Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Витоки фахової освіти українських дипломатів: 1918-1923 рр.
Ірина Матяш
27.03.2017, 23:00

 

УДК 327:94

Summary

The main forms and principles of the activity of the first educational institutions in the field of personnel training for Ukrainian foreign missions during 1918-1923 are considered. On the basis of the archival information, the composition of the teaching staff, quantitative and qualitative parameters of the students is clarified. A personal contribution to the formation of the foundations of special education for diplomats of Ukrainian statesmen of the UNR was investigated. It was suggested that the traditions of the Diplomatic Academy of Ukraine were laid in 1918-1920.

Key words: educational institutions in the field of personnel training for the diplomatic service, Consular courses, Middle East Institute, Kiev Institute of International Relations.

Витоки формування фахової освіти дипломатів в Україні тісно пов'язані з буремними роками Української революції 1917-1921 рр. - тим періодом державного розвитку України, коли українська дипломатична служба народжувалася як держаний інститут. Деякі аспекти створення спеціальних навчальних закладів для підготовки фахівців у сфері дипломатії знайшли відображення в історіографії [1].

Молода дипломатія Української Народної Республіки потребувала кваліфікованих фахівців як для відповідних підрозділів центрального апарату зовнішньополітичного відомства, так і для консульських установ. Відтак, уже з перших днів діяльності Генерального секретаріату справ міжнародних, реорганізованого в грудні 1917 р. із Генерального секретарства міжнаціональних справ, спершу постало питання про започаткування цілеспрямованої підготовки майбутніх консулів. Нагальна потреба у створенні консульських установ зумовлювалася необхідністю державного захисту українців, які опинилися за кордоном, та організації товарообміну молодої самостійної держави з іншими країнами. Встановлення дипломатичних та консульських зносин передбачала стаття IV Мирного договору між УНР, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною, підписаного 29 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті.

Спершу зовнішньополітичне відомство попри нагальну потребу не мало можливості організувати теоретичну підготовку претендентів на консульські посади. На заваді започаткуванню спеціальної освіти працівників новостворюваної консульської служби ставали як об'єктивні причини (брак висококваліфікованих викладачів, компетентних у сфері консульських зносин та матеріальних ресурсів), зумовлені новизною поставленої проблеми, так і причини непереборної сили, незалежні від волі виконавців (наступ більшовиків на Київ і через це тимчасовий переїзд уряду до Житомира). Така можливість виникла після повернення Центральної Ради до Києва, в березні 1918 р. У співпраці з Генеральним секретарством торгу та промисловості УНР і Українським науковим товариством економістів МЗС УНР зробило перші кроки до організації навчального закладу в сфері консульської служби. Для реалізації ідеї започаткування спеціальної підготовки майбутніх консулів важливе значення мало те, що в лютому 1918 р. генеральним секретарем торгу і промисловості було призначено вченого-металознавця, директора департаменту промисловості Генерального секретаріату УНР, члена фінансової комісії Малої Ради від фракції УПСР в Центральній Раді Івана Фещенка-Чопівського. Вчений поєднував державну і громадську діяльність із науковою роботою, працюючи в цей час за дорученням Голови Центральної Ради Михайла Грушевського над працями "Природні багатства України" та "Сільськогосподарські промисли", що згодом склали основу перших економічних україномовних видань: "Економічні нариси і природні багатства та велика промисловість" та "Економічна географія України".

Ініціатива започаткування професійної підготовки консулів належала проф. Михайлові Туган-Барановському, який влітку 1917 р. приїхав до Києва з Петербурга й кілька місяців (серпень-листопад) очолював Генеральне секретарство фінансів. Водночас, він активно займався науковою й громадською діяльністю: брав активну участь у створенні Української академії наук (УАН) та організації її Соціально-економічного відділу, увійшов до першого основного складу УАН (його було обрано академіком за спеціальністю "теоретична економія"); ініціював створення наукових інститутів та навчальних закладів у сфері економіки та демографії.

