Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Історичне минуле

Австро-Угорщина – «в’язниця народів» чи конституційна монархія? (до 150-річчя утворення Австро-Угорської монархії)
Степан Віднянський
13.09.2017, 18:38

Цього року виповнюється 150 років від дня утворення Австро-Угорщини - дуалістичної (двоєдиної) монархії на чолі з династією Габсбургів, імперія яких протягом більш ніж чотирьох століть була найбільш значною європейською державою. Вже один цей факт, а також входження до складу, цієї впливової свого часу в світі імперії, західноукраїнських земель, а це - 15% етнічної української території, змушує вітчизняних істориків та громадськість України пам'ятати про неї, зокрема згадати про становище й розвиток русинів-українців на її території та роль і значення існування Австро-Угорщини в історії України та українців.

Австро-Угорська монархія утворилася 21 грудня 1867 р. в результаті перетворення адміністративно-територіальної структури Австрійської імперії на основі компромісної угоди з 5-ти конституційних законів між австрійськими та угорськими правлячими колами, що стала одним із наслідків революції 1848-1849 рр., падіння режиму канцлера К. Меттерніха та поразки Австрії в австро-пруській війні 1866 р. Незважаючи на придушення угорської революції за допомогою російських військ, направлених Миколою І на прохання австрійського імператора, Габсбурги пішли на цей компроміс із метою використати це об'єднання для припинення або, принаймні, послаблення вимог незалежності для Угорщини, а також національно-визвольних, демократичних рухів, зокрема слов'янських народів, які активно проявили себе під час т. зв. "весни народів".

За новою конституцією 1867 р., що багато в чому стала зразком для країн Центральної Європи, зокрема щодо загальних прав громадян та рівноправності різних народів і рас, за якими закріплювалося невід'ємне право підтримувати та культивувати свою національність і свою мову, однакова доступність державних посад для всіх осіб, які мають права австрійського громадянства, Австрійській імперії (Ціслейтанії) та Угорському королівству (Транслейтанії) - назви від річки Лейта, де проходив кордон між ними, - гарантувалося самоврядування. Вони визнавалися суверенними й рівноправними частинами монархії зі своїми окремими вищими законодавчими і виконавчими установами (парламентами і кабінетами міністрів, проте існувало 3 спільних міністерства: військове, закордонних справ і фінансів), об'єднаною владою єдиного монарха - австрійського імператора і угорського короля (австрійський імператор - з 2 грудня 1848 р., після зречення престолу Фердинандом І, Франц-Йосиф І Габсбург (1830-1916), який коронувався на угорський престол в м. Буда 8 червня 1867 р.). Офіційно Австро-Угорська монархія була проголошена 14 листопада 1868 р., коли Франц-Йосиф І повелів назвати державу Австро-Угорщиною, а себе - іменувати цісарем Австрії і апостоличним королем Угорщини.

Австро-Угорщина була другою за територією (676, 5 тис. км2) і третьою за населенням (понад 51 млн чол.) державою Європи, межі якої простягалися від Австрійських Нідерландів до Північної Італії, Балкан та Карпат. До її складу, крім власне австрійських та угорських земель, входили Чехія, Моравія, Сілезія, Гарц, Далмація, Крайна, Істрія, Трієст, Трансільванія, Хорватія, Славонія, Банат, Словаччина і порт Фіуме, а також західноукраїнські землі - Галичина і Буковина, що були підвладні Відню і репрезентовані у Державній імперській раді, та Угорська Русь (Закарпаття), підвладна Будапешту.

Делегації парламентів Австрії та Угорщини (по 60 осіб від кожного) здійснювали загальнодержавну законодавчу владу: засідання відбувалися почергово у Відні та Будапешті. До речі, будівництво угорського парламенту на східному березі Дунаю було задумано відразу ж після об'єднання Буди і Пешта у 1873 р., але розпочалось воно лише у 1885 і завершилося у 1904 р. Тоді це було найбільшою будовою в Європі (691 приміщення, 366 веж) з елементами неоготики на зразок Вестмінстерського палацу, купольний зал прикрасили 16 скульптур угорських королів і правителів, а з 1 січня 2000 р. (1100 років угорської державності) тут зберігається корона Святого Стефана. Виконавча влада в Австрії належала імператорові (цісару) і йому ж як королю - в Угорщині, який керував через кабінети міністрів, а законодавча - рейхсратові (Імперській раді, що складалася з палат панів і депутатів) у Австрії та сейму (складався з верхньої (магнатів) і нижньої (депутатів) палат) в Угорщині. Остання, зокрема, жила за власною конституцією 1848 р. В Австро-Угорській монархії лише Хорватія і Славонія мали окремий сейм, а Галичина, Буковина та Чехія - обмежений автономний статус.

