − Чорнобиль". Її підписали генеральний директор цієї організації Ф. Майор і постпреди СРСР (В. Ломейко), України (В. Скофенко) і Білорусії (В. Колбасін). У Секретаріаті ЮНЕСКО було створено спеціальний підрозділ із двох осіб, які зайнялися важкою справою налагодження робочих контактів з нашою владою.

У квітні того ж року Майор приїхав в Україну та відвідав аварійну зону. Таким чином, питання про міжнародне співробітництво з подолання наслідків катастрофи набрало більш-менш реальних форм лише до пʼятої її річниці...

Утім і тоді про наслідки аварії та оптимальні засоби їх мінімізації чіткого уявлення ще не було. У ЮНЕСКО вирішили зосередитися на психологічних і соціальних проблемах, з якими стикалися люди, проживаючи на території заражених районів або в безпосередній близькості від них.

До Києва Ф. Майор приїхав разом зі знаменитим французьким кутюрʼє Пʼєром Карденом. Я супроводжував їх під час відвідування зони ЧАЕС і добре памʼятаю непідробний інтерес гостей до найменших деталей, повʼязаних із долею людей, які там жили. Особливо зворушливо було бачити їх в оточенні чорнобильських бабусь, які не хотіли їхати із зони, − із ними одразу ж встановився живий контакт. Від цього візиту у мене збереглася записка "від Кардена":

"Це коротке перебування в Києві дало мені можливість пізнати ваше прекрасне місто, зберігаючи в памʼяті чорнобильські емоції. Я Вам дуже вдячний за Вашу ненавʼязливу увагу. Щиро Ваш, Пʼєр Карден, почесний посол ЮНЕСКО".

Серед дуже живих, безпосередніх фотографій, зроблених тоді в Чорнобилі, одна особливо запамʼяталась як "постановочна". Сюжет знайшов сам Карден: він попросив сфотографувати його на тлі бюста Леніна, і фотокор "Укрінформу" вже, мабуть, передчував подяку керівництва за ідеологічно витриманий знімок, але в поспіху не помітив, що бюст у запропонованому Карденом ракурсі не тільки проглядається за його плечем, але й відбивається у великій калюжі під ногами. Коли дивишся сьогодні на це фото, розумієш глибоку іронію, приховану в скромній композиції. У "чорнобильській калюжі" ніби відбилося фіаско всієї радянської системи, що незабаром припинила своє існування, проте, як і сама аварія, залишила глибокий слід у життєвій долі та ментальності не тільки нашого покоління...

Але це був наче артистичний експромт художника. Свою ж чорнобильську місію Карден, з яким мені довелося неодноразово розмовляти, сприймав дуже серйозно. Він одразу підключився до міжнародної кампанії зі збору коштів для організації допомоги населенню постраждалих районів. Зокрема, створив ескіз памʼятної чорнобильської медалі та ювелірних прикрас, кошти від продажу яких мали надходити на користь проекту "ЮНЕСКО − Чорнобиль".

Ф. Майор і наш міністр А. Зленко 13 квітня 1991 року підписали Протокол про співробітництво між УРСР та ЮНЕСКО, у якому було підкреслено, що програмі "ЮНЕСКО − Чорнобиль" Україна надає особливої важливості. Щоправда, насторожував доданий їй у Парижі якийсь "рекламний" шум і розмах, що значно перевищував, як на мене, реальні можливості Організації. Тому і в самій програмі, і в подальшій роботі з ЮНЕСКО ми намагалися в її рамках чітко виділяти пріоритетні напрями співпраці, максимально конкретизувати майбутні проекти і якнайшвидше їх запускати...

Для мене в цьому документі був особливий сенс. Я вже знав, що через кілька місяців мені належить змінити В. Скофенка в Парижі, і наявність узгодженої з гендиректором ЮНЕСКО програми значно полегшувала моє вростання в умови роботи постійного представника своєї країни при цій міжнародній організації, що набирає нової динаміки й авторитету. Так і сталося...

Хоча 3 жовтня 1990 року НДР припинила своє існування, увійшовши до складу ФРН, радянські війська там перебували, і в липні 1991 року СРСР і ФРН все ще продовжували уточнювати умови їх виведення.

