Історія та історики
Вячеслав Ціватий
03.11.2017, 11:59

Особливості інституціонального діалогу

й співпраці професійної спільноти

(проблеми методології історичної науки)

УДК 94(100)

Рецензія на монографію: Уваров П.Ю. Между "ежами" и "лисами". Заметки об историках / Павел Юрьевич Уваров. - М.: Новое литературное обозрение, 2015. - 280 с. ISBN 978-5-4448-0225-0

Review on: Uvarov P. Yu. Between the "Hedgehogs" and the "Foxes". Notes About the Historians. - M.: New Literary Review, 2015. - 280 p. ISBN 978-5-4448-0225-0

"Лис знає багато, їжак - одне, але важливе", - цей вислів Архілоха, давньогрецького лірика і першого поета Стародавньої Греції, сер Ісайя Берлін успішно застосував для класифікації письменників і філософів. Таке зіставлення стало популярним і в словниковому лексиконі істориків науки, і в теоретиків менеджменту. На "трудяг" і "креативщиків" можна розділити, напевно, будь-яке професійне співтовариство; проте створюється враження, що особливо застосовні подібні етикетки до істориків. Але наскільки взаємопов'язаними виявляються ці групи? Як реалізуються їх характеристики в професійній діяльності істориків?

Автор рецензованого видання представляє свої міркування на заявлену тему, ставить на порядок денний дискусійні питання методології сучасної історичної науки та запрошує читачів до конструктивного і продуктивного діалогу.

Автор даного видання - Уваров Павло Юрійович, член-кореспондент РАН, доктор історичних наук, професор, завідувач Відділу європейського Середньовіччя і раннього Нового часу Інституту всесвітньої історії.

Рецензоване наукове видання складено зі статей, присвячених історичному співтовариству в Європі, переважно - Франції. Ключова увага приділена медієвістиці і медієвістам. У книзі аналізуються поведінкові стратегії істориків, зокрема - на прикладі медієвістів, їхні дослідницькі практики, стосунки з марксизмом та іншими політичними течіями тощо.

Багато уваги проф. П.Ю. Уваров надає правилам існування корпорації істориків, її ознакам, а також пише про проблеми формування історичного співтовариства на європейському просторі як інституції в цілому і, зокрема, як регіональних і національних інституцій - Франції, Італії, України, Росії, Іспанії та ін.

Зміст статей можна розділити на декілька тематичних блоків - радянський етап вітчизняної медієвістики, французьку історичну науку, соціальні дослідження, долі корпорації. У книзі аналізуються дослідницькі практики медієвістів, стосунки з різними ідеологіями і політичними партіями, тобто обмірковуються ті явища, які відходять у минуле, але сформували образ радянської та сучасної (пострадянської) медієвістики, що інституціонували характерний науковий стиль радянської та сучасної (пострадянської) медієвістики.

Міркування автора про перипетії соціальної історії у вітчизняних історіографічних школах і, особливо, у французькій історіографії - дуже цікаві. Шлях, пройдений французькою історичною наукою, багатьом сучасним дослідникам пострадянського простору, ще належить подолати за набагато коротший термін, освоюючи світовий досвід XX ст., відповідаючи на сучасні виклики, тенденції світової історичної науки, а також долаючи і осмислюючи марксистську і немарксистську спадщину. Французький досвід тим цінніший, що Франція - це "велика історіографічна держава" (С. 129-130) і французька наука теж має мовний бар'єр перед лицем пануючої нині англомовної науки. Французька наука показує нам один із прикладів національних історіографій, що заслуговують ретельного аналізу і впровадження її практичних досягнень й іншими.

Як вірно акцентує увагу автор, а П.Ю. Уваров - ініціатор дискусії, історична наука постійно перебуває в інституціональному пошуку. Її мета - пошук нових напрямів методологічного розвитку історичної традиції.

У соціогуманітарному мейнстримі України студії пам'яті як напрям соціально-гуманітарних досліджень пам'яттєвих смислів виокремився на початок ХХІ століття. До процесу становлення й розвитку нового напряму історичної науки долучилися вчені - представники різних галузей наук та відповідно різних науково-дослідницьких установ та вищих навчальних закладів України. Сьогодні постала необхідність узгодити оперування категоріальним апаратом студій пам'яті, систематизувати існуючі доробки науковців, визначити предметне поле досліджень.

Нові методологічні підходи в сучасній світовій та вітчизняній історичній науці продукують нові тенденції її розвитку, відбувається процес інституціоналізації студій пам'яті в Україні, Білорусі, Росії, в Європі в цілому, і процес виокремлення та становлення досліджень колективної пам'яті як самостійного напряму гуманітарних знань.

Загалом поглиблення та вдосконалення меморіальних студій як необхідної умови їх інституціоналізації відкриває новий простір для осмислення ключових історичних подій, постатей, місць, що впродовж тривалого часу впливали на формування колективної пам'яті й продовжують виконувати свою місію попри всі суспільно-політичні трансформації. Водночас студії пам'яті потребують окреслення предметного поля досліджень (предметної визначеності), горизонтів пізнання та "контактних зон" міждисциплінарного дискурсу.