Австро-Угорщина була багатонаціональною державою, мабуть не випадково її ще називали "клаптиковою імперією". За переписом населення 1910 р. у монархії проживали представники близько 30 націй та народностей, найчисельнішими з яких були: австрійські німці (12 млн), угорці (10 млн), чехи (6,5 млн), поляки (5 млн), хорвати і серби (3,5 млн), румуни (близько 3 млн), словаки (2 млн), словенці (1,2 млн). Українці (історична назва - русини) складали до 8% населення монархії - понад 4 млн чол., в т.ч. понад 3,5 млн галичан й буковинців - в Австрії та близько 0,5 млн закарпатців - в Угорщині. Отже, так звані панівні нації - німці (автрійці) та угорці - разом складали лише близько 44% населення Австро-Угорщини, тоді як "підвладні народи", зокрема слов'яни (45%) і румуни (6%), становили більшість населення монархії - понад 51%.

Новітні дослідження з історії Австро-Угорської монархії свідчать, що феодальні пережитки, соціально-кастова нерівність, економічна експлуатація трудового люду, насамперед - селян, національні утиски, передусім - слов'янських народів, співіснували в імперії із загальними тенденціями демократичного розвитку й процесами консолідації на основі скасування кріпосного стану величезних мас селянства (що було здійснено ще на основі т. зв. "октройованої" (дарованої) конституції від 4 березня 1849 р.) і економічного прогресу (будівництво залізниць, доріг тощо), зміцнення соціальних зв'язків, урбанізації та культурної інтеграції, що прискорилися на межі ХІХ-ХХ ст. завдяки здійсненню широких реформ. Зокрема було запроваджено суд присяжних, загальну військову повинність, рівність віросповідань, загальне виборче право з 1906 р. для чоловіків з 24 літ, юридичне визнання цивільних шлюбів та низку інших демократичних перетворень.

У радянській історіографії Австро-Угорщину характеризували виключно як "в'язницю народів", що навряд чи є правомірним, адже таке визначення більше підходило саме до Російської імперії. Розглянемо, наприклад, становище русинів-українців на західноукраїнських землях, які у різний час і за різних обставин "дісталися" Австро-Угорській імперії. Так, "Угорська Русь" (Закарпаття) підпало під владу австрійської династії ще у 1526 р. у складі Угорського королівства, що оволоділо цим "Верхнім краєм" ще у ХІ-ХІІІ ст.; Буковина - у 1774 р., коли була звільнена від турецького війська; Галичина була захоплена після першого поділу Польщі у 1772 р. Оскільки в імперії не існувало уніфікованої системи управління, то й управлялись різні її регіони по-різному: Закарпаття - з Будапешта; Буковина після 1849 р. мала статус окремого краю; Галичина, насильно об'єднана з польськими землями, отримала назву Королівства Галичини і Лодомерії та підпорядковувался безпосередньо Відню. В етнічному плані населення західноукраїнських земель було досить строкатим. Окрім українців, чисельність яких була переважаючою, у кожній із вказаних частин досить значними були такі меншини, як румунська (на Буковині), угорська (на Закарпатті) і польська (у Галичині).

В цілому, русини-українці, позбавлені, як й інші народи імперії, багатьох прав, все ж завдяки реформам і порівняно толерантному ставленню до них влади, насамперед австрійської, досягли певних успіхів у своєму національно-культурному й соціально-економічному розвитку, зокрема в Галичині та Буковині. У підавстрійській Україні впродовж майже всього ХІХ ст. українську (русинську) спільноту репрезентувало селянство і духівництво, яке очолило т. зв. "будительський рух". Світських русинів з університетською освітою було вкрай мало, хоча окремі з них здобули вищу освіту у Віденському, Празькому, Ягеллонському та деяких інших університетах Європи.

