Воєнно-політичні цілі України та невоєнні засоби їх досягнення у ХХІ столітті: новий інструментарій воєнної дипломатії
Вячеслав Ціватий, Іван Аблазов
27.01.2017, 10:59

 

УДК 327(355):94

Summary

The article deals with military and political goals of Ukraine and non-military means for their achievement in terms of polycentric world order of the XXI century. Attention is focused on the features of the new tools of military diplomacy in terms of geopolitical realities and prospects of Ukraine.

Keywords: foreign policy, diplomacy, military diplomacy, institutionalization, military doctrine, military and political goals, Ukraine.

Проблеми забезпечення та ефективного функціонування системи національної безпеки сьогодні надзвичайно актуальні для більшості держав світу. Нові безпекові виклики, породжені змінами у зовнішньополітичному та політико-дипломатичному оточенні, потребують науково-методологічного забезпечення, розробки та реалізації відповідної державної політики та її політико-дипломатичного інструментарію, здатного забезпечувати захищеність суспільства і держави від воєнних загроз. Таку політику прийнято називати політикою національної безпеки. Вона визначається діяльністю держави та її інститутів щодо запобігання і нейтралізації загроз національним інтересам України в сфері безпеки. Ця діяльність здійснюється шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм у різних сферах національної безпеки відповідно до чинного законодавства. Діяльність держави у воєнній сфері національної безпеки прийнято називати воєнною політикою держави.

Воєнна політика держави є складовою загальної державної політики, безпосередньо пов'язаною зі створенням Воєнної організації, її підготовкою та застосуванням для досягнення політичних цілей. Воєнна організація держави - це сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз [1].

Воєнна доктрина є основою для підготовки та прийняття воєнно-політичних, воєнно-дипломатичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних рішень, розроблення відповідних концепцій та програм. Власне воєнна доктрина є ідейним стрижнем усієї воєнно-політичної та воєнно-дипломатичної діяльності держави (воєнної політики) як одного із напрямів загальної політики держави, політичних партій, громадських організацій та інституцій. Вона стосується інтересів суспільства і всіх державних структур.

Політичні цілі є втіленням нових політичних інтересів. У даному контексті інтерес є певний синтез об'єктивних потреб у застосуванні воєнної сили для забезпечення функціонування влади на певній території чи в певних сферах життєдіяльності. У сфері воєнної політики такий інтерес визначається як воєнно-політичний інтерес. Такі інтереси, як правило, мають загальнонаціональну значимість і належать до пріоритетних національних інтересів. Такі інтереси закріплено в статті 6 Закону України "Про основи національної безпеки України" (у редакції від 07.08.2015 р.) [1, ст. 6].

Воєнно-політичні цілі - сукупність поглядів і намірів, що виражають потреби та інтереси учасників воєнно-політичної діяльності. Найчастіше виділяють цілі двох типів - довгострокові, ідеальні (goals), які ще інколи називають стратегічними, і короткострокові, конкретні (objectives), які називають оперативними. Перша група - це ідеальний, найкращий з можливих станів системи ("кришталева мета"), має здебільшого невизначений часовий інтервал і не завжди легко піддається операціоналізації. А друга - описує конкретний, досяжний у найближчому майбутньому стан системи. Ця група цілей легко інституціоналізується й операціоналізується та складає основу коротко- і середньострокового стратегічного планування.

Конфлікти спостерігаються не тільки між короткостроковими і довгостроковими цілями, а й між цілями життєво важливими і ординарними, між цілями і засобами їхнього досягнення. Саме тому будь-яке політичне рішення - завжди компроміс, і завдання політика або дипломата - узгодити бажаність можливого з можливістю бажаного.

Інакше кажучи, держава ніколи не досягає всіх цілей і не втілює в життя всі національні інтереси й цінності - це неможливо. Це одна з причин, чому політику можна розглядати як сукупність дій по досягненню максимуму можливого в конкретній політичній ситуації або досягнення максимуму можливого з усього спектру бажаного. Заради цього політику або дипломату дуже часто доводиться жертвувати одними цілями й інтересами заради досягнення інших - важливіших. А для цього необхідні чіткі пріоритети, тобто чітка ієрархія національних інтересів, цілей за їхньою важливістю і пріоритетністю. Ці пріоритети надалі стають основою розробки відповідних стратегій різного рівня.

