Шаповалова Олександра Ігорівна, Гарячі теми

Єврокриза як вона є
Олександра Шаповалова, кандидат політичних наук
11.07.2012, 21:03

Пошук варіантів виходу з європейської боргової кризи триває вже довгі місяці, і розвивається, фактично за одним і тим же сценарієм. Складне і болісне вироблення європейськими державами нових «проривних» домовленостей призводить до деякого короткочасного полегшення, але невдовзі кризові ознаки проявляються знову і вимагають нових кроків, тоді як реалізація вже вироблених домовленостей заходить у глухий кут через опір окремих держав. І прохід по зачарованому колу Євросоюзу відбувається спочатку. Європейські лідери раз за разом повторюють як мантру заклики до жорсткої економії / стимулювання росту (необхідне підкреслити), але дива не стається, і прокидаючись наступного ранку після чергового надважливого саміту, вони вкотре опиняються перед тими самими проблемами. Що ж заважає зняти закляття з нібито успішної євроінтеграційної економіки? Одна невелика, але суттєва річ – необхідність чимось жертвувати.

Уявіть собі звичайний ліфт, в якому набивається з десяток осіб і в кожного з собою по дві-три важкі валізи, аж раптом з’ясовується, що ліфт перевантажений, і щоб поїхати далі, необхідно щось (або когось) з нього викинути. Що в такому випадку запропонує будь-який учасник цієї пригоди? Правильно, викинути валізи сусіда! (оскільки суспільство більш-менш цивілізоване, варіант викинути сусіда поки що не розглядається) Звісно, можна вигадати якусь красиву схему, як от зібрати всі валізи докупи, трохи їх ужати і везти разом окремим ліфтом, але де взяти цей другий ліфт? І хто його повезе, якщо пального в обмаль? А ще можна домовитись, що спочатку до пункту призначення добереться одна група пасажирів, а інша трохи почекає і поїде другим рейсом. Однак, як домовитись, кого включити до першої групи? І де гарантія, що ліфт повернеться, і другий рейс таки відбудеться? От і опиняються випадкові супутники у ситуації «колективної ірраціональності», коли ніби то розумні, раціональні дії кожного учасника у сумі виливаються у негативний спільний результат – мало того, що ніхто нікуди не їде, так іще під вагою громіздкого тягаря ліфт починає хитатися і може зірватися з гачок.

Приблизно в такій ситуації і знаходяться нинішні держави-члени ЄС, ведучи безкінечний торг навколо того, які валізи потрібно викидати, – масштабні соціальні програми чи нерегульований фінансовий сектор, чи нерентабельні сфери економіки, які дотуються бюджетними субсидіями з тих самих соціальних міркувань? Весь цей «баласт» складають критично важливі компоненти моделей державного управління тих чи інших європейських країн, відмова від яких неодмінно порушить їхній суспільний, а з ним і політичний баланс.

А з іншого боку, який непотріб ми б не викидали, все одно постає питання, на чому їхати далі – які сфери і кроки зможуть забезпечити зростання, без якого жодні заходи економії не дадуть бажаного результату? Найдоступніший шлях – покласти це завдання на тих компаньйонів, в яких ще залишились для цього запаси потужності, але якщо вони неготові брати увесь загал на буксир? Ось і сперечаються європейські лідери, скільки може витягти німецький двигун, яким чином він буде це робити, і що повинні скинути інші пасажири, щоб європейський ліфт таки зрушив з місця.

По секрету повідомимо, що є ще один шлях, який дозволить це зробити без раптового розставання з милою європейському серцю соціальною поклажею, – дістати дешеве пальне. Зниження вартості енергетичних ресурсів сприяло б зменшенню ціни і зростанню конкурентоздатності продукції ЄС. Але для цього потрібно домовлятися з тими, хто володіє цими ресурсами. І це вже зовсім інша політична історія…