З трьох частин західноукраїнської землі Галичина була "найважливішою з історичного погляду", що підтверджується фактами культурного й політичного життя галицьких українців, особливостями процесу національного самоусвідомлення. Зокрема характерною рисою галичан була їхня лояльність до Габсбургів, коріння якої сягало часів "просвічених монархів" - Марії-Терезії та Йосифа ІІ. Вони, як відомо, провели ряд проселянських реформ, зокрема урбаріальну (аграрну) та освітню, що, попри обмежений характер, дозволили селянам стати т. зв. "предметом права". Крім того, уряд надав українській церкві та духівництву (греко-католикам) рівний статус із римо-католиками (у чому їм відмовляв колишній польський режим), підніс львівський епіскопат до рівня Галицького митрополичого престолу. Це дозволило уніатській церкві "взяти на себе роль української національної церкви" і після 1848 р. забезпечити політичне керівництво українською спільнотою в Галичині аж до того часу, поки на арену політичної боротьби не вийшли представники світської інтелігенції.

Зокрема вже на початку ХІХ ст. стараннями церковних діячів І. Снігурського, С. Петрушевича, І. Лаврівського, В. Терлецького, М. Шашкевича та ін. закладалися основи для "воскресіння" української нації - формувалося т. зв. українське питання. Священники - члени "першої організації нашого відродження" - "Товариства греко-католицьких священників для поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основах християнської релігії" стали в обороні народної, української, мови. Вже в першій половині ХІХ ст. українська політична думка на теренах Галичини сформулювала питання української державності: спочатку - у рамках слов'янської федерації (таємні організації - "Слов'янські республіканці", славнозвісна "Руська трійця"), згодом - у вигляді ідеї самостійної Української держави (о. В. Подолинський).

Зрештою, з 1848 р. галичани відкрито декларували свою національну присутність в імперії, окремішність і рівноправність українців і поляків, створивши для національного захисту першу українську політичну організацію - Головну руську раду, яка своїм Маніфестом у травні 1848 р. задекларувала не лише національно-культурні вимоги, але й генетичний зв'язок галицьких русинів із підросійськими українцями.

Важливо наголосити, що, після перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську монархію, саме Відень стає одним з осередків формування західноукраїнської освіченої верстви. Зокрема тут було створено видавничий центр, у заснуванні якого на початку 70-х років ХІХ ст. провідну роль відіграли М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Терлецький. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. у навчальних закладах Відня здобували освіту багато майбутніх видатних діячів української культури і науки. Серед них - С. Воробкевич, С. Дністрянський, С. Людкевич, Ф. Колесса, В. Барвінський, Р. Сімович та ін. У 1914 р. на території Австро-Угорщини виник "Союз визволення України", що ставив за мету домогтися доброзичливого ставлення австрійського уряду до політично-державницьких цілей українства, займався проведенням національно-культурної роботи серед військовополонених українців, виданням книжок і брошур про Україну, захистом українських інтересів при віденському дворі. У Відні у 1914-1918 рр. виходив "Вісник СВУ", видавався німецькомовний тижневик "Українська нація" тощо.

Досить складні процеси розгорталися на Буковині, де, наприклад, у 1875 р. указом імператора Австро-Угорщини засновано університет ім. Франца-Йосипа в м. Чернівці, і, особливо, в Закарпатті. В Закарпатті, наприклад, русини зазнавали значних утисків з боку угорської влади, що проводила політику мадяризації. Ця політика була започаткована прийняттям угорським парламентом у 1868 р. ніби-то ліберального закону "Про рівноправність національностей", що мав на меті формування "єдиної угорської політичної нації", дискримінаційними заходами щодо національних меншин угорського уряду К. Тіси (1875-1890 рр.) і досягла свого апогею прийняттям пакету законів про шкільну освіту 1907-1908 рр., що увійшли до історії як "Закони Аппоні" (за ім'ям міністра освіти і культів графа Аппоні) і зобов'язували в усіх школах, в т. ч. недержавних початкових національних в Закарпатті, викладання всіх предметів проводити угорською мовою і виховувати в учнів "почуття належності до мадярської батьківщини і мадярської нації".