На формування воєнно-політичних цілей впливає дуже багато чинників. Їх взаємодія має специфічний характер для кожної держави й постійно змінюється в часі. Кожна держава має власні воєнно-політичні та воєнно-дипломатичні цілі і визначає їх у різних умовах воєнно-політичної обстановки. Для нормування ефективної стратегії воєнної безпеки необхідно максимально повно та об'єктивно оцінювати всю сукупність зовнішніх і внутрішніх чинників, що впливають на її створення й реалізацію.

Сьогодні Україна визначає свої національні інтереси і пріоритети, шукає шляхи їх захисту, визначає своє місце і роль у регіоні та поліцентричному світі в цілому. Вирішення цих проблем неможливе без постійного виявлення та аналізу чинників, що впливають на національну безпеку держави [2].

До основних складових національної безпеки України належить воєнна безпека. У цій сфері наша держава досягла суттєвих позитивних результатів. У той же час історичний досвід (від Античності й Середньовіччя до Сьогодення) свідчить, що для забезпечення воєнної безпеки необхідно постійно відстежувати і оцінювати воєнно-політичну обстановку у світі, регіоні, конкретній державі, виявляти загрози й нові виклики, що виникають, та вживати адекватних заходів для їх своєчасної нейтралізації.

Велике значення в розв'язанні геополітичних, регіональних, національних, воєнно-політичних, воєнно-дипломатичних та інших проблем мають невоєнні засоби. Їх пріоритетне застосування нині зумовлюється такими взаємопов'язаними чинниками: 1) потребою заповнити прогалину в теоретичній розробці суті і функцій невоєнних засобів безпеки, з'ясувати їх взаємозв'язок з воєнними засобами; 2) необхідністю поєднання воєнних і невоєнних засобів у врегулюванні регіональних та інших конфліктів.

Учені різних країн обґрунтовують концептуальні засади підвищення ролі невоєнних засобів у зміцненні миру і безпеки та розробляють конкретні шляхи, способи, методи і форми їх застосування. Слід констатувати, що вітчизняних наукових пошуків безпосередньо з предмета дослідження нами не виявлено, тоді як багато фахівців у галузі національної безпеки провідних країн світу вже давно приділяють цій проблемі велику увагу (Р. Никои, Й. Низинг, Д. Мітрані, Р. Кеоейн, Дж. Найт, Б. Бьюзем, Д. Фишер, О. Капто).

Метою даної статті є спроба визначення напрямів застосування невоєнних засобів для досягнення воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних цілей держави.

Сучасна війна є складним суспільно-політичним явищем, що входить складовою частиною в загальний політичний і політико-дипломатичний процес, який складається з сукупності взаємозв'язаних періодів, характеризованих певним геополітичним масштабом (глобальним, регіональним, локальним), і використанням широкого спектру засобів досягнення тих або інших політичних цілей.

Відправним моментом (нульовою фазою) політичного процесу служить мирна співпраця, що є найсприятливішим періодом розвитку суспільства, під час якого соціальні протиріччя вирішуються виключно невоєнними засобами, здійснюється позитивне забезпечення життєдіяльності особи, а функціонування політичних й інших невоєнних засобів у цьому періоді виключає застосування насильства. У даному випадку здійснюється мирне досягнення поставлених політичних цілей - наприклад, таких як перерозподіл зон геополітичного впливу і ресурсів, права їх контролювання, уточнення кордонів тощо. Таким чином відбувається мирне протікання політичного й політико-дипломатичного процесу в державах, регіонах та в цілому у світі.

Проте не завжди і не всі політичні цілі можуть бути досягнуті за допомогою "м'яких" невоєнних засобів [3]. Може наступити момент, коли виникає потреба продовжити політику іншими засобами. Це служить причиною переходу мирної співпраці в якісно новий стан - неозброєне протиборство, коли політика і дипломатія починає здійснюватися іншими, жорсткими невоєнними засобами. Воєнні засоби на цій стадії політичного процесу можуть виступати тільки як чинник гіпотетичної загрози (демонстрація сили) або мати короткострокове і обмежене використання (акції відплати). Активне застосування жорстких невоєнних засобів у поєднанні з "м'якими" нетрадиційними (у першу чергу з інформаційними) засобами складає головну особливість протікання нижчої фази війни в сучасних умовах. Неозброєне насильство, деформація нормальної життєдіяльності особи та досягнення політичної мети шляхом примусової зміни стану соціуму складають істотні ознаки цього періоду політичного і політико-дипломатичного процесів. Вирішення суспільно-політичних протиріч у даному випадку дає можливість перейти на новий рівень розвитку соціуму, хоч і за допомогою деформації нормальної життєдіяльності особи, але без використання воєнних засобів.

