Геополитика

Авторитаризм, демократія, ХХI століття
Сергій Караганов
25.04.2013, 14:11


"У поясненні сьогоднішнього світу звична логіка зазнає поразки"

Російський часопис "Россия в глобальной политике" опублікував інтервʼю Сергія Караганова, голови редакційної ради цього видання, політолога, почесного голови президії Ради із зовнішньої та оборонної політики, декана факультету світової політики та економіки Національного дослідного університету "Вища школа економіки". Думки, висловлені вченим, видаються цікавими і для нашого читача. Журнал "Зовнішні справи" вдячний російським колегам за можливість цієї публікації.

Сьогоднішні світові процеси не вкладаються в жодні звичні рамки. Це не дуже приємно для вчених, для людей, які вивчають міжнародні відносини та світову економіку, оскільки досліджувати набагато легше, коли вже є поняття, категорії, школи. Зараз усе змішалося. Цілком очевидно, що старі пояснення не працюють. Візьміть Європу з її розвиненою демократією чи США. Чому вони опинилися в кризі? У більшості своїй європейці, за винятком, напевно, Німеччини та ще двох-трьох країн, не врахували наростаючої хвилі міжнародної конкуренції. І ось зараз, судячи з масових вуличних виступів, можна передбачити, що європейська демократія, а за нею й американська, почнуть змінюватися.

Нинішня європейська модель демократії складалася років тридцять тому − в ситуації ослаблення Радянського Союзу, постійного розширення ринків збуту та інших позитивних для Європи явищ. У цих умовах Європа прийшла до постʼєвропейських цінностей, якоюсь мірою відкидаючи християнство, індивідуалізм, пуританську трудову етику, що були закладені в основу європейської культури відносин між чоловіками та жінками, нарешті, суверенітет. Останнє не могло не тішити. Адже державний суверенітет у Європі укупі з державним націоналізмом був джерелом жахливих воєн для всього людства. Набагато більш неоднозначним виглядає інше досягнення. Сьогодні на європейському просторі різні меншини мають безпрецедентні переваги, немислимі для будь-якої традиційної демократії. З гуманістичної точки зору це прекрасно. З позиції виживання та розвитку європейської цивілізації − не впевнений. Тому для мене очевидно, що від постдемократії доведеться відмовлятися. Панічні розмови про те, що демократія перебуває у відступі, є абсолютною, нахабною і безсовісною брехнею, яку розповсюджують люди, що втратили орієнтацію в просторі сучасного світу.

Демократія, звісно, ​​перемагає. Ніколи раніше людство не було настільки відкритим. Ніколи в його історії маси людей і окрема людина не мали такої можливості впливати на навколишній світ, як зараз. Це відбувається, звичайно, не через політичні зміни. Глобальна економіка та головне − інформаційна відкритість світу фактично унеможливили той контроль над людьми, який держави або правлячі класи здійснювали досі. Суспільства вийшли з-під нагляду. Єдиним винятком є Північна Корея. Усе інше людство, включаючи навіть такі країни, як Іран і вже тим більше Росія, незважаючи на всі наші дивовижні зигзаги, є відкритим.

Проблема полягає в тому, що замість визнання сучасних негараздів у Європі продовжують кричати - "Більше демократії!". Ці заклики лякають, нагадують Михайла Сергійовича Горбачова. Памʼятаєте його "Більше соціалізму!"? Він це гасло висунув десь у 1989 році. А через півтора року весь соціалізм луснув. Чому так скоро? Та тому що світ уже жив по-іншому. І потрібно було різко змінювати радянську модель, яка стала нежиттєздатною.

Сьогодні нелегко говорити, що буде і з авторитаризмом, і з демократією. До речі, під гаслом "Більше демократії!" можна натворити бід не менше, ніж під прапором "Даєш вождя!" Подивіться, що відбувається зараз на Близькому Сході, де за допомогою демократичних процедур то в одній, то в іншій країні вимальовується щось схоже на 30-ті роки минулого століття в Європі або просто на нове середньовіччя. Тобто в суспільствах, культурно не готових до демократії, до влади приходить бозна-хто. Або такі неготові країни просто розвалюються − Ірак, Лівія, Сирія. Буде й продовження. Можливо, світові доведеться думати про якусь нову конфігурацію в системах влади. Конвергенція демократії та автократії вже відбувається. Тільки радянські гуманісти мріяли, що це трапиться десь між капіталізмом і соціалізмом. А конвергенція розпочинається ніби знизу. Зверніть увагу, Китай, інші авторитарні азіатські країни явно демократизуються. Ми демократизувалися, хоча зараз йдемо і туди, і сюди. На нас неприємно впливає те, що відбувається за межами Росії. Коли на наших очах слабшає Європа, до якої ми століттями прагнули, у нас знижується прагнення до демократизації вітчизни. І, природно, починають посилюватися авторитарні вітри.