Під час Першої світової війни, приводом до якої стало вбивство сербськими націоналістами в Сараєві 28 червня 1914 р. спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердінанда Габсбурга і оголошення через місяць Австро-Угорщиною війни Сербії, Дунайська монархія була союзницею Німеччини (членом т. зв. Четверного союзу, який протистояв Антанті) і разом із нею зазнала військової поразки, що прискорило падіння Габсбургів (останній з них - Карл ІV правив з 1916 р.) та розпад імперії у 1918 р. (до речі, в лавах цісарської армії під час війни воювали близько 300 тис. західних українців)

Але ще однією важливою причиною цього розпаду були національно-визвольні рухи народів, які переросли в буржуазно-демократичні революції. Зокрема ще під час війни, 8 квітня 1918 р., у Римі зібрався Конгрес поневолених народів Австро-Угорщини, представники яких заявили про небажання жити далі в складі монархії і вимагали державної самостійності. Цікаво відзначити, що Українська парламентська репрезентація у Відні на чолі з Є. Петрушевичем виявилася єдиною політичною силою серед представників поневолених народів, яка підтримала маніфест імператора Карла ІV від 16 жовтня 1918 р. про наміри перетворення "двоєдиної держави" на багатонаціональну федерацію, сподіваючись на утворення українського коронного краю в Австрії.

У зв'язку з цим мабуть треба згадати і Брестський мирний договір УНР з Австро-Угорщиною, Німеччиною, Болгарією та Туреччиною 9 лютого 1918 р. - перший мирний договір часів Першої світової війни, що став актом визнання Української Народної Республіки цими державами, зокрема Австро-Угорщиною. Щоправда, вимоги української делегації про приєднання до УНР Холмщини, Підляшшя, а також проведення плебісциту в Східній Галичини, Буковині й Закарпатті викликали в Брест-Литовську різке заперечення з боку делегації Австро-Угорщини. І хоча згодом під тиском Німеччини вона пішла на певні поступки і погодилась на утворення окремого українського коронного краю Східної Галичини і Північної Буковини - навіть між УНР і Австро-Угорщиною був підписаний таємний договір, який так і не був ратифікований і незабаром анульований останньою.

Після підписання Брестського договору відбувся обмін дипломатичними представництвами між УНР і Австро-Угорщиною. Українським послом до Відня було призначено А. Яковліва - члена Центральної Ради, вченого-правознавця, австрійським до Києва - графа Й. Форгача. Між УНР, Австро-Угорщиною та Німеччиною були укладені економічний договір (травень) та господарська угода (вересень) про ввезення до Центральних держав великих обсягів зерна, інших продовольчих товарів, деревини тощо і поставок з них до України вугілля, нафти, сільськогосподарських машин та ін.

Нарешті, мабуть варто згадати також про те, що наприкінці Першої світової війни почалася масова еміграція українського населення, політичних, громадсько-культурних діячів Галичини й Буковини, а також Наддніпрянської України до західних областей Австро-Угорщини. А поразка Української революції 1917-1921 рр. спричинила нову хвилю переселенців з України, насамперед - до Відня, який став центром політичної та культурної діяльності українських емігрантів у міжвоєнні роки. На той час у Відні перебували М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський, Є. Чикаленко, П. Чижевський, Є. Петрушевич, інші політичні діячі, а також науковці й літератори С. Рудницький, О. Колесса, Д. Антонович, О. Олесь, А. Крушельницький та ін. У Відні засновується низка українських культурних та громадсько-політичних організацій, видавництв, часописів. У 1921 р., наприклад, засновано Український вільний університет.

Отже, Австро-Угорщина, незважаючи на нетривалий, усього 50-річний період свого існування, залишила досить помітний слід не лише у світовій та європейській, а й в українській історії, значення якого потребує подальшого вивчення й оцінки науковців.

Драматичними, але й водночас історично закономірними, виявилися останні часи існування Австро-Угорської монархії. Після вступу у Першу світову війну в квітні 1917 р. на боці країн Антанти, США і незважаючи на вихід з неї більшовицької Росії наприкінці 1917 р. та підписання нею у Брест-Литовську сепаратного мирного договору з Центральними державами у березні 1918 р., ситуація на фронті поступово, але неухильно змінювалася на користь країн Антанти.