Неможливість або нездатність суб'єктів політики вирішити протиріччя без застосування воєнних засобів призводить до переходу політичного процесу у вищу фазу, яка і є власне війною, оскільки саме тут застосовується збройне насильство, відбувається збройне протиборство сторін і руйнування нормальної життєдіяльності особи - у даному випадку воєнні засоби виступають у комплексі з жорсткими нетрадиційними засобами, причому перші грають роль домінуючої сили. Цей період завершується після досягнення воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних цілей, а також супроводжується початком мирного періоду або переходом у нижчу фазу війни, в якій політика і воєнна дипломатія продовжується іншими, такими, що вже не руйнують нормальну життєдіяльність особи, воєнними засобами.

Зміни характеру протиборства в конфліктах між державами відбувалися і відбуваються в напрямах розширення їх просторового розмаху, зміни тимчасових співвідношень і виникнення нових форм та способів дії на об'єкти протиборства, зумовлених створенням і появою нових засобів боротьби як воєнних, так і невоєнних. Нині найдинамічніше розвиваються інформаційні чи інформаційно-психологічні засоби, технології та форми протиборства.

Існуюча тенденція зміщення форм і методів збройної боротьби в інформаційну сферу зумовила виокремлення її специфічної форми - інформаційного протиборства. У майбутній війні неможливо досягти поставлених цілей без постійного здійснення інформаційних інтервенцій як до початку агресії, так і у воєнний період [4].

Види інструментів протиборства й динаміка їх застосування залежать від якісного стану і ходу розвитку конфлікту між ворогуючими сторонами. На етапах виникнення і загострення конфлікту суперники в ході реалізації своїх інтересів застосовують, як правило, невоєнні засоби і відповідні ним форми протиборства. На самому початку кожен з них прагне впливати на свідомість і підсвідомість людей та на їхню поведінку з метою підриву морально-психологічного стану та стійкості військ і населення супротивника та, водночас, для забезпечення високого морально-психологічного стану і стійкості своїх військ та населення, прагнучи при цьому привернути на свою сторону прихильність світової громадськості. Ця форма боротьби відома як морально-психологічне протиборство чи психологічна війна.

На міждержавному рівні застосовуються й інші невоєнні засоби протиборства, головними суб'єктами яких є офіційні політичні органи державної влади та управління з їх політичними інститутами. До цих засобів безпосередньо відноситься і дипломатія, яка є сукупністю невоєнних засобів, прийомів та способів досягнення поставлених цілей і вирішення завдань зовнішньої політики держави, відстоювання її прав та інтересів. З поняттям "дипломатія" пов'язують мистецтво ведення переговорів з метою запобігання та врегулювання міжнародних конфліктів, пошуків компромісів і узгоджених рішень. За допомогою дипломатії найвищі політичні органи державної влади реалізують зовнішню політику і захищають національні інтереси. Воєнна дипломатія є специфічною галуззю класичної дипломатії [5].

Політико-дипломатичні засоби протиборства в умовах підвищення ролі правових чинників у міждержавних відносинах стають все вагомішими. Правовою основою для їх застосування є принципи сучасного міжнародного порядку - суверенність, територіальна цілісність, недоторканність державних кордонів, невтручання у внутрішні справи.

Тісно пов'язані з дипломатією правові засоби захисту національних інтересів, на які спираються і використовують як дипломатія, так і органи інформаційно-психологічного забезпечення, є сукупністю юридичних норм і принципів, регулюючих відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародних відносин. Норми і принципи сучасного міжнародного права закріплені в Статуті ООН, який забороняє державам застосовувати силу або загрозу силою і вимагає від них рішення будь-яких міжнародних суперечок виключно мирним шляхом. Міжнародним правом допускаються тільки справедливі війни в порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону від агресії. Існує Міжнародний суд ООН, головне завдання якого полягає у вирішенні суперечок між державами. Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як у процесі міжнародних, так і внутрішніх збройних конфліктів. До ефективних невоєнних засобів досягнення воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних цілей держави відносяться економічні засоби. Економічне протиборство, на відміну від політико-дипломатичного і правового видів протиборства, що мають у своєму розпорядженні арсенал переважно мирних засобів, об'єднує в собі сукупність засобів економічного та воєнного характеру, спрямовані на досягнення економічної переваги над суперником. Воно включає, з одного боку, прискорену мобілізацію й розвиток власної економіки та її захист від дії протиборчої сторони, а з іншого - заходи з ослаблення та підриву економіки конкурента.

