Шелест Ганна, Гарячі теми

Сирійські запитання
Ганна Шелест
23.07.2012, 21:31

Події в Сирії сьогодні викликають більше запитань, ніж відповідей. Криза, яка продовжується вже 17 місяців, не сходить з порядку денного ООН та перших шпальт світових медіа. Багато експертів очікують, що чергове вето Росії та Китаю на резолюцію Ради Безпеки щодо посилення тиску на сирійський уряд, а також вбивство трьох найближчих прибічників президента Асада, включаючи голову міноборони, повинно надати новий поштовх ситуації у країні. Але незрозумілим залишається, у чиїх руках ключ від сирійської кризи – ООН, США, Росії, Катару та Саудівській Аравії, самого Башара Асада або повстанців.

Одним з перших виникає питання - Чи є Сирія наступною у череді потрясінь останніх двох років у регіоні Близького Сходу? Чи можемо ми поставити ці події в один ряд з Тунісом, Єгиптом або навіть Лівією? Хоча так звана арабська весна стала і певним поштовхом для сирійської кризи, але навряд її продовження за своєю структурою та перебігом подій можна прирівнювати до громадянського піднесення північно-африканських країн.

Друге питання - Чому світове співтовариство не наважується застосувати військову силу, як це було зроблено в Лівії?

Тут є щонайменш декілька аргументів. По-перше, неоднозначне ставлення до проведення операції у Лівії, яка досі є темою активної дискусії щодо своєї ефективності, адекватності та легітимності. По-друге, нечітке розуміння того, хто саме є опозиційною силою. Останні публікації ЗМІ демонструють наближення деяких повстанців до терористичної Аль-Каїда, з якою західні країни аж ніяк не хочуть біти асоційованими. По-третє, у Сирії не спостерігається чітка викристалізувана підтримка громадянського суспільства, як це відбувалося у Єгипті або хоча б масове невдоволення президентом Асадом, який досі має підтримку у певних колах. І на останок, сусідство з Ізраїлем. Якщо події у Лівії не мали можливості розповзтись та загрожувати сусіднім державам, в тому числі через великі розміри та особливості географії північно-африканської країни, то Сирія, яка досі знаходиться у стані війни з Ізраїлем за стратегічні Голанські висоти, може спровокувати перехід арабо-ізраїльського протистояння в активну фазу. Більше того, атака на Сирію може спровокувати удар у відповідь не по міжнародним військам, а по території Ізраїлю.

Третє питання - У чиїх руках ключ від мирного врегулювання?

Йорданські високопосадовці під час закритих зустрічей наголошують, що на їх думку, яку вони просувають на всіх переговорах із західними колегами, Сирію необхідно «віддати» Росії. Аргументи чіткі. По-перше, в Росії є необхідні важелі впливу, механізми та контакти з сирійським керівництвом. По-друге, що на їх погляд ще важливіше, після того, як Росія, за їх словами, фактично була викинута з Лівії, для збереження балансу у регіоні та нормальної робочої атмосфери, необхідно віддати Сирію Російській Федерації. Ріал політік у дії, але як доводять події останнього місця у Раді Безпеки ООН, не всі партнери Йорданії готові дослухатися до їх порад.

Боротьба між Росією та США за Сірію йшла давно, і фактично була програна останніми після підписання Дж. Бушем «Акту щодо відповідальності Сирії та Суверенітету Лівану» 12 грудня 2003 року, який дозволив президенту накладати економічні та дипломатичні санкції на Сирію, як покарання за її політику «підтримки тероризму». Фактично Адміністрація Президента не представила Конгресу жодних реальних доказів вини Сирії, але у загальній ейфорії боротьбі з тероризмом та демократичних змін Близькому Сході, Американський Конгрес проголосував «за» таку резолюцію. «Акт відповідальності» був прийнятий, навіть не зважаючи на заяви офіційного Дамаску, що вони готові піти на розумні компроміси з Вашингтоном.

Тоді, у 2003 році, фактично, зробивши Сирію країною – ізгоєм, Буш допоміг здійснити мету зовнішньої політики Ізраїлю: убезпечити американську допомогу шляхом послаблення своїх недружніх сусідів. На додаток до цього, шляхом обвинувачення Сирії у незаконній розробці зброї, Ізраїль переключив увагу від своїх власних ядерних арсеналів. Крім того, парадоксальним був той факт, що у тексті «Акту про відповідальність Сирії» такий пункт «Уряди Лівану та Сирії повинні розпочати безумовні серйозні двосторонні переговори з Урядом Ізраїлю для реалізації повного та постійного миру». Цей пункт ніяк не вписувався в основну концепцію Акту, але чітко підтверджував мотиви його прийняття. В той же час, Москва активно продовжувала розвивати відносини з Дамаском на протязі всіх цих років.