Очолюване ним Українське наукове товариство економістів забезпечило інтелектуальні ресурси для започаткування консульської освіти. В березні 1918 р. при УНТЕ було засновано перший навчальний заклад у цій сфері у формі Консульських курсів. На навчання приймалися особи, які мали юридичну або економічну освіту й досконало володіли українською мовою та будь-якою іноземною. У зв'язку з браком підручників для навчання фахівців такого профілю планувалося заснувати друкований орган УНТЕ, науковий фаховий часопис - "Вісник Українського товариства економістів", щоб "дати слухачам змогу користуватися всім тим, що в сучасний момент здобуто науково з обсягу економіки та політичної економії, і тим самим заповнити велику потребу в наукових підручниках" [2].

Основними складовими навчального плану були дисципліни з економіки, права, діловодства та іноземних мов. Колектив викладачів склали знані фахівці в сфері економіки, статистики, права, мовознавства - професори та приват-доценти Київського університету й Київського комерційного інституту, співробітники зовнішньополітичного та інших профільних відомств, іноземні консули в Києві. Міжнародне право мав викладати проф. Оттон Ейхельман, економію торгу - на той час ректор Київського комерційного інституту, а перед тим - декан його економічного відділення й один із ініціаторів створення в Києві на початку 1900-х рр. Товариства економістів, автор навчальних посібників "Статистика. Посібник до лекцій", "Політична економія", "Засади економіки страхування" професор Костянтин Воблий. Економічну політику України, економічну географію Лівобережної України та економію промисловості дав згоду викладати авторитетний вчений-економіст Сергій Остапенко. Викладачем економічної географії Правобережної України було затверджено Андрія Ярошенка, викладача статистики та економіки ККІ. Викладати економію транспорту готувався авторитетний учений у галузі фінансового права професор, декан економічного факультету ККІ Петро Кованько. Відомий учений-економіст, професор Леонід Яснопольський, автор наукових праць із питань фінансів і кредиту, банківської справи, економічної історії та економічної географії, соціології та соціальної статистики, планувався як викладач курсу "Валюта, гроші". Курс української мови для консулів розробив приват-доцент Київського університету - Іван Огієнко. Майбутній глава Української Греко-Православної Церкви у Канаді митрополит Іларіон від 1915 р. працював приват-доцентом кафедри української мови й літератури університету св. Володимира, викладав у Київському комерційному інституті, зі створенням Українського народного університету влітку 1917 р. читав там історію української мови. Навчати питанням міжнародної санітарії мав приват-доцент та завідувач кабінету гігієни ККІ Овсентій Корчак-Чепурківський, видатний учений у галузі епідеміології, санітарної статистики і соціальної гігієни, колишній приват-доцент і професор гігієни Київського університету, майбутній міністр народного здоров'я УНР, академік та секретар президії ВУАН. Генеральний секретар земельних справ УНР, кооператор і учений-економіст Борис Мартос планувався викладачем курсу "Кооперативна політика". Зважаючи на брак досвідчених фахівців із консульського діловодства готувати майбутніх українських консулів у цій сфері запросили іспанського консула в Києві Стеліо Василіаді. Таким чином, професорсько-викладацький склад створюваного для підготовки консульських кадрів формувався із найавторитетніших фахівців. Певну проблему створювало лише те, що курси засновувалися при громадській установі, яка не мала права видавати слухачам по завершенню навчання посвідчення державного зразка.

Прийом на курси відбувався без іспитів, шляхом перевірки документів та співбесіди українською мовою. За результатами співбесід претендентів було розподілено на три групи: дійсні, вільні, кандидати на слухачів. Категорію вільних слухачів складали співробітники різних міністерств, які потребували фахівців у сфері зовнішніх зносин.