З огляду на те, що студії пам'яті є міждисциплінарним полем / зручною територією для міждисциплінарних досліджень антропології, філософії, історії, соціології, політичної теорії, теорії літератури, права тощо, формується деяка загальна для соціальних наук парадигма. З іншого ж боку, для кожної дисципліни характерним є свій, відмінний від інших, спосіб включення понять у дослідницьку традицію, свій спосіб концептуалізації. Відтак, необхідне чітке осмислення предмета дослідження. Хоча становлення студій пам'яті потребує подальшого дискусійного обговорення щодо можливості категоріального синтезу для досягнення методологічного компромісу, є підстави констатувати появу нового напряму соціогуманітаристики - студій пам'яті.

Порушена проблема актуалізується також з огляду на сучасний стан гуманітарного знання, що визначається появою та еволюцією нових дослідницьких парадигм, розмиванням меж традиційних дисциплін, активним розвитком міждисциплінарних студій, широким тематичним і методологічним різноманіттям.

Торкнемося ще одного надактуального питання сьогоднішньої історичної дискусії. Метод інтерв'ю - давно знайомий, але не надто поширений науковий метод серед дослідницького інструментарія істориків. У книзі є цікаве інтерв'ю проф. Людмили Рашидівни Хут (Адигейський державний університет) з автором рецензованої книги проф. П.Ю. Уваровим (С. 165-204). Це взірець методології інтерв'ювання і подання набутків читачеві. Метод інтерв'ю наразі переживає у ХХІ столітті методологічне оновлення.

У своєму досліджені проф. П.Ю. Уваров ставить багато проблемних питань сучасної історичної науки. Здебільшого "...історики відмовилися від своєї критичної функції", зазначає П.Ю. Уваров (С. 173), і з ним важко не погодитися. Головна слабкість, т. зв. "ахіллесова п'ята" історичної науки - "слабкість інституціональних основ" (С. 134).

Багато уваги П.Ю. Уваров надає правилам існування корпорації (історичної корпорації), її ознакам. Це і конкурентне середовище, і наявність мудрих учителів та сприйнятливих учнів, і особливі стосунки між членами історичної корпорації - відносини рівних (С. 171). Це і проблема дослідницьких підходів, використовувана учнями, і збереження або переосмислення традицій дослідження (показане на прикладі стосунків А.Я. Гуревича та його учителів). У нарисі про О.І. Варьяш автор піднімає дискусійну проблему поколінь у медієвістиці, що виникла в 1970-і рр. (С. 67). Слід сказати, що проблема поколінь актуальна, звичайно, і зараз. Аналізуючи розвиток і формування моделі історичного співтовариства, автор робить висновок, що корпорації в історичних національних школах, на жаль, ще не склалися. Характерна назва одного нарису, присвяченого корпорації, - "Ми втрачаємо його"! (С. 205-218).

Звичайно, історики мають і досвід самоорганізації, і безперечні досягнення, і, я думаю, в майбутньому ситуація поліпшиться, хоча і не відразу. Нині вже зроблено на українській історичній платформі важливі кроки, реалізовано важливі громадські ініціативи (наприклад, наприкінці 2016 року створено Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин, голова товариства проф. І.Б. Матяш), формуються та існують різні інституції - асоціації, академії, товариства й об'єднання.

Із трьох соціальних функцій історика, по Жерару Нуарьєлю (С. 208) - науки, пам'яті і влади (що розуміється як самоорганізація наукового співтовариства), - наше історичне співтовариство здебільшого виконує функцію науки, що ж стосується пам'яті і влади, то тут ситуація залишає бажати кращого.

В умовах глобалізаційного простору вкрай необхідно зберегти історичне співтовариство. Важко, та і не потрібно відсторонятися від зовнішніх для науки обставин, але слід виносити політичні й особисті переконання за дужки, зберігаючи вірність своїм науковим принципам, професіоналізму і дослідницькій чесності.

Потрібно, перш за все, бути відмінним дослідником і викладачем, а не політагітатором і "полум'яним революціонером/реакціонером". Зараз історичне співтовариство у своїй інституціональній більшості не має своїх лідерів, воно вельми різнонаправлене і роз'єднане.

Але такі роботи, як "Між "їжаками" і "лисами"", дозволяють осмислити дороги розвитку не лише медієвістики (оскільки саме вона була взята автором рецензованої праці за об'єкт і предмет дослідження), а й історичного співтовариства в цілому, визначити завдання й пріоритети, зробити ще один маленький крок - на шляху до корпорації та глобального історичного комунікаційного простору...

Варто відзначити легкий стиль більшості статей рецензованого видання. Ця легкість вдавана. Писати ємко, інформативно й захоплююче досить непросто (особливо, коли йдеться про колег і вчителів, де на найнейтральніший текст знайдуться свої критики). У проф. П.Ю. Уварова є цей дар майстерного оповідача. Він може створити декількома мазками образ епохи, людини і попутно поставити інтригуючі запитання, цікаві всім історикам.

Сподіваюсь, що ознайомившись з поставленими автором дискусійними питаннями, ви залюбки долучитесь до їх професійного обговорення. Дана рецензована книга - поштовх до подальших роздумів!