Особливо згадую про це, оскільки остання (у тодішніх офіційних іпостасях) зустріч Горбачова з Колем відбулася в Києві. Ось як про це писав у своїх спогадах помічник Горбачова А.Черняєв:

"6 липня 1991 р.

Вчора − Київ, Коль і К °.

35 років не був там... Відчуття, ніби в якомусь великому західноєвропейському, швидше, німецькому місті: XIX століття, вулиці, зелень, прибрано, чисто, доглянуто... І загалом, говорить водій, ситно... у порівнянні з Москвою!

Може, даремно ми в засобах масової інформації так уже прибідняємось: мало не на межі голоду й повного розвалу знаходимося. Живе держава... А Україна може й "сама по собі", без нас... Гасла демонстрантів: "Коль − так! Горбачов − ні!"

Заміський будинок − колишня дача Щербицького. Краса природи. Комарі... Нова дружба з німцями отримала ще один великий "ківш цементу"... Рефреном проходило в обох: якщо все гаразд буде з радянсько-німецьким фактором, він визначатиме долю і Європи, і світової політики. Обидва виходять із цього...

На зворотному шляху (М.С.) розсердився: "Коль розуміє, що йому нас, СРСР, не зʼїсти; більше того, без нас йому не зʼїсти Європу... А на Україну, звичайно, він зазіхає... Але це вже інший, на відміну від гітлерівського, життєвий простір".

До речі, Коль зустрічався окремо з Кравчуком, Фокіним (голова Радміну УРСР) і Гуренком (перший секретар ЦК КП України). На обіді він явно тримався з ними поблажливо, зверхньо. А публіка ця (що президент, що премʼєр, особливо) − сіра, надута, але чванлива!

... Обід: дуже "пряме" застілля в стилі "душа нарозхрист". Крупно випили.

Тости!"1

Якщо не звертати увагу на звичний для московської знаті поблажливо-зверхній тон стосовно України та її керівництва, то можна помітити в цих рядках усю відчайдушність спроби Горбачова втриматися при владі шляхом залякування західних лідерів загрозою якихось апокаліптичних наслідків розвалу СРСР. Проведення зустрічі з Колем у Києві повинно було переконати останнього, що Горбачов зберіг можливість представляти всю країну, незважаючи на відцентрові тенденції, що зміцнилися на той час у республіках.

[1] Черняев А. 1991 год: Дневник помощника президента СССР, М.: ТЕРРА-Республика, <st1:metricconverter productid="1997 г" w:st="on">1997 г</st1:metricconverter>.

У Києві це були не тільки масові демонстрації. Спираючись на Декларацію про державний суверенітет, прийняту за рік до цього, парламент республіки офіційно засудив те, що радянсько-німецька зустріч у верхах була організована в українській столиці без попередньої згоди Верховної Ради. Разом з тим, німецька сторона отримала від нас запевнення в готовності погасити "справедливу частку" загальносоюзного боргу в разі набуття Україною повної незалежності. Крім цього, В. Фокін оголосив, що республіка прийме всіх етнічних німців, які були депортовані з нашої території за наказом Сталіна2. У ФРН, однак, до останнього сподівалися, що, як запевняв Горбачов, "оновлений" договір про збереження Союзу (уже не "радянських соціалістичних республік", а "суверенних держав") усе ж таки буде підписаний.

Подібної обережно-вичікувальної позиції, але в цілому підігруючи "обʼєднавчим" спробам Горбачова, дотримувалися й інші західні лідери. Ще 1 серпня 1991 року Президент США Джордж Буш-старший, повертаючись після візиту до Москви, "по дорозі" заїхав до Києва, де в промові перед Верховною Радою, написаній його експертом з радянських і східноєвропейських справ Кондолізою Райс (вона стане держсекретарем за його сина − Дж. Буша-молодшого), застеріг українське керівництво від "самогубного націоналізму"*.

Журналіст "New York Times" Вільям Сефайр пізніше назвав цю промову "котлетою по-київськи" (chicken Kiev). Він використовував у цьому виразі зрозумілу всім гру слів: адже chicken також означає "боягузливий". Так воно й увійшло до словника дипломатичної термінології: "Chicken Kiev Speech".