Список кандидатів на консульські курси дає підстави поставити під сумнів усталену думку щодо браку освічених кадрів для дипломатичної роботи на зорі діяльності зовнішньополітичного відомства. Серед 99 слухачів нового набору 63 особи мали намір підготуватися саме до консульської праці. Всі вони володіли двома-трьома мовами, крім української і російської, отримали вищу освіту в українських та зарубіжних університетах і мріяли працювати в закордонних установах. Так, наприклад, Веніамін Віревський закінчив юридичний факультет Одеського університету зі ступенем кандидата прав, знав німецьку, французьку мову; Володимир Розумович був студентом Київської академії, вільно володів німецькою, польською, російською мовами; Іван Спарис закінчив три вищі школи (в тому числі факультет східних мов), досконало володів турецькою, новогрецькою, французькою мовами; Федір Дитрих закінчив школу при комерційному відділі в Петрограді, володів німецькою, англійською, трохи - французькою [2]. Достатні можливості для вибору кандидатур майбутніх консулів підтверджували й численні заяви претендентів на посади в підрозділах МЗС. Серед осіб, які подали ці заяви відповідно до оголошення МЗС про набір до штату співробітників, можна виокремити п'ять категорій: 1) випускниці інститутів шляхетних дівчат із знанням французької, англійської і німецької мов та володінням друкарськими навичками; 2) випускники юридичних, історичних, історико-філологічних та філологічних факультетів зарубіжних університетів зі знанням 3-7 іноземних мов; 3) державні службовці або військовики, що втратили роботу, з досвідом роботи в сфері зовнішніх зносин та знанням іноземних мов; 4) представники шляхетних родів, які знали мови та володіли питаннями етикету в силу свого виховання; 5) особи, які закінчили бухгалтерські курси [2]. Отримавши фахові знання на Консульських курсах, такі слухачі могли скласти професійний фундамент не лише консульської, а й дипломатичної служби.

Навчання на Консульських курсах розпочалося 20 квітня 1918 р., однак завершити його за доби Центральної Ради в УНР не довелося.

Проте з приходом до влади Гетьмана Павла Скоропадського Консульські курси відновили роботу вже в Українській Державі. Якісний склад колективу слухачів засвідчував перспективи формування штатів українських консульських установ. Усі слухачі володіли двома-трьома іноземними мовами, отримали вищу освіту в українських і зарубіжних університетах, мали навички в сфері бухгалтерії та діловодства. Після завершення лекційного курсу слухачі складали іспит перед спеціальною комісією у складі представників МЗС, Міністерства торгу і промисловості, Консульських курсів на чолі з радником МЗС Іваном Красковським. Серед перших випускників Консульських курсів був Віктор Садовський - майбутній старший діловод, а згодом і керівник консульського відділу Департаменту чужоземних зносин МЗС, начальник політичного відділу МЗС, один із перших співробітників міністерства від 1917 р. Надія Суровцева та ін.

Невдовзі почала втілюватися в життя й ідея створення спеціального вишу - Економічно-адміністративний інститут при УНТЕ. Інститут мав 5 відділів: зовнішньої політики, адміністративний, фінансовий, економіки і статистики, кооперативний. Перевагу при вступі мали правники та економісти, хоч, на відміну від консульських курсів, приймалися й особи без вищої освіти за наявності відповідного практичного досвіду.

Консульське відділення мав і Близькосхідний інститут (спершу - Інститут східних мов), заснований у липні 1918 р. як виш для вивчення країн Близького Сходу, Балканського півострова і Малої Азії в сфері економічній, етнографічній та політичній. Його концепція ґрунтувалася на баченні перспектив розвитку української консульської служби та вивченні зарубіжного досвіду роботи консульських установ. Завдання інституту полягало в підготовці діячів економічної і політико-адміністративної сфери на Близькому Сході, зокрема дипломатичних агентів, консулів, урядових і приватних комерційних агентів, комерційних кореспондентів, організаторів торговельно-промислових установ та ін. Із огляду на профіль підготовки фахівців, запроваджувалося два відділення: консульське і комерційне. Першим директором інституту став доктор права Петро Богаєвський, якого незабаром змінив Євген Сташевський.