Міжнародна спільнота сподівалась на головного посередника – колишнього Генерального секретаря ООН Кофі Аннан, який свого часу зарекомендував себе як непоганий переговірник. Останні декілька місяців дипломати практично зосередились на його плані мирного врегулювання, який передбачав проведення переговорів щодо припинення вогню під наглядом спостерігачів та формування тимчасового уряду єдності. Однак за останні дні цей план фактично провалився. Проблема посередників полягає в тому, що сторони конфлікту, ще мають сили продовжувати бойові дії, вони не виснажені, не зайшли у глухий кут, та відчули присмак перемоги, а отже не готові йти на поступки. Більше того, незважаючи на узгоджений мандат та кандидатуру, на яку погодились не тільки члени Ради Безпеки ООН, а й Ліга арабських держав, основні міжнародні гравці все ще втручаються у процес самостійно, в обхід колишнього Генерального секретаря ООН, і навіть конкурують між собою, що не дає можливості сприйняття позиції офіційного посередника як консолідованої позиції міжнародної спільноти.

Нажаль, багато експертів вважає, що провал останньої резолюції в Раді Безпеки ООН через вето Росії та Китаю може підштовхнути США та інших до пошуку інших засобів тиску на Сирію, включаючи застосування військової сили. В той же час, президент Барак Обама вочевидь не хотів би такого розвитку подій напередодні президентських виборів у США.

І останнє питання - Що далі?

Ситуація в Сирії певним чином нагадує події навколо Іраку 2003 року. Навіть беручи до уваги, різниці у перебігу подів в середині країни, схожість полягає у повній відсутності чіткого розуміння того, що робити з країною після повалення режиму Асада. Якою повинна бути нова держава? Як буде формуватися перехідний уряд? Чи повинно світове співтовариство мати вплив на ці процеси? Як мінімізувати ризики де фрагментації країни чи поновлення громадянської війни? Якщо вводити миротворчій контингент, то якого формату, то що повинно стати «точкою виходу»?

Деякі військові фахівці почали обговорення питання, щодо можливості розділу Сирії на дві країни, або створення федерації/конфедерації для задоволення деяких вимог протестувальників. Але проблема в тому, що Дамаск, який переважно сунітський, не має ані сільськогосподарських, ані інших ресурсів, щоб мати можливість функціонування без інших частин Сирії. Фактично може виникнути та ж проблема, що і в Іраку, коли поставало питання федералізації або розділу країни.

Міністри закордонних справ Ліги арабських держав на цьому тижні вимагали, щоб президент Башар Асад проявив мужність, пішов у відставку та покинув країну - можливим варіантом для притулки називається Росія. На їх думку, таке рішення дозволить зберегти країну від розколу. Однак, багато спостерігачів зазначають, що виїздом Асада ситуацію вже не стабілізувати.

За даними американської The New York Times, адміністрація президента Обами намагається об’єднати сирійську опозицію та спонукати її розробити план реформування країни. На офіційному ж рівні заявляється, що в Сирії повинен бути політичний перехід влади від Башара Асада до такого уряду, який би відповідав прагненням народу.

Подальший розвиток ситуації в Сирії для міжнародного співтовариства критичний ще через дві причини. По-перше, це курдська проблема. Її загострення в Іраку та Туреччині, а тепер і можливе прагнення до автономії у кризовій Сирії вочевидь не буд приємною новиною для світового співтовариство, яке не готове займатися цим питанням зараз, до якого воно воліло не повертатися на протязі ста років. Бажання курдського народу створити власну державу ще більше дестабілізує близькосхідний регіон, особливо беручи до у ваги, що остання четверта частина землі курдів знаходиться на території Ірану.

А по-друге, це перспектива можливої ісламізації достатньо ліберальної Сирії. Останнім часом там і так посилювався вплив Ірану, і відсутні будь-які гарантії того, що новий уряд буде прихильником секулярної держави. Результат нещодавніх виборів у Єгипті продемонстрував, як спонтанний суспільний соціально-політичний рух може призвести до приходу до влади прихильників серйозної ісламізації, консервації країни. Збільшення кількості таких країн не вписується у картину демократизації Близького Сходу, про яку активно говорять з початком арабської весни.