Лінгвістична знахідка Сефайр виявилася тим більш вагомою, що він протягом багатьох років вів у "New York Times" авторитетну щотижневу колонку "Про мову". І Бушу майже через півтора десятиріччя довелося всім пояснювати, що його не так зрозуміли: він мав на меті "всього лише" застерегти українців від зайвої поспішності, рухаючись до свободи. Колишній президент виступив із спростуванням власних слів у травні 2004 року, знову

[1] Журнал "Власть" № 27(71) от 08.07.1991

*Тим не менше, Захід уважно відстежував процеси, що відбувалися у нас. Про це свідчило хоча б відкриття у Києві консульств США, Німеччини, Франції. Вони поки що працювали лише як підрозділи своїх посольств у СРСР, але з моменту незалежності без особливих проблем одразу ж перетворилися в самостійні посольства, які очолили недавні консули.

перебуваючи в Україні, але вже не в Києві, а в Ялті, де проходила перша зустріч декількох десятків європейських лідерів у рамках "Ялтинської європейської стратегії".

Цей міжнародний захід, що став відтоді традиційним, був ініційований нашим відомим бізнесменом Віктором Пінчуком, тесть якого президент Л. Кучма за півтора року до цього − у листопаді 2002-го − на саміті НАТО в Празі також зазнав "лінгвістичної" атаки з боку США. Саме за їх наполяганням, щоб президент, тепер уже Буш-молодший, не сидів поруч із Кучмою, якого підозрювали в продажу Іраку ракетних установок "Кольчуга", був змінений порядок розміщення осіб за столом засідань. Замість англійського алфавіту, за яким Ukraine та USA виявилися б поруч, був застосований французький, що дав можливість розвести Ukraine та Etats-Unis по різні боки столу...

Тоді в Києві і Горбачову, і його гостям усе ще здавалося, що СССР збережеться: адже на 20 серпня було заплановано підписання нового Союзного договору. У його основу лягли результати Всесоюзного референдуму 17 березня, коли три чверті радянських громадян (70% в Україні), які взяли в ньому участь, позитивно відповіли на запитання: "Чи вважаєте Ви за необхідне збереження СРСР як оновленої федерації республік, де будуть повною мірою гарантовані права і свободи людини кожної національності?" Але при цьому не бралося до уваги, що січневі події в Литві та Латвії вже призвели до фактичного "відходу" Прибалтики, а в Грузії, Молдові, Вірменії та низці російських автономій референдум узагалі ігнорували. До того ж в Україні 80% проголосували за додане Верховною Радою друге, "уточнююче" запитання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

Звичайно, усе ще було непевно, невизначено, але загальний вектор народних настроїв явно складався на користь максимально незалежної від Центру, що ототожнювалася з Москвою, форми державності. З початку 1990 року вулицями йшли демонстрації Народного руху − все ще "за перебудову", але з кожним днем ​​усе більш радикального (два останні слова вилучили з назви вже на ІІ з'їзді НР у жовтні того ж року).

... Так співпало, що я їхав із Києва, сказати б, майже одночасно з Колем − 7 липня. Зі мною були дружина та донька, синові візу французи затримували. Та і йому потрібно було закінчити свої справи (ішлося про академвідпустку) в Інституті народного господарства, де він саме закінчував перший курс.

У липні 1991-го довелося займатися безліччю справ, потік яких підхопив мене від самого дня приїзду: ледь ступивши на паризьку землю й абияк розмістивши сімʼю в залишеній моїм попередником квартирі, я тут же знову поїхав до аеропорту зустрічати чорнобильських дітей.

Документи Постійного представника Української РСР при ЮНЕСКО 25 липня я вручив Ф. Майору та виклав йому своє бачення шляхів активізації нашої участі в діяльності Організації, маючи на увазі конкретні розділи її чергової дворічної програми.

Зокрема, підкреслив важливість підтримки з боку ЮНЕСКО демократичних процесів, що відбуваються в країнах Східної Європи, включаючи Україну (ми підготували відповідний проект резолюції), а також запропонував у ході реалізації програми "ЮНЕСКО − Чорнобиль" не розпорошувати кошти, а зосередитися на декількох чітко сформульованих проектах і якомога швидше домогтися відчутних результатів. Була висловлена ​​також ідея створення за підтримки ЮНЕСКО міжнародного Фонду сприяння розвитку словʼянських культур, яким, на наш погляд, приділяється в Секретаріаті недостатньо уваги. Вказав гендиректорові й на недостатню представленість наших фахівців у штатах Організації (на той час за квотою України працювало 6 осіб; сьогодні, якщо не помиляюся, немає жодного). Висловивши задоволення підсумками свого візиту в Україну, Ф. Майор пообіцяв, як водиться, усе це врахувати. Ми сфотографувалися "біля прапора частини", і я повернувся до виконання своїх клопітливих обовʼязків...