У 40, 50, 60-ті демократичні країни розвивалися на основі певного договору еліт. Ця угода містила зобовʼязання не перетинати певні межі. Нині такі угоди неможливі, оскільки народи отримали можливість бачити, чути і читати про те, що відбувається у владі. Це з точки зору демократії добре. Але спробуйте мені довести, що від такої прозорості в тій чи іншій країні підвищується ефективність управління!

Історичне утвердження демократії у Сполучених Штатах проходило вельми авторитарно. У генетичному коді американської нації закладено принципи батьків-засновників цієї країни − демократичний песимізм. Після поразки США в Іраку й Афганістані американське керівництво стало дивитися на спроби подібних "визвольних походів" більш реалістично. На словах ідеться про підтримку демократії, а на ділі ведуться арʼєргардні бої, щоб не допустити повного провалу своєї політики у світі. Якщо американці зараз програють ще й у Сирії, як це сталося вже в Лівії та Єгипті, де ситуацію складно назвати перемогою західної демократії або Заходу, − то це дуже своєрідні результати демократизації світу для демократичного месіанства. Думаю, що сьогодні влада США в геополітичному плані стала вкрай обережно вести боротьбу, і вже не за чиюсь свободу, а за збереження власної репутації та позицій.

І ще один суттєвий момент. Америка за Обами стала серйозно скорочувати свої військові витрати, збройні сили, а також зобовʼязання із силової підтримки інших. За правління пізнього Клінтона й Буша була спроба тріумфального закріплення демократії у світі за допомогою зброї, яка з тріском провалилася. Зараз у США все більше набирає сили думка освіченої частини еліти − час стати розсудливими і займатися проблемами власної країни. А якщо врахувати, що до цієї думки вже надійно приєдналася криза, то зміни будуть відчутними.

Усі реакційні мрії, у тому числі й мої, про те, що великі держави зберуться і створять новий концерт націй, який всіх учитиме, як жити правильно, навʼязувати нерозумним хороші правила і порядки − успішно провалилися. Померла й ліберальна ідея глобального демократичного уряду. На жаль, навіть реальні союзи країн розсипаються. Єдина користь від цих невдач − доказ того, що жодної "світової закуліси", "вашингтонського обкому", здатного управляти всім і вся на планеті, немає. Люди, які вірять у цю зловісну й таємну авторитарну змову, викликають у мене щире здивування. Як можна настільки наївно сприймати реальність, коли ми не можемо домовитися про вирішення очевидних і насущних для людства проблем? Як, приміром, занапащений Кіотський протокол, спрямований на запобігання глобальній рукотворній зміні клімату на шкоду всьому людству.

А візьміть проблему старіння населення. Сьогодні 80 років стає нормальним очікуваним терміном людського життя, а через 5-10 років, я думаю, 80-90 стане нормою. Це призведе до дуже істотних, поки що незрозумілих, культурних змін людського суспільства. Ясно лише, що в ньому будуть переважати старі люди. Зазвичай у цьому звʼязку обговорюють лише пенсійні проблеми. Насправді це буде абсолютно інше соціальне середовище, інше життя людства.

Ще одна проблема − наростаючий дефіцит природних ресурсів. У першу чергу води. І це вже не така проблема, яку ми звикли шукати за потенційними конфліктами і навіть потенційними війнами на Близькому Сході або в Центральній Азії, де води фізично мало. Це дефіцит води абсолютно іншого структурного плану. Такі країни, як Індія, Китай, уже й Індокитай, який, здавалося б, наповнений великими ріками, країни з мільярдним населенням відчувають дефіцит прісної питної води та води для використання в сільськогосподарських цілях. Потреба у воді, джерелі життя, призведе до геополітичної напруженості або геополітичних зіткнень. Крім того, "зневоднення" спричинить уповільнення або деформацію економічного зростання.