У мирний час або в період гібридної конфліктогенності найчастіше застосовуються різного роду економічні санкції. Наприклад, вплив на суперника припиненням постачання сировини, енергетичних ресурсів, інших матеріальних ресурсів, а за рішенням ООН - блокада основних шляхів їх постачання з боку інших держав. У ході воєнного конфлікту матеріальні цінності супротивника й засоби їх виробництва можуть знищуватися в цілях підриву його економічного потенціалу і можливостей для ведення збройного протиборства. Зміст і послідовність реалізації тих або інших форм і способів протиборства між протиборчими сторонами можуть бути різними.

Невоєнні засоби забезпечення безпеки - це по суті все, що має у своєму розпорядженні держава за винятком суто воєнних, а також міжнародних чинників, на які можна спертися для ефективної протидії воєнним загрозам.

По-перше, це - сукупність політичних, політико-дипломатичних, дипломатичних економічних, науково-технічних, духовно-культурних, інформаційних і гуманітарних можливостей держави, необхідних для її інтеграції у світове співтовариство, розвитку всебічних зв'язків, що зміцнюють довіру, знижують воєнне протистояння, споруджують бар'єри для силової політики.

По-друге, до них відносяться миротворчі елементи міжнародної політичної та політико-дипломатичної систем, відповідні глобальні організації та рухи, політико-правові й етичні норми, світова громадська думка, які спрямовують розвиток воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних відносин держав у русло недопущення війн і збройних конфліктів.

По-третє, це міжнародний авторитет і положення держави у світовій спільноті, її духовно-етичний імідж.

Налічується близько 200 видів невоєнних засобів досягнення воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних цілей держави. Розподіл арсеналу впливу суб'єктів політики і дипломатії на невоєнні та воєнні відображає мировоєнний характер історичного процесу, роздвоєння функціонування держав, суспільств і народів у ході розв'язання протилежних завдань, пов'язаних із миром або війною.

Невоєнні засоби - це сукупність соціальних інститутів (організацій), правових норм, духовних цінностей, інформації та технічних систем загального призначення, що використовуються державою у сфері внутрішніх і зовнішніх відносин з метою зміцнення воєнної безпеки. Вони сприяють залученню додаткових сил, зокрема - набуттю союзників і друзів, послабленню й усуненню воєнних загроз і небезпек (договори, угоди, меморандуми, перетворення недругів у нейтралів і т.п.), зменшенню можливостей агресорів (ізоляція, створення негативного іміджу в громадській думці, викриття планів і т.д.). Вони виступають помічником і навіть замінником (за певних умов) воєнної сили.

Кожний вид невоєнних засобів має різноманітний політичний, політико-дипломатичний і дипломатичний інструментарій. Усі вони покликані виконувати певні функції та поділяються на дві великі групи за приналежністю: а) ті, що знаходяться у розпорядженні держави; б) ті, що знаходяться в розпорядженні колективного користувача - міжнародних органів і установ (міжнародних інституцій).

Обов'язок служити забезпеченню воєнної безпеки для цих засобів здається ясним і зрозумілим, але здебільшого бачиться односторонньо - тільки в позитивному плані. Дипломатія, у т.ч. - й воєнна дипломатія, розуміється як мистецтво ведення переговорів задля запобігання і врегулювання міжнародних конфліктів, зміцнення миру, захисту своєї держави. Торгівля як один із економічних засобів служить не тільки взаємовигідному обміну товарами, послугами, технологічними та духовними цінностями, але й створює такий невидимий "бар'єр" для війн і збройних конфліктів, як загальні інтереси, потреби, воля й дії партнерів для збереження миру, недопущення небезпечних ускладнень у міжнародних відносинах і міждержавних стосунках.

Але невоєнні засоби можуть активно застосовуватися й для підготовки, розв'язування війн і збройних конфліктів, для підриву і ослаблення воєнної потужності, руйнування воєнних систем і збройних сил певної держави. Здатність служити різним, у тому числі протилежним цілям, - це властивість усіх засобів, які використовуються політиками, дипломатами і державами. Реальна потужність невоєнних засобів, як і будь-яких інших, вимірюється наслідками, до яких вони здатні призвести. Наприкінці XX - початку ХХІ століття вони за своєю ефективністю зрівнялися з воєнними, якщо їх не перевершили. Невоєнними засобами стало можливо добиватися таких цілей, які раніше досягалися лише війнами.