День 19 серпня розпочався як завжди. Але приблизно через годину в коридорі почулися кроки багатьох людей: один за одним забігають до мене важливі персони − секретар парторганізації, військовий аташе-генерал.

− Нарешті лопнув гнійний нарив! Іди на збори − ми повинні обговорити, як поширювати матеріали.

− Які матеріали?

− У Москві оголошено надзвичайний стан, Горбачов відсторонений, створено комітет на чолі з віце-президентом Янаєвим...

Чисто рефлекторно я відповів:

− Нікуди я не піду, у мене немає інструкцій.

− Та ми тебе зараз на порох!..

А у мене немає жодної інформації, немає звʼязку з Києвом. Однак, розпитавши їх про події в Москві, твердо відповідаю, що діятиму тільки відповідно до вказівок свого МЗС.

Від мене на деякий час відчепилися, і я тут же поспішив додому, де з повідомлень французького телебачення нарешті отримав певну інформацію.

Вдалося звʼязатися і з нашим МЗС, але там нічого суттєвого повідомити не могли (саме в цей час Голова Верховної Ради Л. Кравчук зустрічався з посланцем ГКЧП генералом Варенниковим)...

Обстановка в Києві незабаром прояснилася. Акт про проголошення незалежності України давав чіткі орієнтири для нашої діяльності, тим паче, що з плином часу стало остаточно ясно − повернення до колишнього або "перелицьованого" Союзу бути вже не могло. Ми самі переклали Акт французькою, направили його з офіційною нотою Майору та широко розповсюдили французькими містами й селами. На честь прийняття Акта ми організували 29 серпня в будівлі ЮНЕСКО прийом і запросили всіх колег-постпредів, керівників Секретаріату. Але людей, чесно кажучи, прийшло не дуже багато − усе ще спрацьовував момент невизначеності з подальшою долею СРСР...

У кінці літа мій помічник Сергій Боровик став готуватися до відʼїзду в Київ, йому на заміну приїхали двоє нових співробітників − досвідчений Олександр Демʼянюк із секретаріату нашої Комісії у справах ЮНЕСКО та юнесківский новачок Володя Бондар.

Поступово на першому плані в роботі постали нові питання, що далеко виходили за рамки ЮНЕСКО. На прохання МЗС Франції ми склали добірку довідкових документів з розвитку процесу оформлення нової державності України. Потім я провів перші переговори в Торгово-промисловій палаті Парижа, де ми лише вишукували можливі шляхи обходу радянської монополії зовнішньої торгівлі. Потім я виступив із лекцією про Україну в Товаристві "Франція − СРСР". Мене зустрічали досить насторожено, тим більше, що я заговорив із його керівництвом про можливість найму приміщення для українського культурного центру, організації курсів української мови, формування Товариства. Набагато приємнішою була атмосфера в Отель Ламбер − маєтку ХVII століття на острові Сен-Луї, який є своєрідним центром польської громади у Франції. Досі памʼятаю теплу симпатію аудиторії та численні адресовані мені запитання-побажання. Настільки ж зацікавленою була й реакція зовсім інших за характером громадських зборів − Організації французьких військових ветеранів, серед яких були кілька колишніх міністрів і депутатів.

А 3 жовтня 1991 року довелося займатися прийомом Голови Верховної Ради України Л. Кравчука, який прибував до Парижа в супроводі солідної делегації.

Уперше в житті проводив складні переговори з досвідченими французькими протоколістами, які жорстко обстоювали кожну дрібницю у своїх традиційних правилах. Наприклад, вони навідріз відмовилися вивісити в аеропорту новий синьо-жовтий прапор України, посилаючись на те, що, по-перше, візит неофіційний і, по-друге, прапор ще не затверджений як державний*. Тому ми з дружиною придумали обхідний прийом: замовили великий плоский букет із квітів відповідних кольорів, викладених двома рівними смугами, і коли літак приземлився, я підняв його вертикально над головою. Заступник директора протокольної служби Ке дʼОрсе лише пригрозив мені пальцем ...