27 жовтня 1918 р. уряд Австро-Угорщини звернувся з нотою до президента США В. Вільсона (а США розглядали можливість збереження реформованої Австро-Угорщини як буфера між Німеччиною і Росією), в якій висловлювалася згода прийняти умови сепаратного миру Антанти. Але це був запізнілий крок, адже на той час в монархії вже почався хаотичний процес розпаду. На середину жовтня практично всі народи Габсбурзької монархії створили свої національні ради, які з офіційної згоди Антанти проголосили їх незалежність. Зокрема вже 11 жовтня про створення своєї держави заявили поляки. 27 жовтня 1918 р. Румунська Національна Рада Буковини заявила про розрив з монархією і висловилася за об'єднання всієї Буковини з рештою румунських земель у єдину національну державу. 28 жовтня Чеська Національна Рада в Празі проголосила себе Тимчасовим урядом Чехословаччини, а два дні потому Словацька Народна Рада оголосила про державну незалежність і приєднання до Чехії. 29 жовтня Народне віче Хорватії також повідомило про розрив стосунків із Австро-Угорщиною та входження Хорватії до державного об'єднання сербів, хорватів і словенців - 1 листопада було засновано Королівство сербів, хорватів і словенців. 31 жовтня відбулася буржуазно-демократична революція в Угорщині (т. зв. "революція айстр"), яка 16 листопада стала республікою. 12 листопада у Відні тимчасові національні збори одноголосно проголосили Німецько-австрійську республіку. 13 листопада українці Галичини проголосили утворення Західно-Української Народної Республіки. 16 листопада було проголошено утворення незалежної Польської держави. 20 листопада було проголошено створення незалежної держави Румунії. 1 грудня 1918 р. Великі Національні збори Трансільванії заявили про приєднання до Румунії.

По суті, як констатував відомий історик австрійської революції 1918 р. О. Бауер, "від 28 до 31 жовтня... закінчився процес розпаду Габсбурзької монархії. Протягом цих чотирьох днів розвалилася на фронті армія, в тилу державною владою оволоділи нові національні уряди".

Таким чином, в результаті військової поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні та національно-демократичних революцій на території колишньої монархії виникли самостійні держави - Австрія, Угорщина, Чехословаччина, частина земель монархії увійшла до складу Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. - Югославія), Румунія та Польща. Українці, на жаль, не змогли вибороти свою державність, і їхні землі опинились в складі чужих держав: Буковина - Румунії, Галичина - Польщі, Закарпаття - Чехословаччини.

Як відомо, з метою розробки й укладення мирних договорів між переможними країнами Антанти й переможеними державами Четверного союзу та визначення нових післявоєнних кордонів в Європі й остаточного підбиття підсумків Першої світової війни була скликана Паризька мирна конференція (січень 1919 р. - січень 1920 р.), на якій було укладено 5 мирних договорів. Основним із них був Версальський мирний договір з Німеччиною від 28 липня 1919 р., яку було оголошено головним винуватцем у війні. А власне долі земель й народів Австро-Угорщини стосувалися 2 договори - Сен-Жерменський і Тріанонський.

За Сен-Жерменським мирним договором з Австрією від 10 вересня 1919 р. де-юре припинила своє існування колишня Австро-Угорська монархія, яка, за словами її останнього міністра закордонних справ графа Отокара Черніна, "була приречена на загибель". До того ж, як зазначив він: "...нам дали можливість обрати спосіб помирання, і ми обрали найжахливіший". Колишні австрійські володіння - провінції Богемія, Моравія та Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка), що викликало обурення італійської делегації. Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС) отримало Боснію та Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала Бессарабію і Буковину, а Польща захопила Галичину.

Важливим підсумком Паризької мирної конференції стало, безумовно, утворення незалежної Польщі, територія якої перевищувала 50 тис. кв. км , а населення - 14 млн осіб. Однак кордони Польщі охоплювали також частину німецьких, чеських, українських земель, що викликало у майбутньому гострі міжнародні й міжнаціональні суперечності.