На навчання приймалися чоловіки і жінки, які мали дипломи про закінчення Лазаревського інституту східних мов, інших вишів або спеціальний допуск міністерства освіти. Окрему категорію слухачів складали особи, які не мали вищої освіти, але оплачували прослуховування курсу або окремих лекцій. Такі слухачі по завершенні курсу отримували свідоцтво, а "офіційні" студенти - диплом із переліком прослуханих курсів. Для отримання диплому, крім відвідання лекційних курсів, треба було відбути "навчально-практичну екскурсію" на Близький Схід під керівництвом викладача інституту або самостійне відрядження з наданням детального звіту [2]. Курс навчання передбачався 2-річний (4 семестри). Викладачі та студенти, які прослухали повний курс, мали право носити нагрудний знак інституту.

Організація навчальних курсів ґрунтувалася передусім на практиці Німеччини, що провела реформу освіти консулів і визначила провідну ідею фахової підготовки спеціалістів цього профілю: знання мови, історії державного устрою та економічного стану тієї країни, в якій студент готувався працювати як консул. На консульському відділенні вивчали спеціальні курси (консульський статут і практику його застосування), загальноосвітні (іноземні мови) та загальні: міжнародне право та історію міжнародних відносин, загальний курс законознавства (основні засади права), спеціальний курс законознавства (конференції приватного і публічного права), порівняльне вивчення права близькосхідних держав, вступ до політекономії, історію господарського ладу нового часу, світове господарство, сучасний економічний лад держав Близького Сходу, економічну політику, історію торговельних договорів, тарифи і митну політику, загальний курс економічної географії, економічну географію країн Близького Сходу, історію Туреччини та її сучасний суспільно-політичний лад, етнографію країн Близького Сходу, описове товарознавство, загальне рахункознавство. В мовному сегменті обов'язковими були турецька, сербська або болгарська (за вибором) мови, а також одна із наступних мов: німецька, англійська або французька. Позитивною перевагою інституту був склад викладацького колективу. Арабську і турецьку мови викладав Теофіл Кезма, перську - Мустафа Джафар, історію - Агатангел Кримський [3]. Планувалося надалі викладати румунську, грецьку та албанську мови. Інститут розпочав діяльність практично одночасно із завершенням навчання слухачів першого набору Консульських курсів, однак закінчити навчання студентам у створеному в такій формі навчальному закладі не вдалося.

Із приходом до влади більшовиків інститут деякий час функціонував як Інститут зовнішніх зносин (незабаром перейменований на Київський вищий технікум зовнішніх зносин) у складі двох відділень (консульського та зовнішньої торгівлі) на чолі з професором Іллею Бабатом, якого було звільнено у 1922 р.

Інститут зовнішніх зносин у Києві розпочинав діяльність як вищий науково-навчальний заклад, покликаний підготувати "працівників у галузі міжнародних відносин між Україною та іноземними державами" [4]. Його концепція у перший рік діяльності ґрунтувалася на досвіді роботи консульської академії у Відні, східного факультету Санкт-Петербурзького університету, Лазаревського інституту та спиралися на практичний досвід функціонування Близькосхідного інституту в Києві. Інститут зовнішніх зносин у Києві підпорядковувався відділу вищої школи НКО УСРР [4] і отримував державне фінансування. В організації, управлінні та діяльності реорганізованого навчального закладу передбачалася участь зацікавлених відомств, зокрема НКЗС та Зовнішторгу [4].

У результаті інформаційної кампанії за місяць подало заяви 920 осіб, серед яких 77 студентів Близькосхідного інституту та 157 випускників інших навчальних закладів. За результатами колоквіуму на 1-й курс консульського факультету вступили 238 осіб на англосаксонський цикл та 125 - на близькосхідний; на 2-й курс - 49 осіб на англосаксонський та 22 - на близькосхідний; на 3-й курс - по 24 - на англосаксонський та близькосхідний [4].