Не знаю, чи помітила делегація всі ці тонкощі. Після восьмиденних важких переговорів і численних зустрічей у Канаді та США, нелегкого перельоту через

*Дійсно, своєю постановою від 18 вересня 1991 р. Верховна Рада лише "дозволила використовувати" такий прапор у протокольних цілях, і французів це ні до чого не зобовʼязувало. Постанову, якою синьо-жовтий прапор офіційно оголошувався державним, було прийнято лише наприкінці січня 1992 року.

океан усі виглядали вкрай стомленими. А тут ще французи, які не знали, чим зайняти делегацію, поки Кравчук у супроводі Міністра закордонних справ Зленка та глави Парламентської комісії із закордонних справ Павличка зустрічався з Міттераном, організували прогулянку Сеною... Гості дивилися на пропливаючі повз памʼятки практично крізь сон. Того ж вечора делегація відлетіла додому, а ще через два з половиною місяця Франція офіційно визнала нашу незалежність.

Пізніше французи стверджували, що Міттеран це твердо пообіцяв Кравчуку вже на жовтневій зустрічі з ним у Парижі. Але ж буквально через кілька днів після відʼїзду нашої делегації у своїй садибі Лаче він запевняв Горбачова, який відвідав його з особистим візитом, що розглядає незалежність України лише як тимчасову подію, що повинна закінчитися відтворенням якогось нового союзного обʼєднання "на федеративно-демократичній основі". Розпад СРСР, що стався через два місяці, Міттеран розцінював як "історичну катастрофу". Але під тиском обставин визнання незалежної України все ж таки відбулося...

Першого грудня національний референдум остаточно визначився з нашою незалежністю, ми переклали та широко розповсюдили Звернення Верховної Ради до парламентів і народів світу, я дав інтервʼю впливовій радіостанції "Europe 1". А 24 січня 1992 року отримав із Києва лист такого змісту:

"Постійному представнику України при ЮНЕСКО О.С. Сліпченку.

Сьогодні у Києві міністрами закордонних справ України і Франції підписано Протокол про встановлення з 24 січня ц.р. дипломатичних відносин міх двома країнами. Досягнуто домовленості про обмін послами найближчим часом. Одночасно підписано документи про співробітництво між зовнішньополітичними відомствами та взаємну візову підтримку.

З Р. Дюма погоджене питання про призначення Вас Тимчасовим повіреним України у Франції, зберігаючи одночасно посаду Постійного представника України при ЮНЕСКО.

У звʼязку з цим просимо приступити до безпосереднього виконання нових функцій, забезпечуючи належну представленість України у Франції. Відвідайте МЗС Франції і засвідчіть свій новий статус начальнику відділу Європи Бло /Blot/. Відповідним чином організуйте роботу інших працівників представництва. Про результати інформуйте. Копія листа на імʼя Р. Дюма додається.

Міністр А.М. Зленко"

І я, як кажуть, приступив*. Указом Президента мені 13 березня було присвоєно ранг Надзвичайного і Повноважного Посла України...

Тільки за грудень 1991 − січень 1992 рр. Україну визнали майже 100 країн, з багатьма з них було встановлено дипломатичні відносини, зʼявилися перші наші посли.

З колегами ми не раз намагалися визначити, хто став найпершим із нас. Але цього зробити так і не вдалося, а дані з різних довідників типу "Who is who?" Вельми суперечливі − десь береться за основу дата указу про призначення, в інших випадках − дата фактичного початку роботи або вручення грамот. Однак іноді між ними − кілька місяців. Наприклад, указ про моє призначення Послом у Швейцарії було підписано 18 вересня 1992 року, а грамоти я вручив лише 15 лютого 1993-го. Або, скажімо, Володимир Василенко був призначений Послом в країни Бенілюкс десь на початку 1992 року, вручив грамоти, а потім ще майже півроку залишався в Києві, формуючи склад свого посольства. Кілька місяців готував свій відʼїзд до Фінляндії в 1992 році посол Костянтин Масик. Ось я і спробував за різними джерелами сам скласти приблизний список наших перших представників у різних країнах.

