Історичне минуле

Дмитро Дорошенко – Міністр закордонних справ Української Держави (травень – жовтень 1918 р.)
Руслан Пиріг
27.03.2017, 23:42

За доби Гетьманату Павла Скоропадського однією з найяскравіших постатей серед вищого урядового істеблішменту був Дмитро Дорошенко (1882-1951). Його призначення на посаду міністра закордонних справ ускладнилося через підозру німецьких військових і дипломатів у можливому австрофільстві. 10 травня у листі до посла А. Мумма він запевняв, що ні перед ким ніяких зобов'язань не брав, і, коли йому буде вручений портфель міністра, то він займе "лояльну позицію до політичної програми гетьмана: самостійність України на національно-українській основі при найтіснішому політичному, економічному і культурному союзі з Німецькою імперією"[1].

Але ні тривала бесіда, ні особистий лист до кінця не розвіяли сумнівів А. Мумма щодо беззастережної пронімецької орієнтації Д. Дорошенка. Посол погодився на його призначення не у статусі міністра, а керуючого МЗС. 20 травня він приступив до роботи в уряді Української Держави. 36-літній Д. Дорошенко був наймолодшим серед членів кабінету міністрів [2].

20 травня 1918 р. новий керуючий міністерством з'явився у палаці Терещенків, де знаходилося МЗС. Воно на той час складалося з єдиного департаменту, який і раніше очолював К. Лоський, знайомий Д. Дорошенка за працею в Галицько-Буковинському комісаріаті. А з радників був лише проф. О. Ейхельман - відомий учений-правник. Структурно міністерство було поділено на два департаменти: загальних справ (директор К. Лоський) та іноземних зносин (директор А. Яковлів, колишній посол УНР у Відні, учений-правник). Радниками міністерства стали О. Шульгін, І. Красковський, О. Карпінський, М. Славінський, членами ради міністра - А. Галіп, Є. Лукасевич, М. Ткаченко, канцелярію МЗС очолив І. Мірний [3].

Заступника міністра Д. Дорошенкові вибирати не довелося. На час його приходу до МЗС цю посаду вже обіймав правник О. Палтов, фактичний радник гетьмана і керівник його канцелярії. Д. Дорошенко висловив П. Скоропадському бажання бачити своїм заступником когось із людей, до нього ближчих, але гетьман запевнив, що О. Палтов не чинитиме йому ніяких перешкод. У спогадах Д. Дорошенко писав: "Але скоро я сам переконався, що насправді - Палтов не тільки нічим мені не заважав, а, навпаки, був дуже корисним: це була дуже розумна, здібна й енергійна людина, яка уміла знайтися в усяких обставинах і поводилася з великим тактом" [4]. Становище О. Палтова, як наближеної особи до глави держави, було до певної міри вигідним міністрові, оскільки його заступник нерідко брав на себе владнання складних справ, особливо у стосунках з німцями.

Очевидно, слушною є думка П. Скоропадського: "...майже весь час Гетьманства зовнішня політика знаходилася в моїх руках, руках Палтова і почасти Лизогуба". А от його ж твердження про те, що "Дорошенко вів тільки галицьку політику. У нього було багато друзів у Львові, і він постійно возився з цими українськими справами", зовсім не позбавлена суб'єктивізму [5]. І все ж не міністр Д. Дорошенко супроводжував прем'єра і гетьмана під час їхніх візитів до Німеччини, а О. Палтов, де отримав орден з рук кайзера.

Загалом міністерство закордонних справ було найбільш "українським" за складом співробітників. Це були відомі діячі, колишні посадовці Тимчасового уряду та УНР, особисто знані Д. Дорошенком, переважно члени УПСФ, серед співробітників було чимало галичан. На початку червня апарат МЗС нараховував 243 співробітника [6]. Слід зауважити, що бюджет МЗС був одним із найменших серед міністерств і склав за 1918 р. лише 8,5 млн крб. [7].

Поряд із формуванням апарату міністерства термінового вирішення вимагало й призначення українських посольств - насамперед, до держав Четверного союзу. Д. Дорошенко стверджує, що він висунув кандидатуру барона Ф. Штейнгеля на посаду посла Української держави у Німеччині, якого добре знав за спільною працею у представництві Союзу міст на Південно-Західному фронті [8,4]. Посольство України в Австро-Угорщині погодився очолити поляк за походженням В. Липинський, відомий своєю послідовною українофільською позицією. Прем'єр Ф. Лизогуб пропонував послом до Болгарії обрусілого болгарина, останнього полтавського губернатора Р. Моллова. Але спільними зусиллями болгарського посла І. Шишманова і Д. Дорошенка його кандидатуру вдалося відвести і призначити відомого українського діяча О. Шульгіна [3].