Серед студентів консульського факультету 487 осіб мали освіту 7 класів, 7 осіб закінчили технікуми, 30 - навчались у школі. Показовою була й статистика за національністю: на першому курсі в перший рік його роботи навчалися 12 українців, 85 росіян, 2 поляки і 100 євреїв (причому жінок було вдвічі більше за чоловіків - 101 і 45 [2]); на другому - 20 українців, 70 росіян, 120 євреїв, 1 поляк; на третьому - 15 українців, 34 росіянина, 39 євреїв [2]. Більша частина студентів мала вік 20-21 рік, але були й вісімнадцятирічні та старші 30 років (по 3-8 осіб на курс).

Заняття в інституті розпочалися 2 серпня у приміщенні Педагогічного музею (вул. Володимирська, 57) й відбувалися щоденно в вечірні години, з 18-ї до 22-ї. Більшість студентів навчалися без відриву від основної роботи, а іноді паралельно з навчанням у іншому виші [4]. Для нормального забезпечення навчального процесу катастрофічно бракувало аудиторного фонду і кабінетів для допоміжних підрозділів інституту, а також підручників для студентів. Не менші складнощі виникали під час конспектування лекцій через відсутність паперу, канцелярських і стенографічних приладь. Утім, відвідуваність лекцій на всіх курсах складала 90-95%.

Консульське відділення мало спершу два спеціалізації-цикли (англосаксонський, близькосхідний), потім - три3 (англосаксонський, германський, близькосхідний). В інституті викладались італійська, німецька, болгарська, арабська, французька, англійська, шведська та сербська мови. Практично орієнтовані курси з організації установ НКЗС та консульського листування викладав уповноважений НКЗС УСРР у Києві В. Д. Торговець.

1921-1922 навчальний рік завершився змінами в керівництві інституту та зміною статусу навчального закладу на технікум. За результатами перших років діяльності КІЗЗ з боку НКО УСРР було вказано на відхилення від основного завдання та дублювання функцій інституту іноземних мов. 7 червня 1922 р. ректора інституту Іллю Бабата наказом № 48 по Київському губпрофос'у було відсторонено від керівництва з призначенням на цю посаду лояльнішого до радянської влади Григорія Хименка [2]. Його невдовзі змінив спеціаліст з історичного матеріалізму та історії комуністичної партії Микола Канторов.

Зміни було внесено й до навчального плану 1922-1923 рр. Вони полягали в запровадженні нових навчальних дисциплін ("Загальна географія з антропографією", "Зовнішня політика Росії в XIX ст.", "Історія країн за циклами", "Новітні течії в літературі та мистецтві країн за циклами"), у тому числі таких, що відповідали завданням ідеологізації вищої освіти ("Історичний матеріалізм", "Історія соціалізму", "Історія інтернаціоналізму", "Історія компартії"), а також у посиленні практичної складової (розширення курсу міжнародного права внесенням до нього засад приватного права, доповнення курсу конкурсного права курсом цивільного процесу, а курсу консульського права - курсом посольського права і збільшенням кількості годин до 4-х) [2]. Було відкрито також третій - германський - цикл, у якому виокремлювалися германський та скандинавський підрозділи. На близькосхідному діяли турецький, арабський, болгарський і сербський підрозділи [2].

Невдовзі на вимогу Укрголовпрофос'у, почалося поступове заміщення фахових професорів "лекторам-марксистами": спершу з основних курсів, згодом і з "другорядних" - таких як "Суспільний і політичний лад країн обраного циклу", "Етнографія країн обраного циклу" тощо [2]. З метою досягнення "чистоти викладацького колективу" з точки зору радянської ідеології за невідповідне соціальне походження [1] та "відсутність педагогічних навичок і шкідливу для технікуму діяльність" звільнили колишнього ректора Інституту зовнішніх зносин проф. Іллю Бабата, "за вороже ставлення до марксизму" - проф. Костя Воблого, "за старечий вік" - проф. Олексія Гуляєва, "за очевидно контрреволюційні переконання" - проф. Петра Кованька і Бориса Личкова, "за належність до духовенства" - проф. Миколая Гросса, "за негативне ставлення до радянської шкільної практики" - проф. Жиліна, Сльозкіна, Петрова [2].