У 1992 році було затверджено "Положення про дипломатичне представництво України за кордоном", що містило критерії "черговості" відкриття наших посольств:

Сусідні з нами країни;

Країни, впливові у світі;

Країни зі значною українською громадою;

* До того часу дипломатичну присутність України забезпечували представник її уряду при уряді Польщі А. Шевчук, Повірений у справах України в Угорщині Д. Ткач. Трохи пізніше в першій половині 1992 р. були відкриті посольства України в цих двох державах, а також в Австрії, ФРН, США, Великій Британії, Бельгії, Чехословаччині, Російській Федерації, Румунії, Італії, Канаді, Білорусі. Через рік кількість наших закордонних установ перевищила 50.

Центри багатосторонньої міжнародної діяльності;

Країни, що утворилися на території колишнього СРСР.

Однак, як видно з переліку наших перших послів, порядок їх призначень диктувався не тільки цими критеріями, а й іншими обставинами, іноді досить випадковими.

Я став Повіреним у справах України у Франції, оскільки вже перебував на місці. У такій же якості перебували в Польщі Теодозій Старак, якого незабаром змінив Анатолій Шевчук (першим Послом там Геннадій Удовенко був затверджений лише восени того ж року) і в Угорщині Дмитро Ткач (у липні він став послом); трохи пізніше виїхав до Литви Ростислав Білодід. З березня 1992 року постпредом при ООН у Нью-Йорку став Віктор Батюк, Послом у ФРН − Іван Пісковий, в Австрії − Юрій Костенко. З квітня стали послами: уСША − Олег Білорус, в Чехословаччині (потім Чехії) − Роман Лубківський; із травня − Сергій Комісаренко (Велика Британія) і Левко Лукʼяненко (Канада), з червня − Володимир Желіба (Білорусь) та Анатолій Орел (Італія), з жовтня − Віктор Гладуш (Латвія). У різні місяці 1992-го послами також стали Володимир Крижанівський (РФ), Леонтій Сандуляк (Румунія), Ігор Турянський (Туреччина), Георгій Ходоровський (Індія), Юрій Щербак (Ізраїль). Усіх своїх колег мені опитати не вдалося, тому заздалегідь перепрошую за можливі неточності.

Але призначення послів і створення посольств було лише скелетом майбутньої конструкції міжнародних відносин нової України. Його потрібно було наповнити живою тканиною взаємних інтересів, домовленостей, реальної взаємодії.

Покоління, якому належало все це зробити, не виникло нізвідки. Воно прийшло з недавнього минулого з усіма його плюсами та мінусами, традиціями, страхами і неясними надіями. На референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України проголосувало 92 % населення. Як кажуть, "свідомого". Але мало хто реально уявляв собі, що потрібно робити і як. Можливо, в МЗС (принаймні, у перший час) із цим було трохи простіше.

МЗС увійшло до "нового життя" набагато швидше та безболісніше, ніж більшість інших республіканських відомств, не тільки тому, що дипломати були підготовлені до неї попереднім досвідом близького знайомства із зовнішнім світом. Задовго до офіційного "оголошення" незалежності тут уже робили конкретні кроки з підготовки її державного оформлення. Ще 29 квітня 1990 року, до прийняття Верховною Радою Декларації про суверенітет, колегія розглянула питання "Про участь МЗС УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені в нових умовах". Ішлося про те, щоб максимально використовувати в інтересах України новий розподіл прав і обовʼязків між загальносоюзними та республіканськими органами, насамперед для встановлення прямих двосторонніх звʼязків з іншими державами, подолання монополії союзних органів.

У червні того ж року на колегію МЗС було винесено питання "Про протокольну практику УРСР", де особливо підкреслювалося значення нашої державної атрибутики. А в кінці місяця за дорученням Комісії Верховної Ради із закордонних справ МЗС приступило до розроблення пропозицій про законодавче забезпечення зовнішньополітичної діяльності УРСР.

Ми ще не говорили про "зовнішню політику", але ці пропозиції органічно увійшли в проголошену 16 липня Декларацію про державний суверенітет УРСР (теза про намір стати нейтральною державою МЗС не належала!) Крім того, напрацьовані століттями канони дипломатичного спілкування підказували потрібні дії, та й люди були до цього готові. Не тільки, так би мовити, професійно, технічно, а й у першу чергу ідеологічно − відразу прийнявши, визнавши і полюбивши свою нову, тепер уже незалежну та рівноправну з усіма іншими країну...