З 1 січня 2012 року продовжуються акції протесту проти присутності озброєних миротворців на кордоні ПМР та Молдови, обумовлені смертельним пораненням громадянина Молдови, який порушив паспортний режим, російським військовим. Цей інцидент в котре підняв питання у колі дипломатів та експертів щодо необхідності зміни миротворчого формат у Придністров’ї. 

Ще декілька років тому ми писали про таку необхідність. Військові лише підігрівають психологічний стан відчуття загрози з обох берегів Дністра, а особливо у придністровського населення. Серед всіх типів мирних операцій: миротворчих, з підтримання миру, миробудівництва тощо, місія у Придністров’ї залишалася саме миротворчою, а отже не відповідала сучасному стану розвитку подій. Навряд хтось в останні роки міг уявити початок військових дій між двома конфліктуючими сторонами. Фактично лише українські спостерігачі залишалися у статусі цивільних, в той час, коли виклики, які стояли у регіоні, потребували саме цивільного та поліцейського компонентів. Питання сьогодні стоїть не стільки в тому, чи заміняти російський контингент на міжнародний або представників ЄС. Питання повинно стояти саме щодо зміни функцій, їх корегування та більшої відповідності сучасним умовам. 

Створення Місії ЄС з прикордонної допомоги Молдові та України стало першим кроком щодо змін формату, але довгий час її функції були вузько окресленими, технічними та специфічними. Лише останній рік прийшло розуміння щодо необхідності додання компоненту по будуванню мір довіри, які, зокрема, формуються і через технічне тристороннє співробітництво на кордоні або відновлення залізничного сполучення між Кишиневом та Одесою. 

Яку позицію повинна зайняти в цьому питанні Україна? Ще у 2005 році, серед семи пунктів українського плану врегулювання Придністровського конфлікту була теза, щодо Україна виступає за трансформацію миротворчої місії в Придністров’ї і створення багатонаціональної місії під егідою ОБСЄ. Але дуже скоро про цю ініціативу було забуто. 

Вже починаючи з 2010 року, Румунія стала активно виступати за те, щоб статус ЄС переріс із спостерігача у повноцінного посередника. Більше того, наголошуючи на необхідності заміни існуючих миротворців на міжнародні миротворчі сили під егідою ЄС, Румунія обіцяла не шукати своє місце серед учасників такої місії, щоб не дратувати придністровський уряд. Такий варіант розвитку подій був би вигідним і Україні, адже наявність миротворців ЄС більше б відповідала її національними інтересам на сучасному етапі. Заміна місії на місію ЄС буде в першу чергу зміною функцій розміщених миротворців. Фактично з військової ця місія повинна перетворитися у поліцейську, мати функції спостереження, контролю над кордоном, відновлення верховенства права та моніторингу дотримання прав людини тощо.

В той же час вже активно лунають заклики громадських організацій Молдови щодо збільшення миротворчої присутності України. Певним чином Україна втратила свої шанси щодо активного посередництва завдяки млявому виконанню Плану щодо врегулювання конфлікту від 2005 року. Такі країни як Румунія та Німеччина в останній рік активно намагаються перетягнути на себе ковдру посередництва. Але конфліктуючі сторони постійно наголошують, що без України переговорний процес неможливий, та не оскаржують її статус гаранта безпеки та посередника. Участь у трійці ОБСЄ та головування у цій організації наступного року може стати унікальною можливістю для України активізувати свої миротворчі ініціативи. Тим більше, що Ірландія, яка головує в ОБСЄ у 2012 році створить гарне підґрунтя для цього, через намагання використати власний досвід врегулювання конфлікту у Північній Ірландії на пострадянському просторі. 

Україні також варто приєднатися до заяв Румунії, а також США та країн-членів ЄС щодо необхідності виведення російських військових (окрім миротворців) та залишок озброєнь у відповідності до зобов’язань, які Росія взяла на себе під час Стамбульського саміту ОБСЄ у 1999 році. На сучасному етапі існує можливість представлення такої позиції з боку України не як антиросійської, а як позицію країни – майбутнього голови ОБСЄ, яка повинна сприяти виконанню обов’язків, які підписані під її егідою. 

На жаль, на сьогодні жодного посередника або миротворця у Придністровському конфлікті не можна назвати повністю неупередженим. Фактично, в даному випадку ми маємо, використовуючи термінологію відомого дослідника Вільяма Зартмана, «експансіоністську» упередженість з боку РФ та «оборонну» упередженість з боку України. Однак повинно бути чітке розуміння, що Україна не може бути мотивованою протистоянням іншій державі. Лише той посередник, хто ставить питання вирішення конфлікту понад задоволення власних сіюхвилинних інтересів буде прийнятним та ефективним. 

Неможливо погодитися із твердженнями, подібних до заяви експерта Інституту руського зарубіжжя Віталія Журавльова, що «Україна повинна вирішити, що для неї важливіше – громадяни або політика. Треба зрозуміти, на чому буде засновуватися Україна. Або на інтересах українців, які мешкають в самому Придністров’ї, в такому разі Україна повинна підтримувати існуючу миротворчу операцію. Або мають місце політичні ігри, пов’язані з тезою про євроінтеграцію, замученість до західних цінностей та політичних орієнтирів - тоді Україна може приєднатися до вимог Молдови щодо зміни існуючого формату". В першу чергу, майбутнє українців, які мешкають у Придністров’ї залежить від якості миротворчої операції. Існуюча ж ситуація не сприяє налагодженню відносин між двома берегами Дністра та розв’язанню існуючих проблем. Крім того, єдині західні цінності, про які може йти мова - це мир та демократія – сподіваємось, що вони не протиріч ять в даному випадку і політиці Росії. 

Також незрозумілою є теза, висловлена президентами Росії та України ще в травні 2010, коли було зазначено, що переформатування місії миротворчих сил може відбутися після повного врегулювання конфлікту, оскільки після врегулювання конфлікту вже, сподіваємося, не буде необхідності у миротворчій місії. 

Вважається, що для врегулювання будь-якого конфлікту, останній повинен «дозріти» до того, щоб бути розв’язаним. Аналізуючи конфлікт у Придністров’ї, можна зазначити, що моменту «дозрілості» у 2011 році скоріше досягли посередники, аніж безпосередні учасники конфлікту - Молдова та Придністров’я, яких подібний статус-кво без військових дій фактично влаштовує. А отже активізація посередницьких зусиль та заклики до переговорів щодо остаточного врегулювання конфлікту лунають саме від посередників, яких не влаштовує така ситуація невирішеності, що впливає на їх власну безпеку та національні інтереси, навіть за відсутністю бойових дій. 

На сьогодні навряд зміна миротворчого формату, а саме заміна російського контингенту на міжнародний під егідою ЄС або ОБСЄ буде мати велике політичне значення, скоріш лише символізувати, що європейське співтовариство готово активніше долучитися до мирного процесу. Реальний влив буде мати лише трансформація миротворчої операції, перехід на стадії миробудівництва та цивільного контролю, а також допомоги ворогуючим сторонам.