Взагалі, що стосується території колишньої імперії Габсбургів, то мабуть не було іншого такого регіону світу, де так важко було втілити в життя ідеї Вудро Вільсона (його відомі 14 пунктів) про національне самовизначення й кордони за національною ознакою. На Балканах, наприклад, не існувало чітко визначених національних кордонів, однак були національні меншини - в основному з числа слов'янських народів. Після тої поразки, яку зазнали панівні нації - австрійці та угорці - сталося так, що не слов'яни, а німці, угорці, австрійці і навіть румуни та італійці стали національними меншинами в тих країнах, що утворилися на території колишньої імперії.

У Парижі союзники відповідно до концепції "контрольованого розпаду Австро-Угорщини" намагалися видозмінити країни Центральної Європи таким чином, щоб були встановлені найбільш справедливі кордони, які забезпечували б права національних меншин (на жаль, ця норма мирних договорів поширювалася лише на нові держави), а також накладені так звані штрафні санкції на угорців та австрійців. Зокрема "Республіка Австрія" (назва згідно Сен-Жерменського договору) перетворилася на маленьку державу з населенням у 6,5 млн осіб. Відповідно до мирного договору їй заборонялося вступати у союз із Німеччиною.

Втім, принцип національного самовизначення постійно порушувався переможцями стосовно переможених. Зокрема італійцям було обіцяно природний кордон, що проходив перевалом Бреннера, хоча при цьому майже чверть мільйона німецькомовних тірольців опинялися в складі Італії. Нова Чехословацька держава дістала "історичні" кордони, у межах яких в її складі опинилася Богемія й 3,5 млн німецькомовних австрійців. Крім того, Чехословаччина і Польща, а також Румунія, поділили між собою тих українців, які проживали у Західній Україні.

Тріанонський мирний договір з Угорщиною був підписаний лише 4 червня 1920 р., що було пов'язано з революційними подіями в країні, проголошенням і тимчасовим існуванням Угорської та Словацької радянських республік. Територія Угорщини за цим жорстоким договором скорочувалася аж на 77 %, а населення - на 59 %. Понад 90% усієї відторгнутої території відійшло новим сусідам Угорщини - Чехословаччині, Румунії і Королівству сербів, хорватів і словенців. Зокрема Румунія отримала Трансільванію та Банат, КСХС - Воєводіну і Хорватію, а Чехословаччина - Словаччину і Угорську Русь (Закарпаття). Навіть Італія і Польща зуміли розширитися за рахунок угорської території.

Угорщина була урізана до тих областей, що їх залюднювали переважно угорці. Відтак вона перетворилася на невелику національну державу з населенням у 7,6 млн осіб. Натомість 3,2 млн. угорців опинилися у складі Чехословаччини, Румунії і КСХС, перетворившись на етнічні меншини, хоча продовжували жити компактними колоніями і підтримувати зв'язки з батьківщиною. Звичайно, Угорщина активно протестувала проти таких умов мирного договору, вимагаючи їхнього перегляду. "У той день, - пише з цього приводу відомий угорський історик Ласло Контлер, - коли був підписаний Тріанонський договір, сотні тисяч протестуючих громадян вийшли на вулиці Будапешта. Цей день перетворився на кошмар, що завжди переслідував свідомість і пам'ять угорців. Самі масштаби втрат не було із чим навіть порівнювати, хіба що з турецькими завоюваннями у ХVІ ст., причому грабіж цей тепер обкладався різного роду сумнівною аргументацією, нібито покликаною його виправдати і лише ще більше озлоблюючою серця угорців". Ці цілком природні національні дезидерати викликали серйозне занепокоєння сусідів - Румунії, Чехословаччини та Югославії, які невдовзі, у 1920 р., утворили оборонний союз - т. зв. "Малу Антанту" для протистояння, зокрема, угорському ревізіонізму щодо несправедливих кордонів.

Отже, за Версальською системою мирних договорів відбувся такий переділ кордонів у Центрально-Східній Європі, що у багатьох новопосталих державах виникли райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків всупереч власній волі (17 млн осіб опинилися за межами своїх національних держав). Розраховувати на підтримку Версальської системи цими народами навряд чи доводилося. Через ці обставини хвиля шовінізму й націоналізму, здійнята Першою світовою війною, не вщухала. Навпаки - тепер її силу підтримувало почуття національного приниження, особливо серед угорців і німців, які відверто марили про ревізію мирних договорів. Під час їхнього укладання відбулося стільки сумнівних компромісів й хибних рішень, що не лише переможені, а й колишні союзники були вкрай невдоволені окремими умовами договорів. І все ж таки, паризькі миротворці, зокрема В. Вільсон, покладали великі надії на Лігу Націй (1919-1946 рр.), Статут якої, за наполяганням президента США, став складовою Версальського та інших мирних договорів. Втім, як засвідчили подальші події міжнародного життя, Ліга Націй так і не виправдала сподівань, що покладалися на неї.