Зрозуміло, не можна применшувати, але не варто й перебільшувати можливості невоєнних засобів, оскільки за допомогою воєнних засобів їх досить легко знищувати. Невоєнні засоби нездатні безпосередньо протистояти воєнним і потребують захисту. З іншого боку, військова потужність виявляється неефективною відносно економічної, інформаційної, ідеологічної, розвідувальної та таємної підривної діяльності проти держави і воєнної потужності. Зважаючи на цю обставину, для досягнення воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних цілей потрібне комплексне застосування воєнних і невоєнних засобів. Ні ті, ні інші не можуть у відриві один від одного забезпечувати мир або запобігти війні, відбити агресію. Вони наче компенсують недоліки одне одного і поєднують свої позитивні властивості, створюючи разом необхідний ефект переваги над ворогом, противником чи певною країною.

Виходячи з можливостей невоєнних засобів щодо досягнення воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних цілей держави, слід чітко сформулювати їхню мету та завдання у Воєнній доктрині [6]. Важливо не тільки дати розгорнутий виклад завдань невоєнних засобів, а й конкретизувати можливості їх використання в поєднанні з воєнними засобами.

Зростання ролі невоєнних засобів для досягнення воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних цілей держави зумовлено низкою причин.

По-перше, революцією в технічній базі цих засобів, а також удосконаленням способів і форм їх застосування. Наприклад, здатність засобів масової інформації долати будь-які перешкоди, межі і відстані, наявність у світі понад 3 млрд радіоприймачів, понад 2 млрд телевізорів, створення мережі Інтернет і т. п. забезпечують спроможність досягати кожної людини на планеті, мати на неї вплив, перетворювати її на свого прихильника або, щонайменше, - на нейтральну особу. Щодо воєнних сутичок, то у них тепер перемагає сильніший у інформаційному протиборстві. Приклади воєнних конфліктів кінця XX століття та початку XXI століття яскраво це демонструють.

По-друге, посиленням взаємозалежності добробуту всіх держав від ступеня входження до системи світових зв'язків і рівнем активності суб'єктів міжнародних відносин. Слабшає роль держав у контролі над економічними, інформаційними та духовними процесами. Епоха, коли одна держава могла ізолювати іншу від зовнішнього світу і контролювати всі інформаційні надходження, минула. Для радіо, телебачення та інтернету тепер не існує кордонів.

По-третє, загроза загального самознищення у великомасштабних збройних зіткненнях примушує супердержави зосереджувати свою увагу, насамперед, на невоєнних засобах.

Для того, щоб невоєнні засоби ефективно діяли на користь безпеки держави, потрібен відповідний державний механізм. Про це свідчить і досвід провідних країн світу. Одним із перспективних шляхів досягнення цілей воєнної політики держави є удосконалення аналітичних спроможностей та взаємозв'язків на державному рівні, модернізації системи воєнної розвідки на стратегічному та оперативно-тактичному рівнях, приведення систем воєнної розвідки та військової контррозвідки у відповідність зі стандартами НАТО.

Підвищення ролі невоєнних засобів окремих держав залежить від низки об'єктивних і суб'єктивних чинників. До об'єктивних чинників належать розвинена економіка, високий рівень науково-технічного розвитку, потужна оборонна здатність. Без ефективної економіки й могутньої армії не може бути сильної зовнішньої політики, дипломатії, розвинутих економічних зв'язків і матеріальних важелів впливу на політику інших держав, достатньої кількості новітніх інформаційних технологій і т.п. Але вказані об'єктивні чинники не спрацюють без ефективної та активної політики, привабливої ідеології, високого мистецтва воєнної дипломатії та застосування невоєнних засобів на користь безпеки. На жаль, на всіх цих позиціях Україна, як молода країна, ще досить слабка - їй треба навчитися оптимально застосовувати невоєнні засоби для вирішення своїх проблем.

Характерна особливість сучасної війни - це безпосередня реалізація на практиці концептуальних поглядів воєнно-політичного керівництва держав через струнку систему їх виконавчих структур і механізмів. При цьому передбачається, що вражаючий ефект досягатиметься за рахунок системної спрямованості на об'єкт протиборства всіх складових потужності держави - політичної, економічної, військової, правової, дипломатичної, ідеологічної, наукової, інформаційної та інших.