Показовою рисою нового стилю навчання була посада політрука в адміністрації інституту. Тим самим починалося руйнування щойно сформованої системи підготовки консульських кадрів.

Діяльність технікуму в частині підготовки консульських кадрів коригувалася у зв'язку з розвитком подій у зовнішньополітичному відомстві. Зі створенням Радянського Союзу, народний комісаріат закордонних справ радянської України припинив існування. Влітку 1923 р. керівництво технікуму отримало "вказівку центру" реорганізувати навчальний заклад у Технікум зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Відповідне рішення Комітет КВТЗЗ ухвалив 11 липня 1923 р. Надалі технікум перепрофільовувався на підготовку кадрів у сфері зовнішньої торгівлі, а підготовку працівників дипломатичної та консульської служби в Україні на тривалий час було припинено. Радянськими керівниками установи було зруйновано й традиції підготовки кадрів дипломатичної та консульської служби, сформовані за доби УНР та Української Держави.

Список використаних джерел:

1. Гайдуков Л.Ф. Традиції України в підготовці дипломатичних кадрів: діалог з історією.1918-1922 рр. - Науковий вісник Дипломатичної академії України. Вип.1: Зовнішня політика і дипломатія / За заг. ред. Б.І. Гуменюка, Л.С. Тупчієнка, В.Г. Ціватого. - К., 1998. - С. 68-69; Вєдєнєєв Д.В. Дипломатична служба Української Держави 1917-1923 рр. - К., 2007. - С.194; Ірина Матяш. Українська консульська служба 1917-1923 рр.: як державний інститут: становлення, функціонування, персоналії. - К., 2016. - С. 102-118; 277 - 293.

2. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 3766, оп. 1, спр. 46. арк. 22.; спр. 24, арк.48; спр. 18, арк. 21; ф. 2201, оп.1, спр.341, арк. 7 зв.; ф. 4, оп.1, спр.68, арк. 60; ф.160, оп. 2, спр. 1503, арк. 52 зв.; ф. 166, оп.2, спр. 1503, арк. 9, арк. 48, арк. 56; ф. 166, оп. 2, спр. 1503, арк.10

3. Черніков І.Ф. Близькосхідний інститут// Енциклопедія історії України: Т. 1. А-В/Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. НАН України, Ін-т історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2003. - С. 301.

4. Державний архів м. Києва, ф. 744, оп.3, спр. 14, арк.7; оп. 1, спр. 432, арк. 25; оп. 3, спр.14, арк. 7, арк.12 зв.; ф. 744, оп.1, спр.432, арк. 6; ф. 166, оп. 2, спр. 1503, арк.. 32.

 

АНОТАЦІЯ

Розглянуто основні форми та принципи діяльності перших навчальних закладів у сфері підготовки кадрів для українських закордонних представництв упродовж 1918-1923 рр. На підставі архівної інформації з'ясовано склад професорсько-викладацького колективу та кількісні і якісні параметри студентства. Досліджено персональний внесок у формування засад спеціальної освіти дипломатів українських державних діячів УНР. Висунуто думку про те, що традиції Дипломатичної академії України закладалися в 1918-1920 рр.

Ключові слова: навчальні заклади у сфері підготовки кадрів для дипломатичної служби, Консульські курси, Близькосхідний інститут, Київський інститут зовнішніх зносин.

АННОТАЦИЯ

Рассмотрены основные формы и принципы деятельности первых учебных заведений в области подготовки кадров для украинских зарубежных представительств в течение 1918-1923 гг. На основании архивной информации выяснен состав профессорско-преподавательского коллектива, количественные и качественные параметры студенчества. Исследованы персональный вклад в формирование основ специального образования дипломатов украинских государственных деятелей УНР. Выдвинуто мнение о том, что традиции Дипломатической академии Украины закладывались в 1918-1920 гг.

Ключевые слова: учебные заведения в сфере подготовки кадров для дипломатической службы, Консульские курсы, Ближневосточный институт, Киевский институт внешних сношений.

-