Я оминаю відомі проблеми, повʼязані зі світовою кризою безпосередньо. Скажу лише про одне: світ не буде розвиватися розумно, якщо його рушійною силою залишиться процес безмежного, по суті, шаленого споживання. Європейці як найбільш передовий загін розсудливих людей починають вирішувати проблему самообмежень. Як тепер кажуть, Європа позеленіла. Китай пішов цим шляхом, тому що деякі його регіони стали схожі на пустелю, на цих землях уже просто не можна жити.

Підвищення культури споживання йде і в Росію. Але цьому рухові розумних протистоїть величезне наростання споживання і в нас, і в країнах, що розвиваються, де через 20-25 років проживатиме більше половини світового середнього класу. І ці люди прагнуть рівня споживання, який сьогодні є в розвиненому світі, що призведе до подальшого виснаження базових ресурсів.

Переконаний, що настав уже справжній кінець епохи освіти. Традиційно на Заході, а ми належимо до цієї культури, усе, що відбувається, пояснювалося раціонально. Однак нині виникли величезні потоки інформації. Ці потоки середньостатистична людина не може охопити і тим більше зрозуміти. Тому на перший план у споживанні інформації виходить інтуїція.

Але інтуїцією ефективно можуть володіти люди потужного інтелекту та великого досвіду. Інакше гору братимуть емоції. На жаль, ми бачимо, що емоції починають накривати світовий простір, і парадоксальним чином ми відлітаємо в якесь нове середньовіччя. Коли люди нервують, не розуміють, що відбувається, вони метушаться, у них міняється настрій і виникають несподівані хвилі ненависті. Ці хвилі накочують на США... Ми бачили бурю негативу кілька років тому в тій же Європі... То раптом зʼявляється абсолютно дика ейфорія від сплеску нібито демократії на Близькому Сході...

Проблема розуміння повʼязана з тим, що раніше вважалося: перемога демократичних сил - це автоматична перемога Заходу. І до якогось часу так і було, оскільки ті режими, які називають демократичними, були спочатку прозахідними. Навіть перемога свого часу такого автократа, як іранський шах, була "перемогою" демократії, тому що шах був прозахідним. Це якраз той шах, який придушив демократичну революцію, встановивши прозахідний, але досить пристойний режим. Пізніше його також було ліквідовано. І також - доволі демократичною революцією Хомейні.

Останніми по-справжньому прозахідними демократіями були країни Центральної та Східної Європи, яким запропонували дуже вигідні умови для приєднання до спільноти розвинутих демократичних держав. Як бачимо, у світі тривають процеси, які, на жаль, аж ніяк не налаштовують на ейфорію. Наприклад, незважаючи на всі розмови про міжрелігійний діалог і пошук спільних духовних цінностей, триває міжконфесійне розмежування. З урахуванням політичних факторів це можна назвати новою релігієзацією міжнародних відносин. Слава богу, що світові релігійні лідери не стоять ще й на чолі націоналістичних та інших політичних рухів, як це було протягом попередньої історії.

Кожна система правління визначається культурою тієї чи іншої нації. Візьмемо три колишні союзні республіки − Україну, Білорусію, Росію. При моїй величезній любові до України вона за пострадянський час із трьох словʼянських країн виявилася найменш розвинутою. Відстає навіть від Білорусі. Притому Україна формально − найдемократичніша з трьох держав. Але рейдерства та корупції там ще більше, ніж у нас. Якщо говорити про три режими, то Росія знаходиться десь посередині між київським роздоллям і мінською політичною суворістю. Усі ці відмінності є, насамперед, відображенням культури народів, націй, їхньої моралі, укладу життя тощо. Тому не Путін чи Лукашенко визначають рівень авторитарної свідомості.

Є випадки, і вони в історії відзначені, коли країна обирає такий демократичний шлях, який випереджає її соціально-економічний і культурний розвиток. Це можна сказати про деякі країни Центральної та Східної Європи. Їм пощастило − їх прийняли і посадили за загальноєвропейський стіл західні держави континенту. Входження країн Центральної та Східної Європи до НАТО та Євросоюзу означало введення зовнішніх правил. Зараз обійми ослабли і пішли більш складні, драматичні процеси. В Угорщині внаслідок постдемократичних виборів переміг режим, який називають авторитарно-націоналістичним. Щось схоже дається взнаки в Болгарії. Росія ж розвивається за своїми внутрішніми правилами. Однак перед нами теж вибір − ми можемо або рухатися вперед і вгору, або почати розкладатися.