Певні складнощі виникли при доборі посла до Туреччини. Державний секретар І. Кістяковський протегував на цю посаду свого брата Олександра, який був призначений послом, але до місця служби так і не виїхав [3]. Тільки восени до роботи став новий посол М. Суковкін - колишній голова Київського губернського земства і губернський комісар Тимчасового уряду. На початку жовтня були ухвалені закони про заснування дипломатичних представництв України у Швейцарії і Фінляндії. На їх фінансування до кінця 1918 р. було виділено відповідно 32 і 45 тис. крб. [9].

Утворення посольств потребувало законодавчого і матеріального забезпечення. З цією метою Д. Дорошенко 7 червня вніс як невідкладний на розгляд уряду законопроект про посольства. Посол, посланник або уповноважений міністр посольства 1-го розряду отримував річну платню на рівні члена уряду - 24 тис. крб., а радник, як заступник міністра, - 18 тис. крб. Главі посольства виділялися 80 тис. представницьких і 25 тис. крб. роз'їзних коштів [9]. 19 червня Д. Дорошенко провів через уряд законопроект про виділення 1 млн 127 тис. крб. на утримання співробітників дипломатичних установ.

Д. Дорошенко активно підтримав політику П. Скоропадського, спрямовану на приєднання Криму до Української Держави. У середині травня міністерство закордонних справ провело нараду щодо кримської проблеми за участю урядовців, військових та науковців. Відомий правник І. Кістяковський заявив, що без Криму Україна буде відкинута на схід і північ до обіймів Москви, а самостійність гетьманату буде ілюзорною. Його підтримали інші учасники наради - М. Василенко, А. Галіп, О. Ейхельман. Глава МЗС Д. Дорошенко 30 травня направив ноту німецькому і австро-угорському посольствам про офіційну позицію українського уряду з кримського питання. У ньому зазначалося, що "приєднання Криму може відбутись на автономних підставах" [7].

Німеччина мала власні плани щодо Криму як стратегічного плацдарму просування своїх інтересів на схід. У червні з дозволу німецького командування у Криму був сформований уряд на чолі з генералом С. Сулькевичем, який зайняв відверто антиукраїнську позицію. За свідченнями Д. Дорошенка, на півострові почалося переслідування української преси, відмова приймати телеграми та офіційні папери українською мовою, призначені до Криму українські повітові старости змушені були залишити півострів.

З огляду на велику економічну залежність Криму від України у середині липня Рада Міністрів запровадила економічну блокаду півострова. Було припинено залізничне і морське сполучення, торговельні операції, поштовий зв'язок тощо. Економічна ізоляція Криму невдовзі призвела до суттєвого погіршення продовольчого становища населення, у Сімферополі та Севастополі була введена карткова система.

Незважаючи на гостроту продовольчої проблеми, налаштованість різних верств населення на покращення відносин з Україною, уряд С. Сулькевича продовжував політику конфронтації. Тільки вересневий візит П. Скоропадського до Німеччини вніс істотні корективи до українсько-кримських відносин. За вказівкою з Берліна керівництво півострова направило до Києва делегацію на чолі з сенатором А. Ахматовичем для переговорів щодо приєднання Криму до Української Держави.

Рада Міністрів уповноважила Ф. Лизогуба (голову), міністрів Д. Дорошенка, І. Кістяковського, А. Ржепецького, С. Гутника, О. Рагозу вести переговори, а також підписати відповідні акти і договори [3]. Переговорний процес проходив важко, але 12 жовтня вдалося погодити прелімінарну угоду, за якою Крим діставав автономію у складі Української Держави, свій крайовий сейм, територіальне військо, свою адміністрацію, податкову систему і статс-секретаря при українському уряді. Кримська делегація взяла перерву в переговорах для ознайомлення з проектом договору громадських організацій півострова. Але стрімке погіршення внутрішньополітичного становища Гетьманату, за словами Д. Дорошенка, "поклали кінець планам злучення Криму з Україною" [7].

Д. Дорошенко вступив на посаду, коли підготовка мирних переговорів Української Держави з РСФРР була в основному завершена. Російські посланці на чолі з Х. Раковським вже прибули до Києва. Головою української делегації був призначений генеральний суддя С. Шелухін. У червні було підписано перемир'я, але надалі українсько-російські переговори зайшли у глухий кут.