У зв'язку з цим важко не погодитися з висновком відомого англійського історика Джона Гренвілла, який стверджує, "що у 1919 р. в Парижі так і не було закладено міцний фундамент миру. Можливо, було б занадто нереалістичним очікувати інших результатів". А щодо земель колишньої Австро-Угорської монархії, то, на наш погляд, заслуговує на увагу висновок австрійського історика Еріха Цьольнера, який у своїй фундаментальній "Історії Австрії" писав: "Що ж стосується дунайського простору, то псевдонаціональні держави, що виникли 1918 року, в загрозливу годину виявилися далебі беззахиснішими, ніж стара Дунайська монархія з усіма її вадами".

Провина за це лягала, передусім, на паризьких миротворців, їх наукових радників й псевдонаукових експертів. Зокрема ще у липні 1918 р. Антанта виступила із заявою про підтримку об'єднаної незалежної Польщі та про "найглибші симпатії до визвольних змагань чехословаків і південнослов'ян", визнавши їх пригнобленими націями, які ведуть боротьбу за здобуття свободи і незалежності. А про українців, які проживали на своїх етнічних землях у складі чужих держав і боролися за свою незалежність, у заяві не йшлося.

Загарбання Польщею Східної Галичини й Західної Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не ухваливши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували вимоги делегації ЗУНР в Парижі та виступи українських представників в інших західних країнах про природне право українського народу на самовизначення. 25 червня 1919 р. Польща одержала від представників Антанти повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. А 14 березня 1923 р. конференція послів держав Антанти, виходячи з результатів Ризького мирного договору, ухвалила рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі на умовах забезпечення автономії цього краю, політичної, релігійної та особистої свободи його населення (які так і не були виконані).

Паризькі миротворці виявилися рішучішими й послідовнішими у визначенні долі інших західноукраїнських земель - Закарпаття, Північної Буковини та Бессарабії. Їх також передали сусіднім державам. І навіть схема цієї передачі дещо нагадувала розгляд східногалицького питання. Знову ж таки головну роль відіграли ідеологічно-стратегічні мотиви Антанти й США, збройний експансіонізм претендентів на українські землі, вплив революційних подій у Центрально-Східній Європі, відсутність єдності в українському визвольному русі тощо. 8 травня 1919 р. у Парижі було ухвалено остаточне рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині, що оформив Сен-Жерменський мирний договір з Австрією від 10 вересня 1919 р. За цим же договором, а потім згідно Севрському мирному договору від 10 серпня 1920 р., вся Буковина була віддана Румунії. Ця ж доля спіткала й Бессарабію.

Отже, за наслідками Першої світової війни західноукраїнські землі з понад 12,3 млн населення опинилися у складі нових національних держав - Польщі, Румунії й Чехословаччини. Це, безумовно, наклало значний відбиток на подальший політичний і національно-культурний розвиток українського етносу на цих землях, який налічував близько 8 млн осіб. Водночас, українська проблема стала важливим чинником державотворення й внутрішньополітичного життя цих країн протягом всього міжвоєнного періоду.

Сьогодні іноді можна почути про т. зв. галицьку ностальгію за "бабцею Австрією", що навряд чи відповідає дійсності. Можливо, у міжвоєнні роки - період входження краю до складу Другої Речі Посполитої і радянські часи, зокрема у 1939-1941 рр., - вкрай складні для західних українців, про щось подібне і можна було говорити. Але сьогодні, в умовах незалежної Української держави, за яку боролися й віддали життя не одне покоління галичан, незважаючи на усі проблеми сучасного національного державотворення, про часи входження Галичини, як і інших західноукраїнських земель, до складу Австро-Угорської монархії, можуть говорити й повинні їх вивчати історики, а для громадськості України - це лише одна із, можливо не найскладніших, але багато в чому суперечливих, сторінок історичного минулого частини українського народу.