У воєнній політиці Україна орієнтується на реалізацію принципу оборонної достатності в умовах скорочення збройних сил. Разом із тим, через своє геополітичне положення, вона є об'єктом пильної уваги з боку розвинених країн, які прагнуть ефективної реалізації своїх геополітичних та інших інтересів. Ці обставини зумовлюють необхідність пошуку несилових шляхів забезпечення воєнної безпеки України та пріоритетного розвитку таких форм і методів, які, не будучи джерелом нагнітання воєнної напруги, забезпечували б у сучасних умовах високий рівень воєнної безпеки держави й підвищення якісних параметрів систем озброєння та військової техніки. Одним із таких напрямів є, безумовно, застосування невоєнних засобів і воєнно-дипломатичного інструментарію.

Сучасний конфліктний воєнний менеджмент має у своєму розпорядженні значний набір інструментів (воєнно-дипломатичний інструментарій), які дозволяють успішно розв'язувати протиріччя між опонентами, зокрема: спільні програми для військових країн, що знаходяться в стані конфлікту; контроль над гонкою озброєнь та підписання угод по роззброєнню; застосування процедур з кризового менеджменту; використання миротворчих сил; заходи з підтримання миру тощо. До процесу врегулювання конфліктів можуть залучатися як державні, так і недержавні дійові особи (áктори).

Актуальним для сьогодення залишається вислів відомого французького дипломата, політика й історика початку XVI століття Філіпа де Коміна щодо вирішення конфліктних, проблемних питань за допомогою дипломатії, а не на полях воєнних битв: "Необхідно остерігатися битв і не покладатися на мінливості долі, якщо тільки цих битв можливо уникнути". Аналогічні позиції відстоює і його сучасник - італійський дипломат і політик Нікколо Макіавеллі. Його погляди знайшли відображення в "Історії Флоренції". У цьому творі він проголошує й обґрунтовує думку про те, що між проявами внутрішньої й зовнішньої політики, між станом країни, її дипломатією й війнами існує безпосередній взаємозв'язок, що війна - це момент політичного життя, продовження в інших формах певної політики. Ця думка, яка на сьогодні є досить тривіальною, у XVI столітті була абсолютно новою.

Здається, що конфліктогенний світ прийшов до стану, коли на часі скликання нової міжнародної інституції - нового всеєвропейського Віденського конгресу, який має визначити правила політико-дипломатичної та воєнно-політичної гри. Вбачається, що саме конференційна дипломатія має стати новою пріоритетною формою в дипломатичному інструментарії держав світу, покликаному врегулювати конфлікти у поліцентричному світі ХХІ століття.

Протягом останніх 10-15 років з'явилося лише декілька досліджень, присвячених сфері застосування невоєнних засобів для досягнення воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних цілей держави. Необхідно узагальнити вітчизняний і зарубіжний досвід, а також визначати комплекс нових невоєнних засобів у швидкомінливих політичних реаліях сьогодення, що надасть можливість раціонально вирішувати нагальні завдання при досягненні воєнно-політичних і воєнно-дипломатичних цілей.

Список використаних джерел:

1. Закон України "Про основи національної безпеки України" від 19.06.2003 р. №964-IV (у редакції від 07.08.2015р.) // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2003. - №39. - ст. 351.

2. Зовнішня політика України - 2015: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети / за ред. Г.М. Перепелиці. - К.: ВД "Стилос", 2016. - 308с.

3. Joseph S. Nye Jr. SOFT POWER. The Means to Success in World Politics / Joseph S. Nye Jr. - N.Y.: University edition, 2008. - 208 p.

4. Silver Alexandra. Soft Power: Democracy-Promotion and U.S. NGOs / Alexandra Silver. - N.Y.: University edition, 2009. - 234 p.

5. Pigman Geoffrey Allen. Contemporary Diplomacy / A.G. Pigman. - Washington, 2010. - 288р.

6. Воєнна доктрина України, затверджена Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015.

АНОТАЦІЯ

У статті розглянуто воєнно-політичні цілі України та невоєнні засоби їх досягнення в умовах поліцентричного світоустрою ХХІ століття. Увага акцентується на особливостях нового інструментарію воєнної дипломатії в умовах геополітичних реалій та перспектив України.

Ключові слова: зовнішня політика, дипломатія, воєнна дипломатія, інституціоналізація, воєнна доктрина, воєнно-політичні цілі, Україна.

АННОТАЦИЯ

В статье рассмотрены военно-политические цели Украины и невоенные средства их достижения в условиях полицентричного мироустройства ХХІ века. Внимание акцентируется на особенностях нового инструментария военной дипломатии в условиях геополитических реалий и перспектив Украины.

Ключевые слова: внешняя политика, дипломатия, военная дипломатия, институционализация, военная доктрина, военно-политические цели, Украина.

<xml> </xml><object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>