До пріоритетних, але найменш приємних службових обов'язків міністра належали взаємовідносини з німецькими військовими і дипломатами. Д. Дорошенко добре усвідомлював нерівноправний характер відносин Гетьманату з Центральними державами, що був обумовлений засадами "східної" політики Німеччини, військовою окупацією краю, низкою асиметричних договірних зобов'язань української сторони.

На початку липня посол Австро-Угорщини Й. Форгач повідомив П. Скоропадського про одностороннє денонсування таємного протоколу щодо зобов'язання Австро-Угорщини утворити на західноукраїнських землях коронний край. З боку гетьмана, неприхильного до галицького питання, це не викликало адекватної реакції. Д. Дорошенко стверджує, що він наполягав на оголошенні ноти протесту і готовий був піти у відставку, але гетьман не прийняв цього плану. Було вирішено доручити послу В. Липинському вдатися до дипломатичних заяв у Відні. Як відомо, вони не дали результату. 16 липня протокол був спалений у МЗС Німеччини.

Попри зовнішню видимість згуртованості першого складу гетьманського уряду усередині його відбувалася певна фрагментація міністрів за ідейно-політичними поглядами, різним баченням перспектив державного будівництва, просто людськими симпатіями і антипатіями. Влітку в уряді склалася приватна група міністрів, які домовилися між собою підтримувати національний курс у своїх відомствах і в уряді. До неї входили Д. Дорошенко, І. Кістяковський, Б. Бутенко, В. Любинський і О. Рагоза [4].

Безперечно, надто активна і відверто самостійницька діяльність Д. Дорошенка дратувала міністрів-кадетів, але вони мали рахуватися з суттєвою підтримкою його з боку голови уряду і неабиякою довірою гетьмана. Остання обставина була зумовлена давніми близькими стосунками П. Скоропадського і П. Дорошенка, якого гетьман дуже хотів бачити на чолі уряду. Саме дядько Петро Якович виступав єднальною ланкою між главою держави і керуючим МЗС, запорукою їх довірливих відносин.

Слід відзначити, що у столичному політикумі впродовж усього функціонування гетьманської держави циркулювали чутки про близьку зміну керівництва уряду. У липні П. Скоропадський дає Д. Дорошенку доволі складне і абсолютно конфіденційне доручення - провести переговори з трьома можливими, з погляду гетьмана, кандидатурами на посаду прем'єра: професором Д. Багалієм, відомим ученим-істориком, колишнім членом Державної ради Росії; І. Шрагом - колишнім депутатом Державної думи, соціалістом-федералістом; П. Дорошенком - відомим чернігівським діячем, приятелем гетьмана. Д. Дорошенко викликав Д. Багалія з Харкова, двічі влаштовував його зустрічі з П. Скоропадським, але той відмовився. Не вдалося вмовити й І. Шрага, а П. Дорошенко погодився очолити лише Головне управління культури і мистецтва.

У серпні та вересні відбулися поїздки до Німеччини голови уряду і гетьмана, тому питання про зміну кабінету міністрів актуалізувалося лише наприкінці вересня. Німці підштовхували П. Скоропадського до змін у складі уряду з метою посилення його українськими діячами. Він погодився на прямі переговори з Українським національним союзом, очолюваним В. Винниченком. Вимоги опозиції були досить жорсткими: прем'єр і більшість уряду мали скласти їх посланці. Переговори велися під контролем німецьких дипломатів, істотно затягнулися і привели до урядової кризи.

Очевидно, закулісна робота Д. Дорошенка з формування уряду та тісні контакти з гетьманом викликали невдоволення частини міністрів і відповідну реакцію Ф. Лизогуба. 7 жовтня він вперше за час головування в Раді Міністрів особисто зробив доповідь з питань зовнішньої політики. Тональність прийнятої постанови свідчить про невдоволення прем'єра і урядової більшості діяльністю МЗС [3].

Слід відзначити, що затяжний процес реорганізації уряду проходив на фоні стрімкого розвитку міжнародної ситуації. Четверний союз розвалювався, поразка Центральних держав стала цілком очевидною, події актуалізували знамениті 14 пунктів президента США В.Вільсона щодо завершення Світової війни. За цих умов В. Винниченко втратив інтерес до формування уряду, оскільки вже виношував плани повалення гетьманського правління.

