Шаповалова Олександра, Кандидат політичних наук
Нещодавні перипетії в українсько-російському діалозі засвідчили, що Москва готова піти на деякі поступки заради розблокування переговорного процесу з Україною, хоча це ще не дозволяє однозначно констатувати наявність передумов для вироблення остаточного компромісу з найбільш проблемних питань двосторонніх відносин.
Російське керівництво, зрозуміло, спрямовує свої зусилля на українському напрямку на досягнення далекосяжних проривних результатів на рівні зміни структури та якості відносин з Україною, а разом з ними і зміни політичного балансу у Східній Європі. Це спонукає до висунення масштабних, а подекуди завищених вимог, виконання яких рівноцінне перегляду діючої зовнішньополітичної стратегії України.
Однак, головною "слабкою ланкою" нинішньої російської тактики є відсутність чіткого політичного проекту. Пропонуючи Києву нові моделі економічної співпраці, Москва акцентує їхні економічні переваги, уникаючи відповідей на найбільш гострі питання політичного значення цих моделей. Втім, будь-який механізм взаємодії України з Росією (так само, як і з Євросоюзом) може бути успішним лише в тому разі, якщо він базуватиметься на чіткому стратегічному баченні, по-перше, ролі обох держав в європейській системі міжнародних відносин, а по-друге, функцій двостороннього партнерства між ними для утвердження цієї ролі та для підтримання системної структури. В противному випадку відносини розвиватимуться інерційно, за "залишковим принципом", що неминуче призводитиме до зіткнень у сферах з найбільшим ступенем взаємозалежності.
Україні у цій ситуації потрібно обирати між двома можливими опціями: або намагатись "понизити градус" поточної дискусії, звівши її до вирішення окремих практичних проблем і уникаючи надмірних політичних імплікацій, або, навпаки, скористатись моментом і розпочати серйозну дискусію щодо політичної сутності і спрямованості двосторонніх відносин, аби чітко визначити їхні засади та нівелювати взаємні хибні очікування.
Обидві опції мають свої переваги. Переведення нинішніх питань у русло суто практичного галузевого торгу може до певної міри полегшити переговорний процес і сприяти швидшому знаходженню прийнятного компромісу, який видається нагально необхідним з огляду на скрутну економічну ситуацію української держави. Але з іншого боку, допоки фундаментальні політичні аспекти українсько-російських відносин залишаються неузгодженими, вони неодмінно прямо чи опосередковано фігуруватимуть у будь-якому практичному питанні, обмежуючи як потенціал цих відносин, так і стратегічний потенціал обох держав.
Сьогодні є підстави стверджувати, що українська влада схиляється до першої опції, намагаючись пов'язати актуальні практичні питання співпраці з Росією (енергетичне та торговельне) в єдиний переговорний комплекс та використовуючи питання створення зони вільної торгівлі восьми держав СНД як важіль впливу в інших проблемних питаннях. Як тактичний інструмент досягнення бажаного результату така лінія є цілком виправданою, але у стратегічній перспективі вона не може бути достатньою.
Відносини між двома найбільшими країнами Європи не можуть зводитися до взаємних дорікань, претензій та суперечок навколо відверто другорядних питань секторального характеру, тоді як зрушення в європейському політичному контексті ставлять перед обома країнами дедалі більш складні виклики. І значна частина відповідей на ці виклики ховаються саме у двосторонніх відносинах, які потребують якісної адаптації перш за все на рівні концептуальних, геополітичних і світоглядних підходів. Росія повинна стати для України частиною рішення, а не частиною проблеми, а утвердження українських статусних характеристик має відбуватися завдяки, а не за рахунок партнерства з Росією. Тільки за таких умов Україна може успішно подолати проблеми, зумовлені її геополітично проміжним положенням в європейській системі міжнародних відносин.