Прийнято вважати авторитаризм поганим поняттям. "Свобода" і "демократія" звучать краще. Утім, у Росії "демократія" − вже не дуже хороше слово. Думаю, тому, що в 90-ті роки наші реформи не були спрямовані на людину, їх зорієнтували тільки на економічний і політичний злам старої системи. Тому люди, які сьогодні в Росії називають себе демократами, навряд чи сподіваються, що у них братимуть автографи. Хоча, я переконаний, запит на демократію в країні є. Інша справа, що нам ще треба довго рухатися в цьому напрямі. Наше суспільство історично глибоко травмоване найрізноманітнішими періодами історії. Особливо XX століття. Тому й початок нинішнього століття вийшов таким, мʼяко кажучи, зімʼятим. Але все-таки вижили. І це радує. Засмучує те, що тепер не рухаємося. Починаючи приблизно з 2007 року знаходимося на довготривалому привалі, не можемо вирішити − куди йти. І ця невизначеність може обернутися політичною, соціальною деградацією. Але в будь-якому разі я вважаю, що модернізацію треба розпочинати з самої людини, із самих себе. А це означає − з освіти, охорони здоровʼя, здоровʼя нації, з підвищення соціального та людського капіталу. Для цього ще є певні ресурси. Тим більше на нас, можливо, вперше в історії ніхто не збирається нападати. А це означає, що можна багато вкладати в людину як у гаранта будь-якої іншої модернізації. Ми майже 30 років не оновлювали систему освіти. І досі стоїмо в цій реформі на роздоріжжі. А треба брати приклад з Китаю, Південної Кореї, Сінгапуру, які давно направляють десятками тисяч молодих людей по нові знання, компетенції, технології на Захід і роблять все, щоб вони потім поверталися додому.

Біда в тому, що ми зараз живемо в країні розділених еліт, де одна частина виявилася наближеною до влади, а інша, більш значна та креативна, була цією владою відторгнута або сама відсахнулася. При цьому є групи скривджених, наприклад, ті, хто повірив у гасла модернізації, а потім розчарувався в тому, що вона так і не розпочалася. Є групи пошуків змови, у яких справа доходить до звинувачень Кремля в "національному зрадництві". Влада ж, особливо законодавча, невпинно шукає − у чому ж ще може звинуватити тих, хто намагається критично оцінювати її діяльність. Особливо турбує, що цей список нескінченний.

Треба б заспокоїтися і зрозуміти, що нам усе одно доведеться домовлятися. Адже альтернативою бажаному пакту може бути тільки подальша деградація держави та суспільства.

Упевнений, що вже через кілька років ми будемо серйозно говорити про нову хвилю ідеології. Зʼявляться нові праві ідеології, зʼявляться нові ліві ідеології. Марксизм, який ми поховали, на нашій землі знову дасть свої потужні паростки. Ми не знаємо − які. І одним із завдань інтелектуального класу людства, у тому числі нашим завданням, є, звичайно, те, щоб у цій новій турбулентній обстановці не допустити появи нових тоталітарних ідеологій і політик. Я сподіваюся, що ми зможемо цьому запобігти. Досвід двох страшних поєднань ідеолого-політичних тоталітаризмів XX ст. народився в результаті воєн. Поки що світових воєн не передбачається. Але й у нашій країні посилюються ліві настрої. Вони вже очевидні. З останніх сил їх намагаються втримати. Скоріш за все, правлячий клас спробує вибрати ще більший популізм, який спровокує серйозну проблему, повʼязану і з конкурентоспроможністю, і з невиконанням соціальних обіцянок.

У країнах з традиційною демократією збіднення призводитиме до радикалізації, а потім до посилення авторитарних тенденцій. Почнуться часткові обмеження прав і свобод. Природно, без відмови від базових принципів демократії. Тобто йтиметься про рух до авторитарної демократії. Західні суспільства дрейфуватимуть, умовно кажучи, до демократії 50-х років, яка за нинішнім європейським стандартом є дуже авторитарною.

І тут ми підходимо до найцікавішого моменту: яким повинно бути поєднання демократії та авторитаризму, якщо скинути з демократії та авторитаризму флер та ідеологізованість. І ось тут кожному суспільству доведеться вирішувати це питання по-своєму, методом проб і помилок, що зараз і відбувається в нашій країні.

Це дуже цікавий і, я б ризикнув сказати, дуже творчий, дуже позитивний процес із абсолютно невідомим у короткостроковій перспективі результатом. Я особисто − за те, щоб було більше демократії, оскільки я при демократії виграю, вона дуже багато дає можливостей людям мого психофізичного типу.

| "Россия в глобальной политике" (c) 2002-2010