15 жовтня Д. Дорошенко на засіданні уряду доповів про невідкладну необхідність в інтересах майбутнього держави проведення роз'яснювальної роботи щодо поширюваних в країнах Антанти невірних відомостях про становище України та її ставлення до Центральних держав і Великоросії. Уряд визнав необхідним послати до Англії, Франції і Північно-Американських Сполучених Штатів спеціальні дипломатичні місії у складі особливо уповноваженого посла і секретаря. У розпорядження міністра закордонних справ виділялися 2 млн крб. "на витрати, викликані сучасним політичним становищем України" [3].

Права кадетська група Ради Міністрів, протестуючи проти можливого поповнення уряду представниками українських партій, виступила із запискою, підписану десятьма міністрами. Це була декларація про необхідність зміни політичного курсу України у бік федерування з небільшовицькою Росією.

Усвідомлюючи невідворотність відставки, лідери кадетської групи піддали Д. Дорошенка політичному остракізму. Авторитетний віце-прем'єр М. Василенко заявив, що серед міністрів є одна людина - Д. Дорошенко, яка працювала поруч з ними і водночас робила все, щоб повалити їхній кабінет. Міністр юстиції О. Романов та міністр фінансів А. Ржепецький вже прямо звинуватили главу МЗС у тенденційному призначенні співробітників виключно з "націоналістичних" українських кіл. Д. Дорошенко у відповідь заявив, що у своїй роботі керувався виключно інтересами і добром Української Держави. Після цього він залишив гетьманський палац і вже більше ніколи на засіданнях уряду не був [4].

22 жовтня Д. Дорошенко виїхав до Берліна з метою досягти домовленості з керівництвом Німеччини щодо залишення на певний час в Україні німецького військового контингенту, а також налагодження контактів з країнами Антанти і нейтральними державами на предмет підтримки Гетьманату на майбутній мирній конференції. Відбулися зустрічі Д. Дорошенка з канцлером М. Баденським і міністром закордонних справ В. Зольфом, який радив їхати до Парижа та Лондона і шукати там захисту своєї держави. Революційні події в Німеччині і відречення Вільгельма ІІ застали Д. Дорошенка у Берліні.

У новому уряді міністром закордонних справ став Г. Афанасьєв, який телеграфно наказав Д. Дорошенку негайно повертатися до Києва і вимагав "негайно відібрати у бувшого міністра всі скарбові гроші, які при ньому є і переслати їх до Києва" [4]. Д. Дорошенко дістався Києва 18 грудня, коли місто готувалося до урочистої зустрічі головного отамана С. Петлюри. Скориставшись запрошенням І. Огієнка зайняти посаду приват-доцента Кам'янець-Подільського державного університету, Д. Дорошенко 22 січня 1919 р. виїхав до нового місця роботи. У споминах про цю подію він констатував: "Я не передчував, що покидаю Київ надовго, може й назавжди..." [4].

Виявилося, що назавжди. Не дивлячись на складнощі емігрантського життя, Д. Дорошенко залишив по собі вагому творчу спадщину - насамперед, з історії України: "Огляд української історіографії" (1923); "Історія України 1917-1923" (1930-1932); "Нарис історії України" - Т. 1-2. (1932-1933). Важливим історичним джерелом стали його мемуарні праці: "Мої спогади про недавнє минуле. 1914-1920

роки" (1924); "Мої спогади про давно минуле. 1901-1914 роки" (1949). Слід відзначити, що всі вони перевидані в незалежній Україні.

Список використаних джерел:

1. Крах германской оккупации на Украине. Москва, 1936. С.121.

2. Біографічні відомості див.: Пиріг Р. Дмитро Дорошенко - міністр закордонних справ//Дипломатична і консульська служба у вимірі особистості. К., 2016. С. 37-57.

3. ЦДАВО України. Ф.1064. Оп.1. Спр.6. Арк.92. , Арк. 24, Арк. 118зв., Спр.7.Арк.9-9зв., Арк. 6-6зв., Арк..14.

4. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. Київ, 2007. С.263., С.267., С.338-339., С.353-354., С.383, С.400.

5. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. Київ - Філадельфія,1995. С.169.

6. Дацків І. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917-1923 рр. Тернопіль, 2009. С.235.

7. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. Київ, 2002. Т.ІІ. С.194., С.147., С.148.

8. Чикаленко Є. Щоденник. С.37.

9. Державний вістник. - 1918. - 19 жовтня. 26 червня.